«Страх» та «застереження»: словник теорії влади у добу управління загрозами

7 років, близько 40 тисяч км² загрози. Такими є ефекти сучасних геополітичних процесів, саме у цьому випадку — розпочатого військово агресією Російської Федерації протистояння на Сході України. 7 років — це довше, ніж тривала Друга світова війна, 40 тисяч км² — це майже площа Швейцарії чи Нідерландів і більше за Вірменію, Албанію та Тайвань, вдвічі більше за площу Ізраїлю. За сім років тривання воєнних дій «матеріалізована» як величезна ділянка Євразійського континенту загроза перетворилася на парадоксально звичний надзвичайний стан і перелаштувала чимало секторів публічного й інтимного життя до невпізнаваності: від назв вулиць та ключових публічних архітектурних споруд до навчальних програм, колективних ритуалів і мільйонів біографій. Істотна частина останніх була обірвана значно раптовіше, ніж трапляється за звичного плину речей.

«Загроза», «страх», «застереження» — такими є матеріали, з яких побудована сучасність. В Україні клімат страху одними з перших інструменталізували ультраправі. Вони майстерно скористалися тим, як сучасні медіа здатні множити страх, і сліпотою української Феміди, яка уникала гучних конфліктів і берегла політичних союзників для тих, хто її годує. Спалення ромських таборів, напади на активістів і людей з «неформальною» зовнішністю, негеторосексуальних людей та осіб з негеторонормативною гендерною поведінкою, погрози та перешкоджання проведенню презентацій книг, атака на історичні пам’ятки тощо — ці випадки оперування зі страхом та залякування загрозою істотно визначили перебіг процесів, пов’язаних з міжкультурними контактами, публічною думкою, гендером і сексуальністю, ідеологічним кліматом тощо.

Втім, моделювання загроз воєнними засобами у власних «геополітичних цілях» (зазвичай за цим дивним словосполученням стоїть просте збереження доступу певних груп до екстракції та монетизації ресурсів, нерідко сировинних), «страх» та «застереження», як і використання політичними силами афектуючих потужностей медіа не є явищами виключно українських і східноєвропейських контекстів. Ретельно розглядаючи перебіг подій навколо війни у Перській затоці, 9/11 і звертаючись до власноруч оновленого фукіанського методу «історії сьогодення», філософ Браян Массумі розробив власну теорію нового режиму владних відносин і процедур, які він назвав «онтовладою» у книзі, котру світ побачив у 2015 році під назвою «Онтовлада: Війна, сили та стан сприйняття» (Ontopower: War, Powers, and the State of Perception). Ця книга доповнила дві монографії з політичної теорії, які автор написав раніше: What Animals Teach Us about Politics (2014) та The Power at the End of the Economy (2015).

Теорія Массумі базована не на дисциплінарних конвенціях академічної філософії, а на включеності в практику й на філософії з околиць модерну (Спіноза, Бергсон, Уайтгед, американський прагматизм, Дельоз та Ґваттарі). Практичне винайдення альтернативи розгортається в активістській діяльності автора та в лабораторії з розробки контрнеоліберальних практик колективного мислення SenseLab, співзасновником якої є Массумі. 

На думку Массумі, онтовлада приходить на зміну біовладі — описаним Мішелем Фуко практикам урядування та регулювання анонімного життя¹Біовлада регулює не персоналізовані життя (у множині), а анонімне життя (в однині) … Continue reading населення (на відміну від персоналізованих індивідів як об’єктів дисциплінарних процедур), що виникли наприкінці XVIII ст. Істотним поштовхом для зародження онтовлади стали відомі події 11 вересня 2001 року («9/11») — вибух веж-близнюків на Мангеттені, Нью-Йорк, спричинений членами організації «Аль-Каїда». Ця подія зумовила розробку адміністрацією президента США Джорджа Буша засобів «застереження» (анл. preemption) небажаних подій, значна частина яких об’єднані під добре знайомою, але малозрозумілою назвою «тероризм». Малозрозумілою, адже, як вдало роз’яснює Массумі, нестабільність змісту слова «тероризм» є принциповою для онтовлади, позаяк воно позначає радше не дійсні, а потенційні явища та події, що стали предметом управління сьогодні. 

Окрім «9/11», на становлення онтовлади не в меншій мірі вплинула тенденція, яку політичний теоретик-делезіанець Мануель Де Ланда помітив ще на початку 1990-x, досліджуючи новітні способи ведення воєн: йдеться про переміщення (transferring) контролю від людини до софтвер-систем, тобто не просто цифрових технологій, а людино-машинних мереж, систем, операторами яких є як люди, так і машини²DeLanda, Manuel. 1992. War in the Age of Intelligent Machines. New York: Zone Books. P. 167-171.. Схожі умови зародження онтовлади з духу кібернетики відзначає також дослідниця взаємовпливів медіа, цифрових технологій та політики Лучіана Парізі³Parisi, Luciana. 2019. Critical Computation: Digital Automata and General Artificial Thinking. Theory, Culture & Society, 36(2), p. 22-23.. Теорія онтовлади також є значною мірою доречною у вивченні того, що одна з найбільш прискіпливих критичних дослідниць медіа Тиціана Терранова називає «гіперсоціальною мережею» (hypersocial network) — новим режимом суспільного життя, що постав із розвитком інформаційних технологій та особливо цифрових засобів управління. На відміну від класичної концептуальної моделі «соціуму», «гіперсоціальна мережа» не є ні «другою природою» людини, ні репресивним культурним наростом на тілі природи, а працює радше як украй нестійка і пластична для моделювання засобами медіа та політичними інструментами платформа для «конфліктів і суперечностей, солідарності та колективності»⁴Terranova, Tiziana. 2018. “Hypersocial”, In Braidotti, R.& Hlavajova, M. (eds.). Posthuman Glossary. London: Bloomsberry. P. 195-197..

Теорія онтовлади слугує мапою для орієнтування у найновіших тенденціях політичного життя, що проростає у спорадичних гіперсоціальних зв’язках та з їхньої взаємодії, — значна частина таких тенденцій безпосередньо визначає і українські та східноєвропейські контексти. Варто згадати лише нещодавні спроби колишнього головного санітарного лікаря країни Віктора Ляшка адмініструвати афектами населення задля застереження розповсюдження коронавірусу (йдеться про заборону відвідувати парки та сквери навесні 2020 року, що не мала жодних епідеоміологічних обґрунтувань). Не секрет, що уряд президента України Володимира Зеленського переймає у США найновіші засоби вивчення поведінки населення у соціальних мережах. Як буде видно далі, чимало сучасних соціальних практик та утворень можуть бути описані як керовані раціональністю онтовлади — серед інших, виникнення деяких парамілітарних утворень типу численних «муніципальних варт» чи Національної гвардії України. Втім, чи не найважливішою частиною теорії онтовлади є те, що вона слугує підставою для нового політичного змісту надії та уяви — традиційно недооцінених складових політичного процесу, які нині, у добу управління ймовірним, є головними і водночас доступними всім засобами боротьби за життя після капіталізму.

Массумі описує онтовладу, не редукуючи її до квазіконспірологічної пірамідальної світової системи, а беручи до уваги всю складність і багатополярність сьогоднішньої політики. Серед іншого, це штовхає автора до того, аби писати про новий режим владних відносин як про тенденцію. Працюючи над цим матеріалом, ми мали на меті зберегти цю калейдоскопічність і нелінійність, тож вирішили викласти нашу пропозицію до більш ретельного ознайомлення з працею Массумі «Онтовлада» у формі словника, який істотно відхиляється від оригінального тексту, випробовуючи теорію онтовлади на подіях українського та східноєвропейського політичного життя. Параграфи словника доповнено зображеннями робіт сучасного українського художника Миколи Рідного, який працює з близькими темами та підходами до представлених у роботі Массумі. Власне, самі роботи — з виставки «Розкопки з майбутнього», однією з відправних точок якої була стаття канадського філософа, що увійшла до другого розділу «Онтовлади…». Роботи торкаються явищ пандемії та карантинних заходів, політик (не)бачення та політичної агентності майбутнього, доповнюючи та надаючи художнього змісту, а часом і оприсутнюючи межі теорії онтовлади.

---

Природа 

Природа — це іманентна реальність випадковості сили, що формує. Таке розуміння природи Массумі запозичує у сучасника Декарта (та одного з його найцікавіших філософських опонентів) нідерландського філософа Бенедикта Спінози (1632-1677). На відміну від Декарта, Спіноза розуміє природу не як протиставлений «культурі» клас сущих, що є більш автентичним і примітивним (наприклад, дерева, кущі та риби); природою він називає амбівалентну здатність речей водночас бути детермінованими і схильними до випадковості. Така природа — не комплекс універсальних законів і закономірностей та їхніх реалізацій, а генеративна сила, що постає із пов’язаності всього сущого та випадковостей, які трапляються то там, то тут у вузлах-відносинах речей. 

Таке розуміння природи як амбівалентної властивості сущого необхідне канадському філософу для того, аби пояснити те, як новий режим владних відносин, який він назвав онтовладою, став більш динамічним та оселився у царині подій і процесів, недоступній картезіанській філософії «твердих» сутностей — речей як приватних випадків інертної, пасивної та статичної матерії, яка набуває змін лише за втручання свідомості. Дисциплінарна влада дошукувалася нормативних показників для живого та сприяла їхньому відтворенню. Яскравими прикладами цього є застосування ортопедичних засобів для формування дитячих скелетів відповідно до науково верифікованої норми, «лікування» гомосексуальності, ізоляція злочинців і нейронетипових людей у спеціалізованих закладах задля підтримання звичної роботи суспільства. Відтак, «природа» дисциплінарної влади — це природа непорушних законів і закономірностей, винятки з яких мусять бути усунуті. Натомість онтовлада спямована на те, щоб управляти випадковостями, непередбачуваностями та непевним. 

Тож для опису онтовлади дослідник звертається саме до некартезіанського розуміння «природи». «Природа» тут не має нічого спільного з органічним життям (природа «дерев і кущів») або ж витоками (як-от «природа людини»), а позначає вимір процесів. Це стає приводом для Массумі приділити особливу увагу Спінозовому розрізненню природи на natura naturans і natura naturata.

Natura naturans

Natura naturans — це природа нестійких перетворень. Саме natura naturans створює умови для множинності модальних розрізнень сущого та його ітеративних відтворень. Сила природи, що формує, може інспірувати обставини, за яких можливе виникнення того, що Массумі називає «прототериторією» — середовищем постання розрізнень, у якому скупчення невизначених явищ і процесів (indeterminancies) починають частково обумовлювати один одного. Йдеться саме про модальні розрізнення, тобто такі, що виникають у відносинах між розрізненими речами, адже, за Спінозою, речі не існують укупі як звалище пасивних об’єктів, які за потреби можна було б перерахувати (просвітницький проєкт створення енциклопедій — це історичний прецедент спроби такої «інвентаризації» світу), а виникають із ситуативних розрізнень у реальності процесу. Ці розрізнення ніколи не бувають остаточними, вони завжди мінливі та не складаються у жодну остаточну цілісність, що зумовлено, власне, динамічністю процесу. 

Приклад: сущі «громадянин» і «поліціянт» є не вічними наперед заданими елементами соціального тіла, а постатями, що виникають у соціальній взаємодії, певних відносинах. «Громадянин» і «поліціянт» невпинно повторювано відтворюють один одного, повсякчас взаємно визначаючи зміст і обсяг себе й іншого елементу в кожній соціальній взаємодії аж до можливого розпаду відносин: скажімо, коли під час масових протестів поліціянт перетворюється на злочинця-тирана, а громадянин бере на себе функції відтворення соціального порядку. Справа не в тому, що громадянин і поліціянт мали певну сутність, яка розкрилася в екстремальній ситуації — навпаки, «сутнісно» вони невпинно прописують та переписують один одного. Не існує сутності, крім сингулярної детермінації, натомість natura naturans — філософське поняття на позначення взаємного становлення речей. Natura naturans перейнята виникненням нового та перебуванням того, що вже існує — природа як гомін або вібрація. Як буде видно далі, засоби застереження дозволяють онтовладі панувати саме на цьому рівні взаємного становлення: решітки влади віднині не стримують вібрації, а коригують їхню силу, спрямованість і частоту.

Natura naturata 

Natura naturata — це, навпаки, природа створена або ж явлена. Така природа — вираження (артикуляція), свого роду зріз взаємного ітеративного відтворення елементів мережі модальних розрізнень. Повернімося до нашого прикладу: у якості natura naturata існують громадянин та поліціянт, натомість у якості natura naturans громадянин і поліціянт невпинно виникають та ризикують змінити характер свого становлення щомиті. «Поліціянт», «громадянин» — вираження соціальних відносин у якості natura naturata. Саме на рівні natura naturata, виражень природних процесів, йшлося про закономірності природи. Саме на рівні natura naturata дисциплінарна влада побудувала уявлення про нормативність. Втім, сьогодні, залишаючись осторонь піднесення повторюваності природніх процесів до «універсальних законів» і маючи на озброєнні поняття natura naturans, мусимо констатувати, що за «нормальністю» дисциплінарних суспільств стоїть тривіальна передбачуваність. 

Загроза

На думку Массумі, в нинішніх умовах саме поняття загрози стало головним способом розуміння того, що він називає природою. Це дозволяє пильніше придивитися до раціональності й управлінських практик онтовлади. Розглядаючи доктрину колишнього міністра оборони США Дональда Рамсфелда, Массумі стверджує, що сучасний світ остаточно перейшов від ситуації, яку американський політик називав відомою невідомістю, до невідомої невідомості — об’єктивної непевності або радикального незнання. Саме в ситуації об’єктивної непевності на першому плані опиняється загроза, яку варто розуміти як невизначену потенційність. Таку загрозу неможливо передбачити або дослідити, оскільки поле її розгортання є практично необмеженим — вона може призвести до будь-яких наслідків, зачепити будь-що та будь-кого, втілитися будь-де та будь-коли тощо. Саме тому ця загроза є невибірковою (indiscriminate), а матрицею її розгортання є випадковість (accident).

Массумі називає її транстемпоральною, адже Загроза як така функціонує між віртуальним, тобто тим, що може статися, й актуальним — тим, що вже відбувається. Загроза вже тут, хоча те, що загрожує, знаходиться у царині ймовірного та ще не має актуальних втілень. Артикуляціям загроз у полі медіа та риториці уряду властива умовна логіка «якщо… то», яка не може бути хибною та залишається переконливою навіть попри те, що предмет загрози може бути вкрай непевним.

Випадковість

Випадковість — це гуртування відмінних одна від одної потенційних характеристик, що, здавалося, не могли бути згуртованими. Іншими словами, Массумі вважає випадковість подією чи радше зародженням події. Загроза виявляє себе через випадковість/зародження події, і саме в момент виявлення починає роботу важливий онтовладний механізм — визначення (determination). Невизначена раніше загроза стає приреченою на визначення (determined to be determined). Визначення, за Массумі, означає винайдення причин, смислів і форм подальшої події тими системами, які вона зачепить.

Проблема в тому, що розгортання події завжди є міжсистемним, а її ефекти — завжди синергетичні, тому детермінація події відбувається у формі інклюзивної диз’юнкції⁵Диз’юнкція — це логічна операція, що відображає використання сполучника «або». … Continue reading — усі характеристики події або принаймні одна з них є правильними. Лісові пожежі 2020 року у Чорнобильській зоні відчуження були спричинені підпалом та/або кліматичними змінами, та/або ненадійною роботою правоохоронних органів; пандемія COVID-19 є наслідком глобалізаційних процесів та/або браку належного санітарного контролю за тваринними ринками, та/або лабораторними дослідженнями коронавірусів, та/або недостатньою увагою урядів до охорони здоров’я, та/або вживанням м’яса диких тварин тощо.

Антивипадковість

Детермінація загрози з боку систем відбувається задля підготовки відповіді на неї. Як тільки вірус SARS-CoV-2 був ідентифікований і почав поширюватися, розпочалася підготовка пансистемної відповіді на цю подію: ВООЗ намагалася передбачити сценарій епідемії, медики розробляли методики лікування та діагностики хвороби, науковці розпочали детальне дослідження вірусу, фармацевтичні компанії готувалися до розробки вакцин і вели перемовини з урядами про їхню закупівлю, уряди впроваджували протиепідемічні обмеження та проводили інформаційні кампанії, підприємці прораховували ризики та розробляли стратегії дистанційної роботи тощо.

Сукупність таких заходів, на думку Браяна Массумі, спричинена необхідністю тотальної парамілітарної влади діяти в ролі синергетичних гальм — зупинити системну пертурбацію та попередити її поширення іншими системами. Парамілітарна влада завжди намагається діяти відповідно до самої загрози, готуючи випадковості миттєву симетричну відповідь — саме в цьому сенсі вона покликана бути антивипадковістю. 

Воєнний клімат

До впровадження терміну «воєнного клімату» Браяна Массумі спонукала реакція Джорджа Буша-молодшого на ураган «Катріна», що пройшовся Багамськими островами та Південним Сходом США у 2005 році. На відміну від поняття «кліматичної війни», як її розуміє метеоролог Майкл Манн⁶Mann, Michael. 2021. The New Climate War. The Fight to Take Back Our Planet. New York: Public Affairs. 368 pp. (наголошуючи на необхідності боротьби зі змінами клімату) або Ерік Пулі⁷Pooley, Eric. 2010. The Climate War. True Believers, Power Brokers, and the Fight to Save the Earth. New York: Hyperion, 481 pp. (говорячи про політичні та інформаційні баталії навколо теми глобального потепління), Массумі звертає увагу на появу континууму «війна — погода» й одночасне порушення його симетрії. Тодішній американський президент провів паралелі між стихійним лихом і терористичною загрозою та використанням зброї масового ураження, наказавши передислокувати частину американського військового контингенту з Іраку назад до США задля ліквідації наслідків негоди. На думку дослідника, така поведінка Буша вказувала на розмивання меж між воєнною та цивільною сферами і поступову точкову парамілітаризацію останньої.

Парамілітаризація

Оскільки загроза є ендемічною, очікувати чергового «удару» з її боку можна будь-де і будь-коли, а тому завжди напоготові має бути і відповідь. Зазвичай загроза сприймається й описується в категоріях воєнного ворога — використання військової сили задля ліквідації стихійних лих не було винаходом Буша і нині є цілком звичним явищем в Україні. Але такі практики можуть стосуватися й інших сфер — наприклад, медицини: протягом півтора року пандемії ми встигли звикнути до синонімічного опису українських військових і лікарів, що виявляють тотожні героїчні зусилля у боротьбі на різних, хоча й дуже подібних фронтах. 

У залежності від способу розгортання загрози онтовлада здатна мобілізувати різні частини спектру цивільного життя. Подібно до того, як випадковість здатна гуртувати те, що не може бути згуртованим, відповідь на загрозу здатна мілітаризувати те, що не може бути мілітаризованим. Постійне відчуття загрози з боку воєнних ворогів, терористів, кліматичних умов, хакерів і мікроорганізмів створює ситуацію радикальної непевності та перманентної кризи, що вимагає парамілітаризації всієї цивільної сфери. Все має бути готовим до необхідності «відповісти» потенційній загрозі, хоча й не завжди зрозуміло, чого саме варто очікувати.

Така непевність здатна навіть інституціалізуватися — прикладом може слугувати створена у 2014 році Національна гвардія України, що є водночас і військовим, і поліцейським формуванням, виконуючи максимально широкий спектр функцій від «охорони громадського порядку» і «припинення терористичної діяльності» до «захисту державного кордону» й «участі у підтриманні або відновленні правопорядку в районах виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру». Річ у тім, що відповідь на загрозу має бути такою ж невибірковою, міжсистемною та безладною, як і сама загроза.

Неоконсерватизм і неолібералізм

Механізми антивипадковості працюють не самі по собі, вони є елементом ширшого процесу, синонімічного до Застереження, який Массумі також називає неоконсерватизмом. Для Массумі неоконсерватизм — це процес переспрямування формуючої сили natura naturans задля відновлення життєвих умов і, відповідно, повернення життя як такого. Саме для цього владні механізми мімікрують під невизначеність загрози та випадковості, застерігають і відповідають на них. У певному сенсі це поняття є трансісторичним, оскільки відсилає не до конкретного політичного руху чи групи, а до тенденції.

Втім, нині неоконсерватизм не є суто самостійним і незалежним, його розгортання завжди відбувається у зв’язці з іншим, сестринським процесом, який Массумі називає неолібералізмом. Якщо неоконсерватизм використовує формуючу силу для повернення життя як такого, то неолібералізм спрямовує її в інше русло — у створення та примноження ефектів зростання або у прискорення темпів росту. У цьому сенсі неолібералізм — це капіталістичний процес, що потрапляє до реєстру онтовлади і вступає в симбіоз із процесом неоконсерватизму.

Кооперацію обох процесів не можна описати звичною моделлю імперіалістського колоніалізму, оскільки, з одного боку, вона редукує роль війни до пасивного інструменту капіталістичної експансії, а з іншого, переоцінює пізнаваність і керованість капіталізму. Обидва процеси ефективно доповнюють одне одного, втім, не існує ніяких надійних механізмів, що могли би вберегти їх від розриву. Іншими словами, завжди існує ймовірність того, що війна та капіталізм розділяться і припинять взаємне підживлення одне одного. 

Застереження (Preemption) 

Це дія, за якої майбуття та непередбачуваність як невід’ємні властивості загрози афективно утримані в теперішньому в режимі потенційного надзвичайного стану, завдяки чому перебіг актуального (дійсного) стану речей так само зазнає змін. Ймовірно, Застереження — центральне поняття теорії онтовлади. Завдяки власній здатності оперувати в царині потенційного Застереження спроможне визначати, що саме може або не може виникати у дійсності (актуально): як і Загрозі, яку застерігає Застереження, йому властива особлива темпоральність вже-присутнього-потім, того, що вже мусить відбутися в майбутньому, або ж його варто застерегти.

Доктрина застереження була впроваджена урядом Сполучених Штатів під час вторгнення в Афганістан та війни в Іраці, частково як основна ставка Джорджа Буша в електоральному змаганні на посаду президента США у 2004 році, значною мірою була вдосконалена у зв’язку з раптовим ураганом Катріна, що мав жахливі та непередбачувані наслідки, і програмою президентської партії до виборів до конгресу у 2006 році. Напевно, найвідоміший випадок Застереження, яке завжди застерігає принципово невизначене — це боротьба уряду Буша з атомною зброєю Саддама Гусейна, яку ніхто не бачив. Інший зразок: «війна з тероризмом», яка може відбутися буквально будь-де та будь-коли, адже терористом може бути хто завгодно, а знаряддям для теракту — хоч нашпигована вибухівкою банка кока-коли пересічної людини на вулиці. 

Втім, застереження є значно складнішим явищем за просто військову стратегію США. Це дітище водночас сучасної кризи представницької демократії, нової потужності медіа, найновіших воєнних технологій, сучасної геополітичної всепов’язаності та неолібералізму. Як переконує Массумі, Застереження — це далеко не лише доктрина одного уряду, а «операційна логіка влади, що визначає поточну політичну епоху як всепроникну та таку, що невпинно заповнює простір». Йдеться не про рішення одного президента, а про історично нову форму владних практик, зумовлену новими обставинами. Практики дисциплінарної влади та біовлади зовсім не зникли з поля соціального, однак на арені управління з’явилися також і Застереження — і як би містично не виглядало це поняття, воно всього-навсього фіксує новий характер роботи спорадичних, а часто і внутрішньо суперечливих владних відносин.

Слід відрізняти Застереження від запобігання (prevention) та стримування (deterrence). Запобігання — практика, що ґрунтується на уявленні про можливість об’єктивного пізнання світу, де непевність — не більше ніж наслідок нестачі інформації. Події в такому світі є закономірним і пізнаваним лінійним рухом від причини до наслідку, а запобігання лише замінює деякі ланки цього лінійного процесу, щоб уникнути небажаних результатів і сприяти бажаним. Адаптація людських і не лише тіл до науково встановленої норми є зразком практики запобігання (превентивної практики). Серед прикладів: практики гігієни, патрулювання вулиць поліцією, фармакологічна нормалізація населення за посередництва регулювання обігу медичних препаратів і проведення обов’язкових медичних обстежень (на деяких підприємствах для працевлаштування досі необхідна довідка про медичне обстеження). Найвідоміший випадок стримування — ядерне стримування часів Холодної війни, коли держави, за висловом Массумі, перетворювали потенційну загрозу ядерної атаки на «підґрунтя нового процесу». Наслідок, який ще не наступив (атака), перетворюється на причину — «майбутню причину»; ця майбутня причина зумовлює озброєння інших держав атомною зброєю задля відносної рівноваги та тимчасової безпеки. Втім, на відміну від запобігання та стримування, Застереження не потребує ні знання про причини та наслідки, ні зрозумілого та пізнаного об’єкту стримування для підтримання рівноваги — воно працює з невідомою потенційною загрозою, яку актуально нейтралізують різноманіттям владних практик: від перетворення величезної частини Сходу України на засіб застереження непередбачуваних економічних і політичних зв’язків з Європейським союзом та США, а технік перевірки на кордонах — на застереження тероризму до залякування людей з непередбачуваною гендерною поведінкою та програмування поведінки покупців засобами маркетингу для уникнення непередбачуваної зміни їхніх смаків.

Афект 

Це особливо важливий об’єкт урядування у добу онтовлади. Афектом Массумі називає не суб’єктивні емоційні стани, а «доперсональний потік, який ще не набув суб’єктивного змісту»⁸Massumi, Brian. 1998. “Requiem for our prospective dead”, in: Kaufman, E. & Heller, K. J. (eds.). Deleuze and Guattari: New Mappings in … Continue reading. Афект не належить суб’єкту, а розташовується між суб’єктом та об’єктом і, як стверджує в іншій роботі філософ слідом за Спінозою, є здатністю впливати та піддаватися впливу. Афект розташовується у «зоні недетермінованості» між мисленням і дією та є не індивідуальним ментальним станом, а, навпаки, тим, що визначає включеність у середовище. Тож афекти є завжди взаємними: афектуючи щось, тіло, яке афектує, зазнає змін через власну пов’язаність із тілом афектованим. Тіло тут слід розуміти не як лише людський організм (організацію органів), а як мережу відносин і здатностей. Таке тіло не має меж і певного «нульового» нормального стану, адже жоден зі зв’язків не є остаточним, позаяк будь-який процес відносин тіла з оточенням рекурсивно змінює його самого: як пише Массумі, не існує «ось цього» тіла, радше слід говорити про тілення як процес. Це тіло є не емпіричним об’єктом (скелет і м’язи, обтягнуті шкірою), а онтологічною панкатегорією, покликаною пояснити, як можливе те, що існує; його Массумі також запозичує у Спінози. Тому стосовно афекту варто говорити не так про афективні стани (суб’єктивні), як про афективні події (взаємні)⁹Massumi, Brian. 2015. “Keywords for Affect”, In The Power at the End of the Economy. Duke University Press. P. 103-105..

У добу застереження загроз, які є невідомими невідомостями, старі ідеологічні форми артикуляції соціальних практик втрачають своє значення і стають дедалі більш спонтанними. Завдяки цьому, скажімо, ультраправі нерідко відкрито відстоюють, принаймні на рівні публічної риторики, ліберальні цінності свободи слова, які, на їхній погляд, обмежуються боротьбою з сексизмом, расизмом і гомофобією. Тож критичній теорії влади не буде зайвим поглянути саме на управління афектами (зв’язками та здатностями) замість безкінечного перелічення ідеологічних парадоксів сьогодення, яким була перейнята постмодерна теорія. 

Серед прецедентів такого управління Массумі згадує попереджувальну систему за кольорами (color alert system), яку Буш ввів для боротьби з тероризмом. Нещодавно її використали в багатьох країнах для інформування населення про ступінь і швидкість розповсюдженості пандемії коронавірусу у певному регіоні. Ця система позначень — беззмістовна сама по собі, вона лише маркує ступінь загрози як невідомої невідомості, що провокує страх. Власне, страх також є особливим знаряддям онтовлади, адже він і сам є тим, що діє у царині актуального, ізолюючи й обмежуючи здатності наляканих, однак предмет страху є віртуальним, таким, що лише може статися. 

Контрвлада

Це поняття є спробою Браяна Массумі відповісти на класичне запитання «що робити?» або, як артикулює проблему сам теоретик: «Як діяти політично в умовах браку будь-яких гарантій того, що прикладені зусилля принесуть очікувані результати?»¹⁰Massumi, Brian. 2015. “Ontopower: War, Powers, and the State of Perception”. Duke University Press. P. 242.. Проблема в тому, що втекти від неолібералізму, неоконсерватизму, інших варіацій онтовлади чи влади взагалі неможливо, позаяк влада є не простим пануванням, а продуктивною силою, яка створює умови для життя. Тож замість намагань перетворити точкові контрвладні практики на ізольовані від домінантних владних процесів острівки, їх, навпаки, варто було би зближувати, трансформуючи самі домінантні процеси. Оскільки не існує напрямків втечі чи затишних схованок, так само як і не існує маршрутів повернення, єдине, що залишається — це крокувати вперед, трансформуючи сьогодення і скеровуючи його до іншої точки призначення. 

Антимілітаристським і антикапіталістичним рухам не слід відмовлятися від звичних для них способів дії та сприйняття навколишнього світу, натомість їх варто вдосконалювати, продовжуючи брати участь у єдиному можливому полі боротьби — у становленні. Зокрема й у становленні онтовлади під впливом ефективних тенденцій, керованих самотужки винайденими віртуальними атракціями. Вимагати «неможливого», звертати увагу на потенційне та винаходити нові можливості, відстоювати різноманіття та перманентні трансформації, створювати проєкти колективної самоорганізації, відмовлятися від репрезентативних форм демократії та політичного посередництва взагалі, надаючи перевагу прямим і перформативним політичним практикам — далі робити те, що робили ліві, антимілітаристські, антикапіталістичні, екологічні та феміністські рухи впродовж другої половини ХХ століття і роблять донині, але робити це винахідливо. 

Контрвладні практики мусять бути спрямованими на втечу, але так само вони мають бути винахідливими. Ця втеча — не заперечення, це альтернативне ствердження нескінченного потенціалу світу. Ми справді не маємо ніяких гарантій того, що наші дії призведуть до очікуваного результату. Так само, як і не маємо гарантій зворотнього. 

Текст опубліковано за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.