Мережі кінотеатрів: досвіди альтернативної взаємодії

За останні два роки у Києві закрилися три центральні кінотеатри, які, окрім того, що мали історичну цінність і не були просто «радянськими типовими проєктами», за час роботи стали центрами некомерційного кіно та мистецтва. Два з них — «Кінопанорама» та «Україна» — були приватизовані на початку нульових, що від початку боротьби за них зв’язало руки активіст_кам. Ситуація ж з кінотеатром «Київ», який перебуває у комунальній власності, досі залишає надію на те, що кінотеатр відновить роботу не в інтересах бізнесу, а в інтересах містян_ок та кіно.

Ці процеси підняли питання про шляхи та способи управління кінотеатрами за часів, коли будь-який простір у місті розглядають з комерційної точки зору, а його нового розпорядника обирають за принципом «хто заплатить більше». Ще у 2007 році для того, аби протистояти приватизації кінотеатрів, було створено найбільшу в Україні комунальну кіномережу — «Київкінофільм». Сьогодні вона опікується 17 кінотеатрами у Києві. І хоча входження до «Київкінофільм» не вберегло частину київських кінотеатрів від закриття, це не означає, що ідею створення комунальної кіномережі варто лишити далеко в минулому. У світі існують альтернативні приклади мереж кінотеатрів, що забезпечують функціонування кінотеатрів як освітніх та мистецьких інституцій, вберігають їх від приватизації та відстоюють права своїх робітників.

* * *

За принципами роботи мережі кінотеатрів можна розділити на комерційні, некомерційні та комунальні. До комерційних належать, наприклад, Cineworld, CGV, VUE, CinemaxX, Kinepolis у світі та «Планета кіно», Multiplex, Cinema City, «Кінопалац» в Україні. Кожна з таких мереж вибудовує власну політику в інтересах бізнесу, що для репертуару кінотеатрів означає фокус на блокбастерах, мейнстримному чи сімейному кіно.

Некомерційні ж мережі зазвичай є неприбутковими організаціями міжнародного або національного рівня, які отримують фінансування з коштів фондів, членських та благодійних внесків, рідше — з міського бюджету на потреби конкретних інституцій, що є їхніми членами. До деяких мереж входять приватні кінотеатри або кінотеатри, якими керують комерційні підприємства. У світі це — Europa Cinemas, CICAE, Kino Climates, Sieć Kin Studyjnych i Lokalnych та інші.

Муніципальні мережі є найбільш привілейованими. Вони найчастіше мають статус комунальних підприємств, підпорядковуються органам міського самоврядування й отримують фінансування з міського бюджету, мають можливість не сплачувати орендну плату за приміщення кінотеатрів, які перебувають у власності міста. Більшість муніципальних мереж кінотеатрів діють у країнах і містах колишнього СРСР, де частині кінотеатрів вдалося уникнути приватизації та знищення. До них належать, наприклад, київський «Київкінофільм», московське «Москіно», мінський «Кіновідеопрокат».

Europa Cinemas

Серед некомерційних міжнародних кіномереж однією з найбільших сьогодні є Europa Cinemas, до якої входять більше ніж 1200 кінотеатрів з 3123 екранами у 43 країнах. Вона була заснована у 1992 році і є французькою асоціацією, яку фінансують програма «Креативна Європа / Медіа» Європейського Союзу, Національний центр кінематографії та анімації Міністерства культури Франції, Рада «Єврімаж» та Німецький національний фонд підтримки кінематографії. Членство в Europa Cinemas можливе за умови успішного проходження відбору на фінансування за тою чи іншою програмою підтримки. До мережі входять приватні, комунальні, незалежні кінотеатри з одним залом і навіть мультиплекси. Серед кінотеатрів Europa Cinemas були і київські кінотеатри — як, наприклад, «Жовтень», який з власної ініціативи досі позиціонує себе як її член, хоча отримував фінансування від неї майже 10 років тому. Фінансування Europa Cinemas на рік може варіюватися від максимум 15 500 євро для кінотеатрів з однією залою до 50 500 євро для кінотеатрів з п’ятнадцятьма залами і більше. Для співробітни_ць кінотеатрів мережі Europa Cinemas організовує, воркшопи, програми обміну, конференції. 

Ключовим критерієм для входження у мережу є фокус програми кінотеатрів на європейському кіно, а також залучення молодшої аудиторії, підтримка ідеї різноманіття. Водночас серйозним критерієм для входження кінотеатру в мережу Europa Cinemas та його подальшої підтримки є так звана «успішність» кінотеатру, що полягає у високих показниках відвідуваності та рівні розширення аудиторії за час фінансування. Відповідно, навіть попри досить серйозну фінасову підтримку кінотеатрів, Europa Cinemas передусім розглядає їх як частину креативної індустрії, а вже потім — як культурні інституції з просвітницькою метою. А кінотеатри щоразу мають підтверджувати потребу у фінансуванні попитом. І навіть у світлі кризи, спричиненої коронавірусом, координатор Europa Cinemas Менем Річа зазначає, що якщо сьогодні кінотеатр-член мережі опиниться під загрозою закриття, він не зможе отримати фінансування від Europa Cinemas.

• 

• 

Кіно як політична робота й ідея «муніципального кінотеатру». Мережа Kommunale Kinos (Німеччина)

Один із перших — а, можливо, і найперший — муніципальний кінотеатр у світі відкрили у 1912 році у місті Ейкель (нині частина міста Герне, Німеччина). Як не дивно, рішення відкрити цей кінотеатр зумовили консервативні погляди впливових містян_ок Ейкеля. Влітку 1912 року вони вирішили, що репертуар приватних кінотеатрів розбещує глядач_ок і загалом негативно впливає на моральний стан суспільства, тож прийшов час створювати власні «гігієнічно, етично й морально бездоганні кінотеатри», які б фінансувалися з міського бюджету, підпорядковувалися муніципальній владі й мали просвітницьку місію¹The Institutionalization of Educational Cinema: North America and Europe in the 1910s and 1920s, Marina Dahlquist, Joel Frykholm. Проте історія з кінотеатром у Ейкелі не пов’язана з утворенням мережі Kommunale Kinos («Комунальні кінотеатри»), що виникла у сімдесяті роки у Федеративній Республіці Німеччини (ФРН) та сьогодні об’єднує 157 кіноінституцій та ініціатив.

«Міста мають підтримувати кінотеатри як культурні інституції, так само, як бібліотеки, театри та музеї»

Масовий процес відкриття муніципальних кінотеатрів у ФРН у сімдесятих роках розпочався з таких міст як Ессен, Дуйсбург, Мангайм і Франкфурт-на-Майні. Саме кінотеатр у Франкфурті-на-Майні, відкритий 3 грудня 1971 року, отримав назву Kommunale Kino, звідки й бере свій початок назва майбутньої кіномережі — Kommunale Kinos, або KoKi. За словами Боряни Ґакович (Borjana Gaković), прес-секретарки Німецької асоціації муніципальних і культурних кінотеатрів і редакторки журналу Kinema Kommunal, поява муніципальних кінотеатрів у Західній Німеччині (ФРН) була зумовлена низкою культурних і соціальних чинників у 1960-х роках. Це, зокрема, поява різних «нових хвиль»²Французька нова хвиля, німецьке нове кіно, критичне осмислення нацизму, експерименти з кіноформою, Обергаузенський маніфест, а також діяльність Александра Клюге й Едгара Райтса³Засновники Інституту кінодизайну (Institut für Filmgestaltung), афілійованого з Ульмською … Continue reading, «Друзів німецької Сінематеки»⁴Асоціація Freunde der Deutschen Kinemathek e.V. передувала створенню інституції «Арсенал — Кіно- … Continue reading, Фі Вайлант⁵Художня директорка Міжнародного кінофестивалю Мангайм-Гайдельберг. та Гільмара Гофмана, засновника і першого директора Міжнародного кінофестивалю короткометражних фільмів в Обергаузені⁶Кінофестиваль був заснований у 1954 році, є одним із найстаріших і найвпливовіших … Continue reading. У розмові з авторками статті Боряна Ґакович зазначає, що «нові кінотеатри створювали люди, які розглядали роботу з кіно передусім як політичну».

Ініціатором відкриття муніципального кінотеатру у Франкфурті-на-Майні, а згодом і заснування Kommunale Kinos, був Гільмар Гофман, який з 1970 року працював міським радником з питань культури і дозвілля Франкфурта-на-Майні. Життєвий девіз Гільмара Гофмана — «культура для всіх» (Kultur für alle) — втілився і в його баченні мережі Kommunales Kino, адже, за словами Боряни Ґакович, він був прибічником ідеї, що «міста мають підтримувати кінотеатри як культурні інституції, так само, як бібліотеки, театри та музеї».Сьогодні Kommunale Kinos — це загальна назва Німецької асоціації муніципальних і культурних кінотеатрів (Bundesverband kommunale Filmarbeit, BkF), членами якої є приблизно 150 некомерційних муніципальних кінотеатрів, студентських кіноклубів, кіноініціатив та інституцій. Зараз асоціація функціонує як громадська організація і не є балансоутримувачем або орендарем кінотеатрів, подібним до «Київкінофільму» або «Москіно», тож як мережа вони лише об’єднують кінотеатри, а не керують ними. З 1990 року Асоціація видає щоквартальний журнал Kinema Kommunal, утримує невелику кінодистриб’юторську компанію, а також з 2005 року організовує щорічні федеральні конгреси муніципальних кінотеатрів.

«Кіно є соціальною політикою, складовою суспільства й формою громадянської активності»

Kommunale Kinos не втручається у діяльність кінотеатрів та їхню програму, хоча може пропонувати кінотеатрам до показу фільми, дистрибуцією яких займається. З перших днів роботи комунальні кінотеатри Німеччини ставили собі за мету показувати некомерційне кіно, зокрема авторські фільми, експериментальні стрічки, короткий метр, незалежну документалістику, ретроспективи незахідних режисер_ок, і не прагнули конкурувати з приватними кінотеатрами за їхні аудиторії. 

Боряна Ґакович підкреслює, що вони означують свою асоціацію як освітню інституцію, для якої «кіно є соціальною політикою, складовою суспільства й формою громадянської активності». Вона також зазначає, що однією з відмінностей кінотеатрів їхньої мережі від інших артхаусних кінотеатрів є те, що вони проводять дослідження з історії кіно, на базі яких роблять спеціальні кінопрограми, зокрема ретроспективи, тематичні програми — наприклад, про жінок-режисерок у 1960-х роках. Важливим для мережі є також висвітлення ролі в історії кіно й тих, чию роботу часто вважають другорядною, — наприклад, звукорежисер_ок.

Раз на рік Kommunale Kinos організовує конгрес муніципальних кінотеатрів, темою якого минулого року стало «Кіно і місто» (Cinema and the City). На конференції обговорювали питання ролі кінотеатрів у містах — і як будівель з певною архітектурою, і як частини міського простору. На думку Боряни Ґакович, у Німеччині кінотеатри рідко планувалися як культурна інституція, що має бути важливою складовою міського простору. Багато з них розташовані на перших поверхах і не вписані у ландшафт міста як окремі цілісні споруди, на відміну від театрів або модерністських кінотеатрів у колишніх країнах СРСР.

Kommunale Kinos як структура прагне представляти інтереси своїх кінотеатрів на політичному рівні — наприклад, доносити важливість фінансування культурних кінотеатрів. Асоціація репрезентує інтереси муніципальних кінотеатрів і кіноінституцій у різних радах, які консультують органи влади з питань розробки політик у сфері культури або змін у законодавчій базі. Ситуація, що виникла внаслідок пандемії COVID-19, стала одним із кризових етапів, коли кінотеатрам було важливо заявити про свої вимоги колективно. Kommunale Kinos спільно з іншими культурними інституціями та організаціями висвітлювали ситуацію в медіа й напряму зверталися з вимогами до уряду. Врешті вони домоглися виділення антикризового фінансування для культурної сфери, зокрема фінансової допомоги фріланс-працівни_цям, які становлять значну частину працівни_ць кінотеатрів. Kommunale Kinos і далі боротимуться, аби ця допомога пішла конкретно на підтримку діяльності кінотеатрів мережі та їхніх працівни_ць.

Частина цього тексту фокусувалася на досвіді роботи московської комунальної кіномережі «Москіно», що опікується комунальними кінотеатрами радянського періоду. На момент написання статті ми як авторки та дослідниці вважали це цікавим прикладом управління кінотеатрами як просвітницькими та мистецткими інституціями, де багато співробітників залишалися в опозиції до влади, були критичними та боролися з корумпованістю цієї комунальної структури. Сьогодні, у звʼязку з підтримкою «Москіно» війни Росії проти України та заяв на сайті «Москіно» про «допомогу біженцям» з так званих «ДНР» та «ЛНР», ми вважаємо недоречним говорити про цю інституцію як про позитивний приклад роботи кіномережі. Підтримка геноциду проти іншої держави гірша неможливість показувати артхаусне кіно.

Kino Climates: горизонтальна взаємодія і солідарність

Kino Climates («Кіно клімати») є горизонтальною низовою мережею кінотеатрів. Її створили представни_ці європейських незалежних кінотеатрів за ініціативи брюссельського кінотеатру Nova на Роттердамському міжнародному кінофестивалі у 2010 році. Ініціатор_ки створення мережі прагнули об’єднати альтернативні кінотеатри, які не вписуються у розподіл на комерційні мультиплекси з одного боку та традиційні великі «арт-кінотеатри» — з іншого. 

У 1980-х–1990-х роках масове закриття артхаусних кінотеатрів у Європі спровокувало появу альтернативних кінопрактик, що прагнули реапропріювати частини міського простору і перетворити їх на «гібридні кінотеатри». Це були, зокрема, кіноініціативи у сквотах, які згодом перетворилися на кінотеатри з регулярними показами — наприклад, Regenbogenkino у колишньому берлінському хімічному заводі (з 1981) або Kino im Sprengel у Ганновері (з 1988). Обидва кінотеатри зараз є частиною Kino Climates, а загалом у мережу переважно входять міні-кінотеатри, студентські кінотеатри, кіноклуби й кіноініціативи. 

За словами представни_ць Kino Climates, їхньою метою є, по-перше, обмін знанням і досвідом між незалежними кінотеатрами Європи та підтримка некомерційної дистрибуції, а по-друге, розробка й поширення спільних стратегій та дій для посилення видимості незалежних кінотеатрів. Важливим аспектом роботи кінотеатрів, що є частиною Kino Climates, є демонстрація фільмів в оригінальному форматі — на кіноплівці 16мм, 35мм, 8мм. Жоден кінотеатр не є більш або менш важливим, центральним або периферійним. Кіномережа не втручається у роботу кінотеатрів, не впливає безпосередньо на їхню програму, а також не виділяє їм фінансову підтримку.

* * *

Мережі кінотеатрів в Україні частіше асоціюються з комерційними мультиплексами або ж радянськими кінотеатрами, при потраплянні до яких справді важко зрозуміти, чому люди сюди досі ходять. «Київкінофільм» і досі фінансується містом⁷З 2019 до 2021 року обсяг фінансової підтримки комунального підприємства … Continue reading і працює, хоча його сьогоднішня діяльність залишається далекою від ідей «комунального кінотеатру» у розумінні Гільмара Гофмана. Більше того, «Київкінофільм» не має чітко сформульованої концепції та стратегії. Тому, з одного боку, кінотеатри мережі працюють як розважальні центри, школи танців, фотостудії, дитячі гуртки, спортивні студії, попкорн-бари, але аж ніяк не освітньо-мистецькі некомерційні інституції, що розвивають та досліджують кіно. З іншого боку, самі будівлі радянських кінотеатрів розглядаються як тягар, який потрібно «привести до ладу», зробити менш сірим, і ніколи не як невіддільна частина простору, його точка тяжіння, як було  заплановано при проєктуванні. 

Хоча деякі мережі навіть за умов сучасної економічної ситуації і далі ігнорують важливість ідеї кінотеатру як культурного, а не суто економічного простору, є і такі, що вибудовують політику через пріоритизацію освітньої складової. Вони не розглядають культуру як інвестицію, а комунальні кінотеатри — як прибуткові ресурси, на відміну від керівництва «Київкінофільму». 

Можливо від самого початку помилково вірити, що у державі, де виконавчі органи влади часто працюють в інтересах бізнесу, може існувати острівок безпеки у вигляді комунальної кіномережі, яка керуватиме кінотеатрами в інтересах міста, а не навпаки. Але це не означає, що ідея мереж муніципальних кінотеатрів скомпрометована. За неї потрібно боротися, адже вона єдина здатна зберігати та розвивати останні кінотеатри, збудовані за Радянського Союзу, в інтересах кіно і мешкан_ок міста. 

Текст опублікований у рамках журналістського проєкту «Некультурний простір». Проєкт реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

Головне фото: Олександр Коваленко.

Дизайн: Юлія Шумішина.

Читайте також:

Не виходьте з зали: приватизація триває

Не виходьте з зали: комунальна власність поза зоною досяжності