Переклав Андрій Рєпа

Розмови про «популізм» у випадку недавніх подій у Капітолії мають лише один ефект: найбрутальніші ультраправі ідеї здаються прийнятними як несистемний демократичний протест

Ще доволі рано давати беззаперечні оцінки заворушенням, що сталися 6 січня у Вашингтоні. Ми не знаємо достеменно, чи Трамп, кидаючи своїх прибічників на Капітолій, керувався бажанням залишити символічний слід в історії, чи йому кортіло завадити Байдену посісти президентський пост у призначений час, чи він навіть зазіхав на спробу державного перевороту, яка захлинулася не так через гадане «дилетантство» натовпу, що слухався наказів свого лідера (від якого чекали оголошення воєнного стану), як через те, що ні Пенс, ні Республіканська партія, ні військовики не були готові «перетнути Рубікон».

Жан-Ів Праншер (Jean-Yves Pranchère), професор політичної теорії Вільного університету Брюсселя

Але одне можна сказати напевне: тут недоречне поняття «популізму». Попри наявність популістських рис у деяких виборців Трампа, неможливо описати як «популізм у відповідь на зарозумілість еліт» феномен озброєних активістів, які завдяки соціальним мережам були організовані в загони, здатні вдатися до прямих дій, екзальтованих членів руху Qanon і поборників вищості білої раси, які носять футболки з написами «Camp Auschwitz» або «6MWNE» (6 Millions Was Not Enough): «Гітлер убив замало євреїв». 

У цьому випадку розмови про популізм мають лише один ефект: найбрутальніші ультраправі ідеї здаються прийнятними як несистемний демократичний протест. А це, якщо послухати хоч би журналістів CNews, призводить до легітимації процесів, що більше скидаються на безладне зародження італійського фашизму в 1919-1922 роках, ніж на історію російського чи американського народництва та популізму в XIX столітті, які були рухами боротьби за демократію, рівноправність і соціальний прогрес1Див.: Revue européenne des sciences sociales, №58-2, 2020.. Про це нагадують у США «рузвельтівські» фільми Капри («Познайомтеся з Джоном Доу», «Містер Сміт вирушає до Вашингтона»): їхня егалітарна етика захисту звичайного громадянина давала можливість відмовлятися від індивідуальної кар’єри, щоб обрати солідарність із найбільш уразливими верствами народу (це тема стрічки «Це дивовижне життя» 1946 року), і ця етика не має нічого спільного з театром пихатого й самозакоханого Батечка Убю. Пам’ять про те, чим був тодішній популізм, не загасла, як, наприклад, свідчать кпини Барака Обами на адресу тих, хто застосовує слово «популізм» до мільярдера Трампа та його фіскальних подарунків для найбільш багатих.

Філософ Жан-Луї Вюльєрм запропонував називати політичні вихватки, що типові для Трампа та деяких інших лідерів, пальячизмом2«Pagliacisme et populisme», https://inrer.org/2020/06/pagliacisme-populisme-discussion/. – від італійського слова «пальяччо», що означає «клоун» [у нашій мові від цього слова походить «паяц» – пер.]. Адже тут річ не в популізмі, а в своєрідному цезаристському театрі: тиран доводить своє право на тиранію, трансгресивно демонструючи на сцені (або за лаштунками) знаки «надлюдини», що дозволяє йому ламати рамки пристойності. Ці знаки вищою мірою мачистські – ось чому вони супроводжуються грубістю, вульгарністю, безцеремонністю. Але Трампу аж ніяк не до душі, щоб ним захоплювалися як «людиною з народу» або «звичайним громадянином». Він хоче, щоб перед ним упадали як перед винятковою особистістю з усіма суперлативами: найбагатший, найрозумніший і – найнебезпечніший для «глибинної держави» (кодове слово на позначення правової держави та її вірних функціонерів)… Він не пропонує своїм виборцям зібратися як народ, що знає свої права – натомість він заохочує їх ідентифікуватися із «суперпереможцем» і розділити з ним примарні радощі «надерти дупу» іншим домінантам. 

Інакше кажучи, прибічники Трампа, які з’юрмилися біля Капітолію, не вдалися до так званої «дикої демократії», під якою філософ Клод Лефор розумів неприручені, неусталені, неформальні форми захисту прав і рівності. Трампісти радше виражають те, що можна розцінювати як «демократизацію олігархічного сентименту»3Salidan Patrick, Voulons-nous vraiment l’égalité? Paris, Albin Michel, 2015.: бажання тих, хто страшиться власної декласованості та меншин, і далі належати до рангу успішних і переможців. 

Виступаючи нещодавно за Байдена, професор Роберт Райх, демократ і колишній міністр за часів Білла Клінтона, стверджував, що зараз вибір стоїть між демократією проти «фашизму». Цей термін викликає сумніви: все ж таки він у нас більше асоціюється з нацизмом після 1934 року, а про гібридну та карнавальну природу італійського фашизму здебільшого взагалі забули. Нам також складно припустити можливість «постмодерного фашизму», передвісником якого був письменник Селін, а першим теоретиком, мабуть, фашист Моріс Бардеш зі своєю книжкою «Що таке фашизм?» (1960). Але хай там як, ліпше говорити про процеси фашизації, ніж квапливо заявляти про «популізм». Не йдеться про заперечення амбівалентності популістського феномена, який може об’єднувати розрізнені електорати. Але вкрай потрібно більше не змішувати відмінні явища: Трамп і «Подемос» не мобілізують одні й ті самі афекти. Расизм і мачизм «Proud Boys» – це не про уявне соціальної рівності.

Джерело: Libération

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

1 Див.: Revue européenne des sciences sociales, №58-2, 2020.
2 «Pagliacisme et populisme», https://inrer.org/2020/06/pagliacisme-populisme-discussion/.
3 Salidan Patrick, Voulons-nous vraiment l’égalité? Paris, Albin Michel, 2015.