Ізабель Альфонсі — історикиня мистецтва та співдиректорка галереї сучасного мистецтва Marcelle Alix у Парижі. Закінчила Інститут політичних досліджень у Парижі та Університетський коледж Лондона. З 2014 року читає лекції про генеалогію сучасного квір-арту, деякі з них — в образі драґ-квін. Нещодавно було опубліковано її книгу на цю тему під назвою Pour une esthétique de l’émancipation («До естетики емансипації», 2019). Ми публікуємо інтерв’ю з Альфонсі, що увійшло до збірки «Право на істину. Розмови про мистецтво і фемінізм» (2019) під редакцією Оксани Брюховецької та Лесі Кульчинської, яку видав Центр візуальної культури. Книжка складається з двадцяти інтерв’ю з художницями, активістками, кураторками й мислительками різних поколінь із семи країн Східної та Західної Європи про сучасні феміністичні практики в мистецтві й активізмі. 25 жовтня о 19:00 у рамках Київської бієнале «Чорна хмара» Альфонсі прочитає лекцію «Квір-арт, herstories та емансипативні стратегії».

Розмовляють: Оксана Брюховецька, Леся Кульчинська, Сеґолен Пруво. Березень 2017, Париж.

Леся Кульчинська: Що ви можете сказати про зв’язок мистецтва і фемінізму у Франції?

Ізабель Альфонсі: В 70-х роках у Франції активістками феміністичного руху були й художниці, — наприклад, Раймонд Арсьє, яка писала для феміністичної газети Le torchon brûle на початку 1970-х років. Коли активізм ослаб, ці жінки професійними художницями так і не стали. Передусім тому, що їх не цікавив ні ринок, ні мистецькі інституції, бо вони радикально ставили систему під сумнів. Водночас були й художниці, які займалися тим, що можна назвати «феміністичним» мистецтвом (наприклад, ОРЛАН, Аннетт Мессажер чи Ніл Ялтер), яке безпосередньо черпало натхнення з певної форми активізму. Це були переважно перформанси або відеороботи. Вони були учасницями системи мистецтва, тобто хотіли діяти в рамках мистецьких інституцій — скажімо, ОРЛАН робила перформанси в Центрі Помпіду, на FIAC тощо. Але порівняно зі своїми сучасниками-чоловіками, які краще знали, як працює система, художниці мало документували свою роботу й не намагалися побудувати кар’єру. У тогочасній Франції художниці майже не виставлялися і не мали змоги користуватися тими самими мережами зв’язків, що й чоловіки. Про це писали Катрін Ґоннар та Елізабет Лейбовічі у своєму довіднику «Жінки-художниці, художниці-жінки»1Femmes artistes, artistes femmes. Paris: Hazan, 2007, p. 311.. Приблизно в той самий час Дельфін Сейріґ, знаменита акторка, яка до того працювала з Аленом Рене й Франсуа Трюффо, почала знімати протестні фільми, один із яких був про сексизм у кіноіндустрії (Sois belle et tais-toi, 1981). Вона створила колектив «Непокірні» (Les insoumuses) з Кароль Руссопуло, незалежною режисеркою, яка у своїх роботах документує багато феміністичних демонстрацій та подій того часу завдяки тому, що рано почала використовувати портативну відеокамеру. Режисерка Шанталь Акерман — також важлива постать у французькому фемінізмі. За винятком ОРЛАН, яка боролася за те, щоб бути видимою всі ці роки, надзвичайна робота цих жінок уже тривалий час залишається знехтуваною.

Леся: Чи можна сказати, що фемінізм та феміністичне мистецтво вплинули на суспільство у Франції?

Ізабель: Певною мірою так. Скажімо, в 70-х, у той час, коли феміністичний рух у Франції тільки починався, ніхто не знав таких слів, як «сексизм», ніхто не говорив про гендерну дискримінацію чи насильство над жінками. Тепер весь цей феміністичний словник став частиною французької мови, як підкреслила кілька місяців тому у своїй лекції філософиня Женев’єв Фресс, яка брала участь у жіночих рухах із самого початку2Конференція про французький феміністичний рух у La Maison Rouge у Парижі в рамках … Continue reading. На політичному рівні багато феміністичних реформ впроваджували праві партії, бо вони правили країною в той час (до 1981 року). Право на аборт і право на контрацепцію прийняли праві політики у 1967 та 1973 роках.

На мою думку, французький феміністичний рух був одним із дуже важливих рухів з ідеологічної точки зору. До того ж завдяки подіям травня 1968 року відбувся неймовірний злет теоретичної думки, й інтелектуальне тло тих часів представлене дуже важливими філософами, які забезпечили жіночий рух концептуальним інструментарієм — наприклад, Мішель Фуко чи Жиль Дельоз, обоє дуже активні учасники суспільних процесів і соціальних протестів. Після травня 68-го французький уряд створив Університет Венсен у Сен-Дені, що став зразком відкритості (він залучав людей, у яких не було дипломів і які хотіли отримати освіту, наприклад, робітників). В цьому університеті побутував лібералізм на противагу традиційно ієрархічній французькій моделі викладання. Він проіснував близько десяти років, і в цей період там викладали найважливіші французькі інтелектуали того часу. Потім уряд вирішив, що будівля університету у надто поганому стані, і її зруйнували. Хоча справжня причина зруйнування полягала в тому, що в цьому університеті було надто багато активістських рухів, які очолювали радикальні ліві, надто багато протестів і невдоволення статус-кво, все це почало сприйматися урядом як загроза. Там навчалася Женев’єв Фресс, і вона говорить, що це були чудові часи, найкращі в її житті. 

У цей період у Франції було багато різних емансипативних рухів. Ці дуже напружені роки залишили свій слід у французькому суспільстві — те, що ми називаємо «духом травня 68- го». Фемінізм, гендерна рівність, дебати про гетеронормативну модель нуклеарної сім’ї були складовими цього духу. Починаючи з вісімдесятих років, виникла сильна негативна реакція на ці ідеї, яка, на мою думку, була справою рук не тільки правих, а й лівих також. Більшість лівих політиків більше не апелюють до цього духу, але люди мого покоління — діти тих, хто брали участь у цих рухах, нині досліджують свої основи. Я думаю, що цей спадок — це те, що сьогодні уможливлює сильний автономний, анархістськи налаштований рух, який був дуже активний під час протестів навесні 2016 року у Франції.

Оксана Брюховецька: Ви працюєте з мистецьким ринком. Як, на вашу думку, ринок може включати ідеї на зразок фемінізму? 

Ізабель: Логіка мистецького ринку дуже проста: важливо те, що продається. У нього немає моральних цінностей — це капіталізм! Ринок просто йде туди, де можна отримати більше грошей. Якщо певні феміністичні образи «продаються», то ринок піде в цьому напрямі, безумовно. На жінок-художниць довго не звертали уваги, а тепер їх «відкривають» (переважно це відбувається вже тоді, коли вони старенькі): це фантастично для ринку, це нові товари, які можна продавати! В галереї ми намагаємося використовувати ринок для того, щоб допомагати художницям заробляти собі на життя, але ми не даємо ринку себе обдурити. Бо те, чого ми прагнемо у своїй роботі в галереї, — це не нові товари, а стосунки з митцями та мисткинями, яких ми любимо. Думаю, що це легко помітити, поглянувши на програму галереї.

Сеґолен Пруво: Чим, на вашу думку, є феміністичне мистецтво сьогодні?

Ізабель: Для мене фемінізм — це метод чи точка зору на світ. Коли ти художниця чи художник, твої роботи не завжди ілюструють твої політичні переконання чи безпосередньо те, що ти думаєш, і не завжди легко проконтролювати, що зрештою виражатиме твоя робота. Може бути різне сприйняття твору залежно від того, хто на нього дивиться, де його виставлено і в якому контексті. Ти можеш лише запропонувати засоби емансипації та сподіватися, що люди їх знайдуть. Я знаю чимало художниць, які називають себе феміністками. Але я не впевнена, чи стануть вони називати себе «феміністичними художницями». Існує феміністичний спосіб створювати мистецтво — так само, як існує феміністичний спосіб керувати галереєю чи мистецьким центром, феміністичний спосіб писати, працювати з людьми, займатися бізнесом, організовувати виставку. 

Особисто я постала перед такою проблемою: якщо я виставляю в своїй галереї переважно жінок, як мені це представити? Я давно зрозуміла, що, якщо ви скажете людям: «Ми жіноча галерея» або «Ми робимо жіночі виставки», — то люди одразу сприймуть це як щось меншовартісне або дуже нішеве, а не універсальне. При цьому це не стосується галереї, яка показує лише чоловіків, — така галерея сприймається як цілком «нормальна». У нашій галереї виставляються багато жінок, люди звертають на це увагу. Для мене, якщо ти феміністка — то ти феміністка у всіх сферах свого життя, що б ти не робила, ти — феміністка. Коли ми виставляємо мистецтво, яке створив чоловік, то залишаємося феміністками. Ми хочемо працювати з методами емансипації через мистецтво, а не з репрезентаціями ідентичностей.

Леся: Ви згадували про феміністичні методи. Які методи ви маєте на увазі?

Ізабель: Фемінізм привносить ідею колективності, ідею про те, що немає однієї сильної людини, на якій усе тримається (антимодель до патріархату, за зразком якого досі побудовано світ мистецтва). І якщо перенести цю ідею на мистецтво, то це означатиме також, що митець не нав’язує публіці свою позицію, ніби він творець світу. Адже всі ми знаємо, що художники відштовхуються від різних впливів, від творчості інших художників, від того, що вони бачать, і таке інше. Тому ніхто не може сказати, що створив щось із нуля. Уявлення про геніїв виникло дуже давнодавно і вже не актуальне. Але багато художників досі поділяють це уявлення, і мистецький ринок досі дозволяє їм вірити, що це нормальна точка зору (подивіться лише на те, наскільки ринок поляризований довкола купки мегазірок, із яких усі — чоловіки). 

Для мене феміністичні роботи — це ті роботи, що не розчавлюють своєю авторитетною точкою зору на світ, а натомість дають поживу для розуму, щоб можна було критично ставитися до того, що бачиш. Такі роботи порушують питання про те, які уявлення ми маємо про світ. 

Леся: Які питання, на вашу думку, найважливіші у французькому суспільстві з феміністичного погляду?

Ізабель: Річ не тільки у французькому суспільстві. Мене дуже зачіпає нинішня політична ситуація, і я загалом не дуже позитивно дивлюся на світ. Мені здається, що Франція не відрізняється від решти західних суспільств, де тепер зростають фашистські настрої. У Франції протягом останнього десятиліття політики, урядовці багато говорять про прогрес, складовою якого є гендерна рівність. Прийняли закон про рівність у парламенті (якого насправді не дуже дотримуються), намагаються досягти кращої представленості жінок у різних сферах. Усе це добре, але цього не достатньо, представленість — це ще не все. Коли в парламенті половину становитимуть жінки і в менеджменті великих компаній теж буде так, тоді можна буде сказати: «Ну, все, ми всього домоглися», — але насправді це не так. Хорошим прикладом є Марін Ле Пен, — ми ледь не обрали на президентcький пост фашистку. Те, що вона жінка, не обов’язково означає, що вона робитиме щось по-новому. Ми бачимо, що жінка при владі може бути фашисткою. Рівність через представленість має супроводжуватися ширшими змінами: рівністю в оплаті праці, рівністю в розподілі домашніх обов’язків, а ще ширше — критикою позицій, які жінки досі займають у суспільстві: часто вони є незахищеними як доглядальниці чи чиясь підтримка. Якщо жінки як клас отримають цілковиту рівність і діятимуть разом із системою пригноблення проти чергової сфабрикованої категорії населення, тоді фемінізм програє.

Проблемою насильства над жінками у Франції взагалі не займаються. Хоча й є некомерційні асоціації, громадські організації, які дбають про те, щоб ця проблема була проговорена. Але я не думаю, що було зроблено якісь кроки для зменшення насильства над жінками. Цифри величезні: приблизно 20% жінок у Європі пережили сексуальне насильство на тому чи іншому етапі життя. Кожна п’ята. Якщо розказувати про цю цифру жінкам, то всі вони знають про це, багато хто скаже: «Так, звісно, я це теж пережила». Але якщо розказувати про це чоловікам, вони скажуть: «Та ну, це неправда». Хто цим займається? Всім байдуже. Це ж надзвичайна ситуація, це треба вирішувати негайно. Ми вкладаємо так багато грошей у те, щоб нас на вулицях захищала поліція. Але хто захистить жінок, яких атакують щодня, щохвилини? Жінок убивають їхні чоловіки. У Франції — та й, думаю, в багатьох інших країнах — поширене уявлення про те, що насильство існує тільки на вулиці: «Вас може зґвалтувати незнайомець на вулиці, треба посилювати заходи безпеки в громадському просторі». Але насправді потрібно також забезпечити захист жінки вдома і на роботі, де вона також стикається з небезпекою. Для цього слід позбутися патріархальної точки зору, яка перетворює тіла жінок на власність чоловіків. І це — той довгий шлях, яким ми йдемо3Це інтерв’ю відбулося ще до важливого руху навесні 2017 року, в рамках якого багато … Continue reading.

Леся: Я хотіла б вас також спитати про ситуацію з мігрантами, про позицію фемінізму щодо цього.

Ізабель: Це складна ситуація. Франція — дуже антирелігійна країна, і ситуація з мігрантами певним чином переплетена з дебатами про релігію (насправді це політична маніпуляція, адже, на мою думку, цими питаннями варто займатися окремо одне від одного). У Франції дуже низька толерантність до релігії. Хоча Франція традиційно католицька, республіка була заснована у ХІХ столітті на боротьбі проти впливу католицької церкви. Французький фемінізм у 1970-х був частиною радикальних лівих, які також були дуже антирелігійними і відстоювали сексуальну свободу. Тому багато жінок у феміністичних рухах проголошують усі релігії своїми ворогами, адже релігію традиційно сприймають як супротивника «сексуальної свободи», за яку феміністки так запекло борються. А іслам є релігією, котру в останні двадцять років найбільше обговорюють — як через теракти, які вчиняють в ім’я ісламу, так і через те, що колоніальні зв’язки Франції з країнами Магрибу привабили сюди арабомовних людей після того, як їхні країни стали незалежними, і ці люди стали найбільш видимою меншиною в країні. Деякі феміністки публічно висловлюють ісламофобні думки та підтримують закони, спрямовані проти жінок-мусульманок. Одна засновниця Руху звільнення жінок Крістін Дельфі, на щастя, має позитивніший погляд на цю тему. Вона написала кілька текстів, у яких показала, як у Франції постать «іншого» конструююється у вигляді арабомовного чоловіка. Вона також багато писала про становище мусульманок, які носять хіджаб, підкреслюючи те, що вони є жертвами подвійної дискримінації і як мусульманки, і як жінки. У 2004 році у Франції прийняли закон, який заборонив дівчатам носити хіджаб у школі. Дельфі була однією з дуже небагатьох феміністок, які говорили про те, наскільки це неприйнятно. Ідея уряду полягала в тому, що якщо змусити цих дівчат зняти хіджаби, то всі стануть рівними, і вони звільняться від так званого пригноблення, яке переживають удома. Натомість багато дівчат перестали ходити до школи, що, очевидно, суперечило намірам законодавців4Див. книгу: Les filles voilées parlent, Paris: La Fabrique, 2008..

Моя думка така, що жінка, яка живе в цій країні, повинна мати можливість бути релігійною і при цьому здобувати освіту. Вона може сама за себе вирішувати, бо в цьому суть демократії — у свободі. Старий закон 1905 року про відділення церкви від держави у Франції, який є основою для нашої республіки, останнім часом досить дивно тлумачать. Цей закон було прийнято, щоб запобігти втручанню релігії у сфери управління держави, але це стосувалося не тих людей, які користуються державними послугами, а людей, які їх надають і керують державними установами. Наприклад, якщо ви приходите в міську адміністрацію, люди, які там працюють, не повинні демонструвати свої релігійні переконання, бо вони є представниками уряду, держави, міста, публічного сектора. Але якщо ви хочете прийти у міську адміністрацію з величезним хрестом або в хіджабі, то це ваше право, адже ви — громадянка, а не представниця держави. Мова йшла про свободу віросповідання. А сучасний закон 2004 року, хоча й визнає, що учні в школах мають бути вільними громадянами, але говорить про обов’язок бути нейтральним. І цей закон був направлений проти жінок, він конкретно спрямований проти них під приводом «захисту» — що, на мою думку, досі має колоніальне забарвлення. У Франції побутує уявлення, ніби сексизм походить із мусульманського світу і від чоловіків-мусульман узагалі, тож жінок, які носять хіджаб, сприймають як живе втілення пригноблення жінок у французькому суспільстві. Так наче у Франції не було патріархату до останньої хвилі імміграції! Люди будуть наводити вам новорічні події 2016 року в Кьольні як приклад того, як міграційна криза змінює життя жінок у Європі — але, звісно, нікому немає діла до статистики насильства над жінками, яке повністю інтегроване у наш спосіб життя. Коли ти дівчинка у Франції — мабуть, як і в багатьох інших місцях на світі, — люди кажуть тобі, щоб ти була обережна, якщо виходиш із дому сама вночі. А хлопчикам таких порад не дають. Як із цим може жити країна «свободи» та «рівності»? Ніхто не ставить під питання цю ситуацію, ніби це природно.

Леся: Виходить, що жінок, які носять хіджаб, було просто виключено з публічного життя?

Ізабель: Саме так. Минулого літа у Франції була полеміка щодо пляжних костюмів з назвою «буркіні». Коротко кажучи, деякі мусульманки носили на пляжі на півдні Франції щось на кшталт костюма для водолаза, який повністю покриває тіло. Аргумент на користь заборони цього костюма полягав у тому, що Франція — це країна, у якій жінки вільні (тобто вільні одягати бікіні на пляж, а не вільні одягати те, що вони самі хочуть носити). Виходить, що є лише один спосіб бути жінкою, і він пов’язаний з демонструванням частин свого тіла. А тих, хто не хоче їх демонструвати, виключають зі спільноти «вільних» жінок. Це досить парадоксальний аргумент. Жінок, які носили «буркіні», вважали не лише пригнобленими, а й радикалізованими. Але досить очевидно, що радикальні мусульманки взагалі не ходили б на пляж. Це була чиста істерія з боку політиків.

Сеґолен: Це щось подібне на ситуацію в африканських країнах, тільки там іще складніше, ніж у Франції: під час Арабської весни у них також були ці дебати. Це пов’язано з поверненням консерваторів. 

Ізабель: Французькі феміністичні рухи не бачать цілісної картини тієї системи, в якій ми живемо. Адже патріархат невід’ємно пов’язаний з капіталізмом, і дуже складно взяти й відділити їх один від одного. Фемінізм завжди революційний. Дуже складно бути феміністкою і при цьому не мати нічого проти інших видів нерівності. Безперечно, феміністичні рухи мають працювати з мігрантами. Однак лише невеличка частка феміністичних рухів пов’язана з антирасистським рухом, або з ЛГБТ- та квір-рухом. Натомість у нас тепер є досить сильна течія правого фемінізму, який просуває порядок денний, що приносить користь білим, гетеросексуальним, цисгендерним жінкам із середнього та вищого класу.

Леся: Тобто квір-рух та фемінізм існують у Франції окремо один від одного?

Ізабель: Є феміністки, що борються з расизмом і за видимість квірпитань. Гадаю, це щось досить нове для Франції. Є невеликі групи, і вони організували два по-справжньому чудові марші. Перший — це альтернативний марш 8 березня, в День боротьби за права жінок, що називався «8 березня для всіх». Альтернативні марші організовують квір-спільнота і небілі феміністки — вони вважають фемінізм інструментом для досягнення соціальних змін у ширшому сенсі. Крім того, у червні вони організовують альтернативний прайд, бо прайд у Франції також може бути расистським та колоніальним, адже гомонаціоналізм на підйомі. Альтернативний «Нічний прайд» — це невеличкий марш, але він проходить уночі, тому виглядає дуже святково. 

Оксана: В Україні лише цього року вперше вдалося організувати безпечний «Київпрайд» завдяки присутності поліції. Ми на тому етапі, що нам взагалі досить важко просто вийти на марш. А у вас уже є два альтернативні марші. Чому так склалося?

Ізабель: Так склалося тому, що офіційний марш 8 березня ніс ідеї, які виглядали досить расистськими, ісламофобними і трансфобними. Нове покоління феміністок вважало, що такого маршу недостатньо. Було бажання висувати радикальніші вимоги, виступати разом за те, щоб мігранти могли отримати документи, а транс-люди — легший доступ до нових посвідчень особи. Знову-таки, патріархальна система, що організовує домінування однієї групи над іншими, котрих вона визначає як «інакші», лежить в основі дискримінації нелегальних мігрантів чи транс-людей.

Те саме і з прайдом. Прайд став акцією, на якій висувають дуже мало політичних вимог. Наприклад, організація ЛГБТ-поліцейських іде разом з усіма, хоча важко сприймати поліцейських як союзників, особливо коли йдеться про статус нелегальних мігрантів. Два чи три роки тому організатори прайду зробили рекламний плакат маршу із зображенням небілої жінки, у якої на голові було написано щось на кшталт: «Ми допоможемо вам бути вільними». Це було неприйнятно — це дистанціювання «нас», які можуть допомогти, від «інших», які потребують допомоги. Багато людей у квір-спільноті вважали це неприйнятним, і саме звідси походить потреба в альтернативних маршах.

Оксана: Крім того, в ЛГБТ-русі у Франції домінують чоловіки, чи не так?

Ізабель: Звісно, саме так. Одна моя подруга, транс-жінка, у своїй нещодавній промові на відкритті квір-журналу сказала: «Не забуваймо, що чоловікигеї — це чоловіки, і вони користуються чоловічими привілеями». Рух за гомосексуальні шлюби, звісно, був дуже важливим, але його наслідком стало те, що гомосексуали опинилися на «правильному боці» «сексуальної прийнятності», як сказала б Ґейл Рубін5Gayle Rubin, Thinking Sex, 1984.. Це приблизно та сама ситуація, що і з французькими інституціалізованими феміністками. Вони отримали частину змін, які просили (наприклад, закон про рівну репрезентацію в політиці), і більше не почуваються надто дискримінованими, а тому не бачать, що у них є спільного з расиалізованими людьми чи транс-людьми.

Різні організації секс-робітниць також виходять на альтернативний марш. Бо, знову-таки, позиція традиційних чи інституційних феміністок щодо секс-роботи зводиться до того, що її слід заборонити. Останнім часом ситуація із секс-робітницями у Франції дуже погіршилася, після того як у 2016 році прийняли закон про заборону проституції, згідно з яким, на тих, хто користується послугами секс-робітниць, накладається штраф у розмірі 1500 євро. Багато громадських організацій продемонстрували, що це дуже погано для секс-робітниць, бо в таких умовах вони змушені ховатися. Ідея цього закону в тому, що якщо криміналізувати споживача, тоді буде менше проституції і зрештою вона зникне. Але ж ми знаємо, як усе відбувається насправді: проституція не зникає, вона ховається в невидимі кутки, і секс-робітниці опиняються у становищі, коли вони не можуть викликати поліцію, не можуть захистити себе, бо займаються чимось нелегальним. Замість того, щоб впровадити законодавчі рамки, які захищатимуть усіх, цей закон ґрунтується на моралі. Він не розглядає проституцію як частину ширшої патріархальної системи, в рамках якої тіла жінок є доступними для чоловіків. На мою думку, поки ми живемо в системі патріархату, доти ймовірність зникнення секс-роботи дуже мала. Тому краще подбати про те, щоб секс-робітниці були в безпеці.

Сеґолен: Як, на вашу думку, мистецтво може викликати соціальні чи політичні зміни?

Ізабель: Мені важче побачити вплив мистецтва сьогодні, бо я дивлюся на це зсередини. Наприклад, я працюю з одним художником Матьо Клеєбом Абоннанком. Я підтримую ідею піднімати проблеми колоніалізму, і він є одним із художників, які цим займаються. У 2011 році у нього була особиста виставка з назвою «Сироти Фанона» у мистецькому центрі La Ferme du Buisson у передмісті. Він запросив туди істориків, кураторів, художників, які мали що сказати про спадок антиколоніального мислителя Франца Фанона. На мою думку, це допомогло підняти питання колоніалізму в дискусіях у мистецькому світі Франції.

Леся: В Україні є художники й художниці молодого покоління, які активно займаються соціальною та політичною проблематикою, намагаються через свою мистецьку практику впливати на процеси в суспільстві. Чи є актуальним для сучасної Франції розуміння мистецтва як соціальної сили?

Ізабель: Думаю, що більшість не бачать у цьому нагальної потреби. Мені цікаво було би подивитися, що буде, якщо політична ситуація стане складнішою, — а мені здається, що це вже відбувається. Якщо художники й художниці відчуватимуть, що з’явилася певна нагальність, то, можливо, почнуть діяти відповідно. Адже це впливає і на мистецтво також — воно починає говорити про політику. Більшість художниць і художників у Франції сьогодні взагалі не політизовані. Вони не почуваються в небезпеці. Декого з нас більше турбує, що відбувається з іншими людьми, але багатьох людей це не цікавить, і їх почне щось хвилювати тільки тоді, коли це станеться з ними самими чи їхніми близькими.

Леся: А яке загалом ставлення до фемінізму у Франції?

Ізабель: Досить неоднозначне. В останні роки я провела багато часу в Каліфорнії, і там якщо ти жінка, то ти феміністка — у цьому можна навіть не сумніватися. І навіть якщо ти чоловік, то ти теж фемініст. А у Франції феміністок часто сприймають як якихось психопаток. Це тому, що тут дуже сильні стандарти фемінності. У Франції треба бути дуже «жіночною», не перебивати чоловіків, знати своє місце і робити те, що від тебе очікують. Це і є приховане пригноблення. Звісно, ти начебто можеш робити все, що хочеш, але насправді досі існує величезний соціальний тиск, який змушує знайти собі чоловіка, мати стабільні стосунки і дітей. Якось я мала цікаву розмову із Женев’єв Фресс. Вона порушила питання про те, що ж їх покоління феміністок свого часу зробило не так? Вона каже: «Наше покоління підвело вас. Ми хотіли зробити революцію, збудувати по-справжньому ліберальну країну, але цього не сталося — що ми зробили не так?» Але я не думаю, що це їхня провина. 70-ті — це був особливий момент в історії. А тепер ми рухаємося в бік фашизму — мовби цикл історії завершився і все почалося спочатку. І я розумію, що вона почувається відповідальною за своє покоління, за те, що вони не змогли до кінця відстояти свої ідеї відкритого, рівного та вільного суспільства. Але так уже сталося в історії.

Леся: Можливо, є речі, які не можна виправити в суспільстві раз і назавжди, над якими має працювати кожне покоління.

Ізабель: Мабуть, так і є. Обрання Трампа президентом США про це свідчить. Так само як і зростання фашистських настроїв у Європі. Цілком можливо, що через кілька років у Франції аборт може стати нелегальним, багато хто це підтримує.

Читайте також:

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 Femmes artistes, artistes femmes. Paris: Hazan, 2007, p. 311.
2 Конференція про французький феміністичний рух у La Maison Rouge у Парижі в рамках публічної програми виставки «Французький дух», 16 березня 2017 року, разом з Каті Бернгейм та Раймонд Арсьє.
3 Це інтерв’ю відбулося ще до важливого руху навесні 2017 року, в рамках якого багато жінок, зокрема у Франції, винесли на порядок денний сексуальне насильство. У мистецькій сфері жінки написали й опублікували листа з назвою «Не здивовані», у якому критикували зловживання владою. http://www.not-surprised.org/home/.
4 Див. книгу: Les filles voilées parlent, Paris: La Fabrique, 2008.
5 Gayle Rubin, Thinking Sex, 1984.