Переклала Роксолана Машкова
«Я зараз на тій стадії, коли я цим займаюся вже в районі двадцяти років. Десь 22 чи 23 роки. І я готовий кинути», — каже Клайд, який у свої сорок із чимось років уже дуже давно вживає метамфетамін. Коли ми з ним познайомилися у 2011 році, він уже починав втомлюватися від безперервних тусовок і кількаденних безсонних марафонів, які він постійно влаштовував протягом цілих десятиліть. Ми сиділи у конференц-залі центру для бездомних у Північному Колорадо. Його блідо-блакитні очі, які я бачила перед собою, були червоні від виснаження.
На той час, коли я провела перше інтерв’ю з Клайдом (несправжнє ім’я), я вже займався дослідженням активних споживачів метамфетаміну протягом близько трьох років, тож його почуття не були для мене чимось новим. Зрештою, цей потужний стимулятор центральної нервової системи рано чи пізно виснажує більшість людей. Недосипання, наростання параної, карколомне збільшення кількості поганих днів порівняно з кількістю хороших — усе це спонукає споживачів метамфетаміну до спроб зіскочити з цього наркотика.
Як багато інших людей, яких я досліджувала, Клайд вживав наркотики нерівномірно: часом він залишався тверезим протягом цілих тижнів чи місяців і часто говорив про те, що зовсім облишить метамфетамін. Але завжди повертався до нього. Його життєва ситуація — те, що він регулярно опинявся на вулиці і боровся з виснажливими психологічними проблемами — ніби заганяла його в глухий кут залежності.
Але історія Клайда — те, що він не може облишити наркотик — не є нормою. Більшість споживачів і навіть більшість тих, хто настільки звик вживати наркотики, що ми вже зараховуємо їх до категорії наркозалежних, виліковуються самостійно і навіть не проходять офіційні курси реабілітації.
Попри поширений стереотип, що навіть якщо людина спробує заборонену речовину лише один раз, то вона неодмінно закінчить дуже погано, переважна більшість людей кидають наркотики без жахливих наслідків. Згідно з даними Національного інституту зловживання наркотиками в США, більшість із нас вживають найбільше наркотичних речовин у віці від 18 до 25 років. Тоді як більш ніж одна п’ята людей від 18 до 25 вживали ту чи іншу заборонену речовину протягом останнього місяця, для людей у віці від 26 до 34 років ця цифра становить лише 15,1%, а у віці від 35 років — 6,7%.
Національне опитування про вживання наркотиків і здоров’я у 2014 році виявило, що приблизно половина американців у віці від 12 років на тому чи іншому етапі життя пробували вживати заборонені речовини, але при цьому лише 16,7% вживали той чи інший наркотик протягом останнього року. І лише 10,2% — ті, кого називають «активними споживачами» — вживали наркотики протягом останнього місяця. Ці цифри свідчать про те, що лише приблизно кожна п’ята людина, яка пробує ту чи іншу заборонену речовину, стане вживати її бодай із якоюсь регулярністю. Що ж до «важких» наркотиків, таких як героїн чи кокаїн — по суті, будь-якої забороненої речовини, крім марихуани — то менш ніж третина людей у віці від 12 років коли-небудь пробували їх, 7,4% вживали їх протягом останнього року, а 3,3% є активними споживачами. Тобто, якщо не враховувати траву, то лише приблизно кожен десятий з усіх, хто починає вживати наркотики, після цього вживає їх регулярно.
Кількість наркозалежних чи тих, хто зловживає наркотиками, ще нижча. Згідно з тою самою доповіддю, 2,7% американців у віці від 12 років повідомляють, що протягом останнього року переживали залежність від незаконних наркотиків або зловживали ними, а 6,4% повідомляють про залежність від алкоголю чи зловживання ним. Хоча ці відсотки відносно низькі, особливо у випадку «важких» наркотиків, вони все ж означають, що близько 22 мільйони американців потребують лікування у зв’язку з вживанням алкоголю чи наркотиків.
Найцікавіше, що станом на 2014 рік — останній рік, для якого нам доступні дані — лише 11,6 відсотків тих, хто мав проблеми зі здоров’ям через вживання певних речовин, пройшли лікування. При цьому принаймні двом третинам споживачів, у яких виробилася залежність, вдається облишити вживання наркотиків або суттєво обмежити його без формальної допомоги.
Це свідчить про те, що, можливо, саме час вийти за межі традиційної парадигми реабілітації і поглянути на природне явище «переростання» або дорослішання, зрозуміти, що дозволяє більшості людей знайти цей вихід.
Взагалі, як це — «перерости» наркотики? У своїй статті, написаній для Управління ООН з наркотиків і злочинності у 1962 році, Чарльз Вінік висунув тезу, що у більшості випадків вживання наркотиків має природні обмеження. Ці обмеження можуть бути «функцією життєвого циклу наркозалежного чи кількості років, протягом яких він має залежність, або ж певного поєднання цих двох процесів». У будь-якому разі, виглядає так, що принаймні дві третини людей із розладами, пов’язаними з уживанням наркотичних речовин, кидають наркотики самостійно. Це справжня золота жила, що потенційно може багато чого нас навчити про залежність та реабілітацію від неї. І в останні роки дослідники здоров’я, суспільства та людської поведінки почали займатися цією темою.
Отже, що ми вже дізналися завдяки вивченню тих, хто переріс вживання наркотиків? Коли кажуть, що життєвий цикл людини сприяє її природній реабілітації, то йдеться про вплив кількох факторів. Багато кому просто-напросто остогидло постійно почуватися втомленими і хворими. Як і у випадку Клайда, що брав участь у моєму дослідженні, для багатьох людей вживання наркотиків рано чи пізно може стати несумісним із дорослими стосунками, кар’єрою, соціальними ролями (наприклад, батьківством чи материнством) або навіть загалом із соціальними очікуваннями щодо поведінки, прийнятної для людини певного віку.
У своєму дослідженні природного одужання від алкоголізму серед індіанців навахо, проведеному в 1999 році, Гілберт Квінтеро та його колеги з Університету Рочестера у Нью-Йорку з’ясували: «Один із найбільш стійких та впливових факторів, на яких були засновані наративи про “переростання”, — це обов’язки та вимоги, пов’язані з роллю людини у вихованні дітей». Що більше учасники дослідження приймали власну культурну спадщину як навахо, то більше вони говорили про відчуття, що алкоголь більше не вписується у їхнє життя. Утримання від вживання алкоголю стало для них способом ідентифікації зі своєю культурою. Аналогічно, хоча випивання алкоголю у великих кількостях є сумнозвісним (і часто тривожним) обрядом посвячення для багатьох молодих американців, така поведінка має свій термін придатності, і на певному етапі стає прийнятною лише у визначених особливих ситуаціях. З віком, коли ми намагаємося вписатися в культурні схеми, ми часто змінюємо свою поведінку.
Я сама почала вивчати вживання наркотиків через власний досвід переростання наркозалежності. Майже 15 років тому, коли мені навіть на думку не могло спасти, що вивчення залежності можна зробити своєю професією, я востаннє зіскочила з метамфетаміну. Тоді я якраз закінчила Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі, отримавши диплом бакалаврки з антропології, і перший тиждень працювала на повний робочий день, резервуючи столики для клієнтів у новомодному тризірковому ресторані у Нью-Йорку.
Коли ми з сусідкою вирішили переїхати на інший кінець країни, я була певна, що моя п’ятирічна звичка вживати амфетамін нікуди не дінеться. Зрештою, я ж привезла її з собою з сонячних передмість Фенікса під закіптюжене небо Лос-Анджелеса. Але одного прохолодного ранку на Східному узбережжі, на початку осені, коли змученість від восьмигодинного робочого дня та добирання до роботи на громадському транспорті почала брати своє, я відчула втому від думки про чергову безсонну ніч. Вперше мені захотілося зупинити цикл «спідів» ще до того, як він почався.
Того останнього ранку я зіщулилася над відкритою пудреницею та пакетиком білого порошку в тісній, освітленій флуоресцентними лампами кабінці туалету в манхеттенському ресторані. Я вийшла з кабінки і оглянула своє мертвотно-бліде, невиспане обличчя у дзеркалі. Вдихнула і, стиснувши кутні зуби, сіпнула щелепою ліворуч і праворуч у судомі, нахилившись ближче до свого відображення. Я підняла підборіддя і підтягла верхню губу над зубами, втупивши погляд своїх зіниць завбільшки з блюдечка у свої ніздрі, щоб перевірити, чи не залишилося на них рештків кристалічного порошку, який усе ще обпікав мені носові пазухи. Коротко кивнувши, я відступила від дзеркала і, клацаючи підборами по плитці, покрокувала до мого робочого місця біля телефона, який безперестанку дзвонив. «Доброго ранку. Дякую, що зателефонували в “Гаррісон”. Чим я можу вам допомогти?» Защебетала я, сповзаючи на офісний стілець.
Мої слова виливалися надто швидко, і в мене пересохло у роті вже за кілька секунд розмови. Я сягнула по воду і сьорбнула, усміхаючись до колеги в надії, що вона не помітить, як у мене рухається щелепа, і не відчує кислий сморід мого холодного поту. Через кілька годин мене знову почало накривати виснаження від безсонної ночі, і я ще раз вислизнула до вбиральні. Запхавшись до кабінки, я витягла звичний набір із соломинки, пудрениці, пакетика та бритви. Мені знадобилися всього кілька секунд, щоб відділити тоненьку смужку і вдихнути. Мені обпалило ніздрі, було таке відчуття, що у мене горить задня стінка лівого ока. Колись мені подобалося це відчуття: воно було частиною ритуалу, збуджувало передчуття приходу. Але того дня — ні. Складаючи пудреницю в тремтячій, липкій долоні і розчахуючи двері, я зрозуміла, що просто втомилася. Я вже застара для цього, подумала я. Це вже зовсім не весело.
Було 22 жовтня 2001 року, і я, у віці майже 22 років, почала переростати метамфетамін. Протягом наступних кількох років я поступово — і без будь-якого лікування — кинула багато пити, курити сигарети і навіть марихуану, яку я зрідка вживала. Хоча саме такий шлях розвитку найбільш поширений серед людей, які пробували наркотики чи навіть стали залежними від них, про нього говорять найменше. Проте ретельне дослідження такого переростання — як причин, завдяки яким люди переростають наркотики, так і причин, через які вони їх не переростають — багато чого може нам розповісти про наркозалежність і про те, що з нею можна зробити.
Дослідження природного одужання від наркозалежності, яких стало багато в різних дисциплінах в останні кілька років, виявили, що переростання і справді пов’язане з етапами життя, але не в простий лінійний спосіб. Щоб зрозуміти, чому деякі люди одужують самостійно, а деякі — ні, не можна розглядати їхній досвід ніби у вакуумі. І не можна досліджувати лише історії успіху. Структурні фактори — від расової несправедливості до культурних норм і до соціоекономічної нерівності — сильно впливають на шанси людини кинути наркотики як з лікуванням, так і без нього.
Слідування культурно визначеній і загальноприйнятій життєвій траєкторії може бути ключем до успішного переростання проблем із наркотиками чи алкоголем. Але іноді людина не має можливості знайти своє місце в панівній культурі, навіть якщо прагне цього. І у випадку вживання наркотиків соціальна структура частіше стає суттєвим фактором обмеження.
Моє власне етнографічне дослідження, що тривало з 2009 до 2014 року, стосувалося досвіду активних споживачів, а не власне самостійного одужання. Але я не лише дізналася, як люди виживають в умовах поєднання залежності, бідності та «війни з наркотиками», а й спостерігала, як багато хто з них припиняє вживати наркотики або знаходить рівень вживання, з яким він чи вона може жити. Я спостерігала, як учасники мого дослідження (переважно) безуспішно проходили примусове та добровільне лікування і неодноразово намагалися «зіскочити» самостійно, і ставила їм питання. Більшість із них знову починали вживати метамфетамін через кілька місяців, тому, хоча їхній досвід мало що скаже нам про те, чому люди переростають наркотики, проте він може допомогти нам щось зрозуміти про механізми, які заважають їм це зробити.
Загалом існують важливі відмінності між людьми, які одужують від наркозалежності та алкоголізму без чиєї-небудь допомоги, і тими, хто опиняється на реабілітаційних програмах. Ті, хто йде на реабілітацію, з більшою ймовірністю є чоловіками і частіше бувають молодшими, мають більш складну та серйозну історію вживання наркотиків, а також зазвичай мають більше психологічних проблем та нижчий рівень освіти, менше фінансових ресурсів і менше стосунків із людьми, які можуть надавати їм підтримку, порівняно з тими, хто не проходить лікування.
Моє дослідження показало, що бездомність особливо підвищує ризик рецидиву. Хоча Клайд, про якого йшлося вище, і відчував, що вже пора кидати, життя весь час затягувало його назад. Через регулярну бездомність він та його дівчина Бонні (також не її справжнє ім’я) залежали від милості інших. У справі фізичного захисту та добування грошей вони допомагали одне одному — звідси і прізвиська, які я їм дала у цій статті. Але щоразу, коли в Бонні і Клайда не вистачало коштів, щоб зняти кімнату на ніч, вони зазвичай опинялися на дивані вдома у когось, хто вживає метамфетамін.
— Ми йшли додому до цих людей, до цього чувака, і вони там весь час вживали [метамфетамін]. Це підвал, — пояснив одного разу Клайд за тарілкою тако у фаст-фуді.
Він явно був під кайфом — смикався і виглядав перезбудженим — хоча лише кілька тижнів до того він сказав мені, що планує кидати.
Бонні сиділа біля нього — спокійніша, але з розширеними зіницями — методично розгортаючи свій обід.
— В останні кілька тижнів ми потрапляли в різні ситуації, щоб не замерзнути, і не нюхали, — сказала вона. На жаль, на момент розмови вони не спали вже три дні.
— Так, і вони вживали прямо біля нас, — розповів Клайд.
— Усі ці люди не сплять посеред ночі, а нам так холодно, що…
Неспроможний дочекатися, поки Бонні закінчить речення, Клайд перебив:
— Ми можемо сказати: «Слухай, можна вписатися у тебе?»
Бездомність є особливо важкою проблемою для багатьох учасників мого дослідження, які хотіли кинути, але були змушені розраховувати на доступні їм соціальні мережі, щоб вижити. Так само, як у випадку Бонні і Клайда, більшості з них доводилося звертатися до єдиної людини, яка дозволила б їм «вписатися». І цією людиною майже завжди був споживач наркотиків.
Коли Карен (несправжнє ім’я), яка сама називає себе наркозалежною і має сорок з чимось років, вийшла із тюрми штату після чотирирічного ув’язнення, її план щодо житла провалився. Родина не хотіла її приймати, але перед нею відчинила двері і пустила її на свій диван на необмежений термін її подруга — дилерка середньої ланки. Протягом перших кількох тижнів Карен без проблем дотримувалася вимог умовного дострокового звільнення і залишалася тверезою. Але їй не вдавалося знайти роботу, яка дала б їй достатньо фінансової стабільності, щоб переїхати в окреме житло, і з часом їй ставало дедалі важче.
«Я можу бути поруч [зі своїм хлопцем, коли той] під кайфом і не вживати, але не жити тут, де всі довкола мене під кайфом. Це надто важко. Особливо враховуючи, що в перший місяць, коли я вийшла [з тюрми], я, бля, робила все правильно. Я не нюхала, нічого такого не робила. І, типу, це не допомогло. Життя не стало кращим, а навіть навпаки. Я вже не можу, всі, блін, цілу ніч метушаться, а я тут намагаюся заснути на дивані, я так просто не могла. А тоді, значить, я почала спати на вулиці, на тій лавці, де я сиділа, а тоді почалася та пожежа, було стільки сраного попелу і всього цього, я навіть не могла дихати, коли прокинулася вранці», — розповідає вона.
Зрештою Карен вдалося неофіційно влаштуватися на роботу прибиральницею в будинках, і вона поселилася на іншому кінці міста зі знайомою, яка не вживала наркотиків. Вона почала вживати набагато менше, але тоді її подруга продала будинок і переїхала, а Карен знову залишилася без даху над головою. Не маючи змоги заробити достатньо, щоб заплатити заставу або орендну плату за власне житло, вона опинилася на вулиці. Протягом кількох місяців вона продавала наркотики, працюючи на друга, і ділила готельні номери з іншими споживачами наркотиків, тому почала вживати набагато більше метамфетаміну.
Протягом років я спостерігала, як інші люди намагаються справитися зі схожими ситуаціями. Бідність не дозволяла їм будувати плани на майбутнє або дорости до ролі «годувальника» чи «годувальниці», що дала б їм почуття власної гідності. Попередні засудження за наркотики заважали їм знайти роботу, яка принесла б бодай якусь стабільність у їхнє життя. Раз за разом щедрість для друзів та близьких коштувала їм житла або тверезості. Родичі, щоб захистити себе від емоційних та фінансових злетів і підйомів, обривали зв’язки і зачиняли перед ними двері. Більшість учасників мого дослідження вважали, що єдині люди, на яких вони можуть завжди розраховувати, — це інші споживачі наркотиків.
У своєму нещодавньому дослідженні, в ході якого було зібрано етнографічні дані про споживачів героїну серед американців латиноамериканського походження, Еліс Сепеда з Університету Південної Каліфорнії та її колеги виявили схоже поєднання дисфункції та підтримки як засобу для виживання. Вони з’ясували, що культура та виживання в умовах крайніх економічних нестатків прив’язували учасників дослідження до навіть найбільш дисфункційних родичів та друзів. Це призводило до «вростання» в споживання наркотиків замість «переростання» його, тобто наркозалежні поступово ставали невід’ємною частиною способу життя одне одного.
У своєму досліджені 2011 року Анастасія Вогт Юань із Політехнічного університету штату Вірджинія вирішила поглянути на інші аспекти, крім економічної нерівності, і звернула увагу на вплив расової нерівності на самостійне одужання від наркозалежності. Згідно з її дослідженням, ймовірність того, що молоді темношкірі люди зловживатимуть алкоголем чи наркотиками, менша, ніж у випадку молодих білих людей. Але вона виявила, що тенденція з віком вживати дедалі менше є слабшою серед темношкірих, через що виникає «точка перетину». У певному віці ймовірність зловживання алкоголем чи наркотиками стає вищою серед темношкірих, ніж серед білих, хоча до цього віку вона й була нижчою.
Ретельне вивчення досвіду цих людей допомогло з’ясувати, що «різниця можливостей у соціальних (особливо в сімейних) ролях через структурно невигідне становище протягом їхнього життєвого шляху обмежує здатність темношкірих переростати ненормативну поведінку порівняно зі здатністю білих». Іншими словами, через глибоко інституціалізовану нерівність темношкірі люди та інші маргіналізовані групи мають обмежений доступ до високо цінованих традиційних соціальних ролей, які зазвичай сприяють переростанню.
Явище переростання наркотиків є втішним з огляду на неадекватність програм лікування від наркозалежності, але, з іншого боку, воно підкидає дров у інший, значно більший вогонь. Так зване «нерозривне коло залежності», судячи з усього, є наслідком несправедливості: бідності, дискримінації, соціального та економічного пригноблення. Якщо перед ними не відкриються можливості, якщо вони не отримають доступ до ролей, які дозволяє відігравати соціальний, економічний та політичний капітал, членам пригноблених груп може бути значно важче перестати вживати наркотики — незалежно від того, чи вони пройдуть офіційне лікування на реабілітаційній програмі, чи ні.
Джерело: Aeon