Вже більше тижня тривають роботи з розбору згарищ на території житлових масивів, що постраждали від масштабних пожеж у Станично-Луганському, Новоайдарському, Сєвєродонецькому районах Луганської області.
Перші повідомлення про пожежі почали надходити вночі 30 вересня, а вже наступного дня до боротьби з вогнем були залучені пожежники з інших областей та авіація.
Ситуація ускладнилася ще й тим, що основні осередки загоряння розташовані на лінії розмежування й існує загроза детонації снарядів.
Загалом, за даними МВС України, орієнтовна площа, охоплена вогнем, становить 20 тис. гектарів. Від пожеж постраждали тридцять два населені пункти, з яких евакуювали 150 осіб. Точного підрахунку загальних збитків, завданих вогнем, немає, бо досі триває гасіння локальних загорянь вздовж лінії розмежування.
Після перших днів евакуації й шоку від пережитого люди починають повертатися додому. Як погорільці оговтуються від стихії та з якими труднощами їм доводиться стикатися під час ліквідації наслідків пожеж — на власні очі побачила Вікторія Пилипенко.
Коли повідомлення про допомогу стають статистикою
Дістаю з кишені телефон і намагаюся серед численних контактів, які за останній тиждень вже навіть не підписую іменами, а просто ставлю порядкове число, знайти вхідні від Нікіти.
Нікіта — студент-другокурсник, скромний, вихований хлопець. Він, як і більшість його однолітків із прилеглих до Сєвєродонецька сіл, навчання поєднував із роботою по господарству вдома. Основним джерелом прибутку для родини хлопця було розведення і продаж свиней.
Вогонь повністю знищив будинок Нікіти разом з усіма господарськими будівлями. Врятувати вдалося лише документи. Одногрупники та небайдужі сєвєродонеччани зібрали для Нікітиних рідних речі першої необхідності: теплий одяг, предмети гігієни, заспокійливі ліки. Усе це, за попередньою домовленістю, я маю передати батькові хлопця на кінцевій зупинці села Сиротиного.
Сиротине належить до найбільш постраждалих від вогню населених пунктів. Оскільки село розташоване на околиці Сєвєродонецька, з багатоповерхівок можна було спостерігати, як один за одним спалахували будинки. Евакуйовані з Сиротиного люди вже на третій день змогли повернутися в село та почати відновлювати власні домівки після пожежі.
Швидко знайти номер не дають сповіщення, що вискакують на телефоні: «допоможіть відновити документи», «треба ще чоловічих речей», «жінці-інвалідці потрібні памперси, сім’я не має грошей», «мерзнемо, треба дров». І так щохвилини, в особисті і в групах у фейсбуці. З перших хвилин, як стало відомо про пожежі, у Сєвєродонецьку відновив роботу відкритий ще під час червневих пожеж волонтерський штаб, куди всі небайдужі зносять речі, продукти і, по можливості, гроші. Координація відбувається у групах соціальних мереж, де обмін інформацією триває 24/7.
Одна з таких груп — «Пожар.Помощь.ДСНС». Група, створена у червні, ще під час перших пожеж на Луганщині — чи не єдина з усіх, на які я підписана, де щодня йдуть збори допомоги і постійна комунікація. А зараз — не щодня, а щохвилини.
Нарешті вдається додзвонитися. На тому боці чую вже знайомий голос Нікіти:
— Доброго дня, вибачте, зустріти не зможемо. У нашій сім’ї горе — помер дідусь. Доведеться вам самим шукати наш дім, чи те, що від нього лишилося.
Розбирати завали, щоб самих не завалило
Від Сєвєродонецька до Сиротиного доїхати можна звичайною міською маршруткою, що ходить з інтервалом кожні п’ятнадцять хвилин. Рівно стільки ж часу потрібно, щоб добратися до місця призначення.
Це моя перша поїздка в Сиротине після пожежі. Начитавшись у соцмережах повідомлень про вигоріле дотла село, готую себе до страшних апокаліптичних картин.
Маршрутка зупиняється прямо навпроти розгорнутого штабу МНС, біля якого юрмляться люди. Натовп стоїть спокійно і незвично тихо. Чоловіки і жінки з чорними від сажі руками, запиленими, наче у шахтарів, обличчями мовчки чекають своєї черги записатися на безкоштовний вивіз уламків чи повідомити пожежникам про те, що ще десь на згарищах їхніх дворів тліє вогонь. У кінці намета рятувальників лежить гора одягу.
— Ввечері прийдуть розбирати, — окрикнув мене водій маршрутки, який виявився теж місцевим і весь цей час чекав на відправлення, — зараз усім не до цього. Зима на носі, темніє рано. Тряпки і з фонариком вибрати можна, а от завали розбирати треба швидко, щоб самих не завалило.
Знову піднявся сильний вітер. Він не вщухає з найпершого дня пожеж, наче спеціально перевіряючи на витримку і постраждалих, і пожежників. З поривами вітру сильніше почав відчуватися кислувато-приторний запах горілого.
Знайшовши орієнтир — сільську церкву, яка стояла без будь-яких слідів пожежі між двома вщент згорілими будинками — вирушаю на пошуки будинку Нікіти.
Вловити траєкторію вогню
Асфальтована дорога закінчилася швидко. Прямо переді мною на перехресті стоять дві верби. У дерев повністю вигоріла середина стовбура, але вони розмахують своїм зеленим гіллям, наче все те, що тут сталося, було не насправді.
Що далі вглиб села, то більше стає згорілих будинків. Вийшла з Бекотова, перейшла на Ломоносова. Майже біля кожного двору працюють рятувальники. Вдивляюся у кожне подвір’я, намагаючись вловити траєкторію розповсюдження вогню. Зліва від мене стоїть будинок — тільки-но після ремонту. Біленькі стіни, квіти біля двору створюють ілюзію благополуччя і спокою. А поруч, по обидва боки від будинку-ілюзії, вітер піднімає над землею попіл, розносить неприємний запах плавленого пластику. Чути як поскрипують від вітру скручені, чорні газові труби, а над головою хитаються обрізані лінії електропередач.
За перехрестям, посеред чийогось двору, між обвугленими стінами чи то будинку, чи то кухні, на горі з розбитого шиферу стоїть рудий пес. Намагаюсь підійти ближче, витягую приготовлену на обід булку, відламую шматок: «Бери, їж!».
— Дарма стараєтесь, не їстиме, — виходить з-за кутка сусіднього двору чоловік. Він тут сидить вже який день підряд, нікого не пускає, чекає хазяїна. А хазяїн вже не прийде. Ледь впізнали.
Чоловіку явно хотілося поділитися пережитим, розповісти про той останній вересневий день усе до найменшої дрібниці.
— Ми навіть не знали, що горимо, — почав він. — Дочка подзвонила з города і каже, що Смолянинове горить. Я посміявся і пішов спати, так як світло виключили. Потім як ото нечиста сила витягнула на двір. Як глянув, а вже наша вулиця горить. Давай до води, щоб поливать навколо дому, а і воду виключили. Прийшов у себе вже в Лисичанську, як міряли давлєніє. Скаконуло сильно, думав, на старість бомжом доживати буду. Та Бог відвів, — показує на уцілілу хату, — лише угол згорів з улиці. Якби все згоріло, то нікуди б не поїхав, вирив землянку і жив би на своєму подвір’ї.
Наш діалог перервав голос із авто: батько Нікіти, Валерій Вікторович, зрозумів, що я заблукала, і виїхав мені назустріч.
— Будемо зараз показувати вам нашу Трою.
Вулиця Гоголя, по якій їдемо до будинку Нікіти, найдовша в Сиротиному. Що далі вїжджаємо вглиб, то згорілих будинків стає більше. Чорна трава навколо, спиляні дерева, від яких залишилися лише обгорілі пеньки, і майже в кожному дворі рятувальники, які допомагають розбирати завали.
Уявляєте — вижили!
Зорієнтуватися на подвір’ї, де зупинилася машина, виявляється не так просто: де будинок, де город, а де були ворота? На уцілілому шматку від сараю написано: «Гоголя, 110» і номер телефону.
— Чого стали, як нерідні, — окрикує мене Валерій Вікторович, — просимо до нашого дому.
— Ось тут була хата, тут — літня кухня і душ, а це — майстерня і дитяча площадка, спеціально для внучки робив, усе своїми руками. А інструменту скільки було, і по дереву, і по металу. З усього села до мене йшли, чи полагодити, чи змайструвати, — проводить екскурсію чоловік.
З боку вцілілих стін літньої кухні видно димок. Там, на вцілілій плиті, у великій чорній посудині щось вариться.
— Готую кашу для поросяток, — пояснює Валерій Вікторович. — Уявляєте — вижили! Ми як втікали, відкрили усі сараї, щоб худоба якось рятувалася. Після того, як поліція дозволила повернутися, я навіть не сподівався, що хтось вижив. Одразу побіг до свинарника, а там наша свиноматка з поросятками обвуглені лежать. Як повела їх годувати, так під час цього і згоріли. А інших — не знайшов. Виходжу на город, дивлюся, а з землі вуха тирчать. Думаю — все, кінець, хоч поховаю по-людськи. Я до них, а вони живі! А через день і утята прийшли.
— А от собаки не вижили, — долучається до розмови Нікіта. Одного знайшов біля погреба, а другого — прямо біля сходів будинку.
Як погасили пожежу, Валерій Вікторович не покидає свого двору. Порається зі свиньми й «утятами», а ночує на матраці в машині.
— Ця машина спасла життя мені, моїй сім’ї і сусідам. Вже під вечір, 30-го, бачу, як з-за села сіра хмара суне. Світло вимкнули, а вітрюган такий був, що з ніг здувало. Подумав, що дощ буде, а жінка як чуяла. Каже — горить. Вона зібрала дідуся, достукалася до сусідки, а я пішов забирати сусіда (він інвалід, не ходить). Стукаю до нього, а він заснув. Тут диму стає більше, вже і дихати важко. Тоді я вибиваю двері, заносю старого до машини, беремо собаку (третя наша, що зараз ось гавкає на вас) і їдемо. Дорогу вже від диму видно не було, їхав, орієнтуючись на мигалки поліції. От так і вижили. Ще б пара хвилин, і вчаділи б усі, — без зупинки, як страшний сон, переказує пережите чоловік.
Тим часом до будинку під’їхало авто, з якого вийшла жінка років 45 і молода пара. Попросили вибачення за втручання у розмову. Сьогодні їх чекає похорон: помер дідусь Нікіти, який жив з ними разом. Потрібно їхати до моргу, бо в останні дні через пожежі там збирається велика черга: родичі впізнають обгорілі тіла, інші приходять забирати померлих стареньких, чиє серце не витримало пережитого.
Загалом, за офіційними даними ДСНС України, від пожеж в Луганській області постраждали 19 осіб, а загинули 11, з яких троє — у результаті серцевих нападів. Однак підрахунок смертей, не спричинених чадним газом і вогнем, вівся лише на період активного гасіння пожеж. Реальна ж кількість померлих від серцевих нападів і інших захворювань, що супроводжують пережитий стрес, може виявитися значно більшою.
Війну з вогнем виграли, до перемоги далеко
До міста мене взявся підвезти старший брат Нікіти. Їдемо мовчки. Ще більшого суму навівають вінки, що лежать поруч, і напис на чорній стрічці: «На вічну пам’ять».
Дістаю телефон, записую нагадування: знайти десять хлопців-добровольців, щоб допомогли розібрати уламки і завантажити сміття. Треба зробити це сьогодні, бо безкоштовно вивозитимуть обгоріле сміття лише один день.
Наступного після мого візиту дня родина Нікіти зустрічала помічників: двадцять курсантів з Луганського університету внутрішніх справ приїхали допомагати хлопцю відбудовувати дім. Тоді ж на площі Сєвєродонецька зібралися близько сотні евакуйованих, позбавлених житла людей. Вони вийшли з квітами проводжати пожежників, які майже тиждень безперестанку рятували їхні села, щоб на місці їхнього колись розміреного життя не залишилася випалена земля. Війна з вогнем закінчилася, але кожного із них чекає новий бій за відновлення документів, виплату компенсацій і нове, спокійне життя.
Текст написаний у рамках проєкту «Школа соціального репортажу» за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.
Читайте також: