Міграцію досліджують різним чином. У цій статті я пропоную поглянути на цей процес через призму буденних досвідів мігранток. Адже саме так можна помітити реалії, які залишаються непоміченими ні в обрахунку доходів, ні в статистиці ВВП країн.
Право на життя та працю в будь-якій точці планети я вважаю безумовним правом людини, хоча це право й заперечують візовими режимами та дозволами на працю у більшості країн, що вважаються розвиненими. Відстоюючи це право, необхідно не просто виступати «за» міграцію. Важливо висвітлювати ті реалії міграції, які оминають уряди та компанії, що зацікавлені у працівниках, «готових на все». Цією статтею я хочу звернути увагу на те, що така «готовність» до праці на «будовах» та «трускавках» великою мірою спирається на неоплачувану репродуктивну працю, яку в сучасному світі у переважній більшості виконують жінки. Під репродуктивною працею я маю на увазі всю працю, яку виконують задля того, щоб інша особа могла брати участь у виробництві речей та сервісів, себто у продуктивній економіці. Йдеться про роботу в домогосподарстві, з догляду за дітьми та людьми похилого віку, про емоційну підтримку.
Репродуктивна праця — сфера майже повністю «жіноча». Займатися нею, а не тією роботою, яка справді до вподоби, жінкам доводиться у дуже різних ситуаціях, за яких майже щоразу жінки опиняються у залежності від іншої людини. А для трудових мігранток такі ситуації трапляються ще частіше. Це може сприйматися нормально, бо такий стан речей огорнений уявленнями про «природність» тієї чи іншої зайнятості для жінок — або ж для українок. У цій статті я розгляну декілька варіацій перетину статусу жінки та мігрантки, щоб розкрити тезу про те, що міграційні потоки часто уможливлює невидима та знецінена праця жінок.
«Дружина завжди чекає мене вдома»
Автобус Варшава–Київ зупиняється після перетину кордону, і я разом із декількома пасажирами виходжу на перекур. Попросивши запальничку, підпалю самокрутку, яка згодом гасне, тож доводиться знову просити прикурити у статного чоловіка років 40.
— Що куриш таке, що воно тухне? — питає мене він.
— Це тютюн, він вологіший, ніж той, що в цигарках, тому доводиться весь час підпалювати.
— Де це ти такий купила?
— У Бельгії.
— Йой, що ж ти там робиш? Там же чорних багато.
— Навчаюсь, і так, є чорні, але вони ж хороші. А ви де живете?
— Та біля Львова, але три тижні працюю в Польщі, а потім знову додому.
— А сім’я з вами?
— Та де там! Вони вдома, а я заробляю. От хату відремонтували нещодавно. Дуже не вистачає їх постійно, але дружина завжди чекає мене вдома з синами. Я приїжджаю на тиждень-два, а потім знову на заробітки.
— Ой! А можна ще раз вогню?
Таких як мій співрозмовник багато, не всім вдається жити між місцем праці та домівкою. Але переїздити усією сім’єю для них нема сенсу — польська заробітна плата може покривати витрати сім’ї лише тоді, коли сім’я перебуває в Україні. А про власне комфортне житло в Польщі взагалі не йдеться. Праця тих, хто живе між різними країнами, спирається на домівку і жінку, яка доглядає за дітьми, займається господарством, готова емоційно підтримати та допомогти подолати всі незгоди. Це в кращому випадку. У гіршому вона готова терпіти його зради, алкоголізм, побиття та згвалтування, адже вона і її діти залежні від його польського заробітку. Структурно українська некваліфікована праця у Польщі необхідна тому, що вона дешевша за польську, а дешевшою вона може бути, лише якщо спиратиметься на українську домівку. Таким чином, репродуктивна праця жінок вплетена в глобальні економічні нерівності та національні стратегії економічного розвитку.
«Було важко, але тепер я працюю у доброї жінки»
Праця українських мігранток уможливлює емансипацію польських жінок із середнього класу. Намагаючись заробити більше, прибиральниці прагнуть створити власну мережу клієнток, а не працювати через агенції. Це справді може бути вигідніше, але тягне за собою необхідність особисто домовлятися про умови праці та брати на себе ризики недотримання домовленостей. Одна із моїх співрозмовниць, Ксенія, яка їздить до Польщі вже сім років, розповіла про низку конфліктів із роботодавицями, у яких вона чи її подруги не могли ніяким чином відстояти свої права й залишалися у програші: «Дівчата розповідали, що вони працювали на кухні двоє, то їм давали так багато роботи і чотири години, щоб її зробити, більше годин не давали [відповідно, й оплати]. Ту роботу, що вони робили б вісім годин, вони мали зробити за чотири. Буває таке». Про іншу знайому, яка працює прибиральницею, Ксенія розповіла ще прикрішу історію: «Вона мала їхати в Україну, на операцію лягати, ну, пані їй не виплатила 700 злотих, бо вирішила йти з роботи. Не було угоди — то всьо».
Таке становище жінок, як і у випадку з репродуктивною працею на батьківщині, зумовлене ієрархією між продуктивною та репродуктивною працею. Завдяки тому, що українки готові виконувати відносно низькооплачувану репродуктивну працю, їхні роботодавиці мають змогу бути залученими до кваліфікованої праці, що оплачується значно вище. І хоча ланцюжок виробництва складається і з першої, і з другої праці, між ними є стосунки домінування, в яких українські мігрантки опиняються на нижчій ланці. І все, що їм залишається, — це шукати «добрішу» сім’ю. І хоча з обох сторін в такому поділі праці беруть участь жінки, він є докорінно патріархальним. Без цієї ієрархії праці не мали б змоги емансипуватися і жінки, які відіграють важливу роль на ринку кваліфікованої продуктивної праці, тобто розвивають економіку та потрапляють у ліберальні феміністичні розповіді про успішних селф-мейд лідерок.
«Домовилися, що буду порядок підтримувати»
Крім того, що українські мігрантки залучені до оплачуваної репродуктивної праці, як-то ведення домогосподарства, догляд за дітьми і старшими людьми, вони також можуть виконувати цю працю безкоштовно, допомагаючи своїм партнерам. Моя інша співрозмовниця, Євгенія, розповідала, що втратила роботу і не мала змоги знімати навіть просте житло. У скруті допоміг чоловік, домовившись із колегами і співмешканцями, що Євгенія житиме з ними у вже й так доволі перенаселеній квартирі. Звісно ж, така послуга ніби само собою винагороджувалася виконанням репродуктивної праці: «Чоловік жив у квартирі з іншими. Я з ним. Домовилися, що буду порядок підтримувати, по хаті поратись. То вони були не проти, що я там». «Природність» такого роду праці для жінок справді часто може допомагати вирішувати проблеми, з якими стикаються мігрантки. Але вирішення проблем, наприклад, із нестабільністю зайнятості за рахунок того, що можна якийсь час пожити з іншими людьми, обслуговуючи їх, не є вирішенням цієї проблеми як соціальної, а лише індивідуальною стратегією адаптації до експлуатації.
«Мали разом виховувати дитину, але тепер я весь час вдома з малим»
Наталя приїхала до Польщі на навчання на магістерській програмі. Але залишатися не збиралась, адже закордонна освіта була лише ланкою на шляху до кар’єри юристки-правозахисниці в Україні. Будучи активною та комунікабельною, вона одразу влилась у коло громадських організацій Кракова, стала брати участь у акціях протесту, на одній із яких познайомилася з Войтеком. Розумний, красивий, та ще й відстоює права жінок — Наталя закохалася, і це було взаємно. Згодом почали жити разом. Коли Наталя завагітніла, то її першою думкою було зробити аборт. Дитина ніяк не вписувалась у її бачення принаймні найближчого майбутнього. Але хлопець був дуже радий, що в них буде дитина. Після довгих розмов про те, що піклування про дитину буде взяте в чотири руки, і Наталя зможе далі і навчатись, і будувати кар’єру, вона погодилася. Буденність же виявилася зовсім іншою. Войтек справді витрачає час на дитину — той час, що залишається після роботи, активізму та друзів. Наталя ж, хоча й закінчила навчання, але не працює, майже весь час проводить із сином. Мріє, що колись сім’я переїде до України, і вона зможе реалізуватися професійно. Але наразі це лише мрії.
Безліч таких історій, навіть більш трагічних, можна прочитати у жіночих журналах, і зазвичай такі ситуації розглядаються у морально-етичній площині. Але крім недоброчесності у таких історіях проглядається і різниця у статусах партнерів. Чоловік, маючи більше шансів отримати високооплачувану роботу, більший соціальний капітал та більшу кількість «важливіших», ніж догляд за дитиною, справ, продовжує відтворювати патріархальні моделі поведінки. Партнерці ж залишається підлаштовуватися, жертвуючи своїми амбіціями. І такий стан речей не завжди можуть збалансувати ідеологічні переконання про те, що у сім’ї має бути рівноправ’я.
«Я закриваюсь у ванной і тупо плачу»
Високий рівень експлуатації та нестабільності праці примушує жінок до таких стратегій виживання як заробляння проституцією. Від декількох співрозмовниць я чула, що їхні знайомі опинилися в такій ситуації. Наприклад: «Приїхала, у неї двоє дітей, складна ситуація. Пішла в Бєдронку работать, її оттуда вигнали… Пішла на заправки оті, де дальнобойщики приїзжають, а шо їм треба? Отак вона работала».
Важко оцінити рівень залученості українок у проституцію, адже багато з них ніколи не зізнаються, що змушені заробляти таким чином. Оскільки у проституцію потрапляють жінки, які при міграції не збиралися потрапити у цю сферу, але врешті не мали інших можливостей через звільнення, обмани з оплатою праці чи жахливе ставлення роботодавців, то говорити про «вільний» вибір просто комічно. Більше того, оскільки багато українок походять саме із сільських місцевостей на Західній Україні, для них така робота йде зовсім урозріз із їхніми етичними й релігійними переконаннями та переконаннями їхнього оточення. Тому емоційні травми, викликані приниженням та страхом, що хтось дізнається, можуть бути невиправно сильними. Співрозмовниця Олена розповідала: «У мене є знайомі, які працюють проститутками, а сім’ям брешуть, що вони на заводі… Дівчина, у неї двоє дітей, чоловік. Кредит на 16 тисяч доларів вона закрила за 3-4 місяці… Вона розказувала, що “після етого всєго я закриваюсь у ванной і тупо плачу, і мені хочеться взагалі повіситися, але тримають три душі, які чекають на мене там вдома”». Тих, кого виштовхнув ринок некваліфікованої праці, радо готові затягнути у проституцію сутенери. В умовах, коли вдома чекають на заробітки, за словами співрозмовниці, «назад дороги немає» — українські мігрантки стають жертвами такого «попиту». Ця проблема залишається прихованою і часто нівелюється внаслідок стереотипів щодо українок.
Репродуктивна праця як складова соціальних структур міграції
Якщо дивитися на масову трудову міграцію з України до Польщі в останні роки з точки зору мотивації мігранток, то для багатьох переїзд або навіть тимчасові поїздки «на трускавки» є шляхом покращити соціально-економічне становище для себе та рідних, спробувати вийти з безвиході, яку пропонують українські реалії, мати змогу отримувати якісні соціальні послуги, освіту, медичне забезпечення. Також міграцію часто розглядають як процес, від якого виграються усі сторони: країна, що приймає працівників, отримує пропозицію робочої сили, країна, звідки вони їдуть, позбувається надлишку робочої сили, а самі працівники отримують вищі доходи. Теоретики підходу неокласичної економіки описують ці процеси через баланс, що нібито має скластися завдяки закону попиту і пропозиції.
Представлений у цій статті погляд викриває щоденні прояви експлуатації та нерівності, з якими стикаються українські мігрантки, включені до одного з найнижчих прошарків польського суспільства. На них покладена оплачувана та неоплачувана репродуктивна праця, на якій тримається видима продуктивна праця. Така експлуатація вплетена у стратегію економічного розвитку Польщі, водночас дозволяючи політичним партіям зображати мігранток (хоча в основному такі спекуляції стосуються мігрантів і біженців із країн поза Східною Європою) як винуватців негараздів країни й отримувати політичний капітал. Видання Politico дуже влучно показало лицемірність польської стратегії щодо міграції: «Коли йдеться про європейську кризу біженців, правляча партія Польщі “Закон і порядок” (PiS) відсторонилася за допомогою палкої антимігрантської риторики. Але коли справа доходить до пошуку працівників, що готові до низькооплачуваної праці, яка не цікавить поляків, то керівництво держави радо впустило потік таких необхідних іноземців».
Один із провідних дослідників міграції Дуглас Массей у своїх роботах наголошує на тому, що міграційні потоки не просто залежать від так званих push та pull факторів, тобто негараздів у рідній країні та можливостей в ішій країні. Радше рішення про те, чи їхати кудись чи ні, приймають залежно від наявності соціальних структур для міграції. Під цими структурами Массей має на увазі, наприклад, як транспортне сполучення, так і соціальні зв’язки, що пронизують міграційні потоки. Якщо пильніше придивитися до української міграції до Польщі у такому розрізі, то стане очевидно, що неоплачувана чи низькооплачувана репродуктивна праця жінок є важливою складовою структур, на які спирається цей потік. Тому захист прав українських мігрантів має включати в себе і захист тих, чия праця залишається невидимою. У цій статті використані глибині інтерв’ю із бази даних дослідження «Українські мігранти в Польщі» (2019 рік, програма соціології УКУ), а також неформальні розмови авторки із пасажирками автобусів та поїздів, що курсують між Україною та Польщею, зібрані під час більш ніж 10 поїздок за останні 5 років. Хоча переказані в статті історії є реальними, імена та та інші деталі були змінені задля збереження приватності героїнь. Інші аспекти української міграції до Польщі представлені в аналітичному звіті «Виклики сучасної міграції: українська спільнота в Польщі» за редакцією Оксани Міхеєвої та Віктора Сусака.
Текст опублікований в рамках журналістського проекту «Шляхами праці». Проект реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.
