Третя річниця закінчення активних революційних подій в Києві, внаслідок якої був повалений режим Віктора Януковича, найближчими тижнями буде головною медіатемою. Хтось напише, що Євромайдан – це найкраще, що могло статись з Україною, хтось – що це був початок катастрофи, яка триває й досі. А в цей же час не можна не помітити, що деякі процеси трансформації суспільного дискурсу, які були розпочаті під час Майдану й (особливо активно) зі стартом російської агресії, тривають і досі. Простір для дискусії, для висловлення відмінної від мейнстріму думки звужується, і вже в принципі очевидно, куди це нас приведе в найближчій перспективі. Замість євроінтеграції та сприйняття й впровадження принципів верховенства права, толерантності та рівних прав для всіх людей незалежно від їх походження, мови, вибору сексуальних партнерів чи інших неважливих відмінностей між брюнетами та блондинами, ми отримали примноження бідності, безглузду й нещадну “декомунізацію”, розпалення мовних конфліктів, несприйняття Інших із відмінною від схваленої державою ідентичності, цензуру та небувалу активність прихильників антигуманістичних, ультраправих традиційних цінностей. Чому ж так сталося?

Найгірші стали найуспішнішими та найвпливовішими 

Майдан від самого свого початку був амбівалентним, і серед його незаідеологізованих і досить наївних учасників однаковий успіх мали діаметрально протилежні гасла – як “Україна понад усе”, так і “права людини понад усе”. На протест людей вивели абсолютно різні причини. Когось когнітивний дисонанс між власними, формально задекларованими в суспільстві, але нереалізованими на практиці демократичними й гуманістичними переконаннями та авторитарними практиками режиму Януковича; когось (мабуть, більшість) невдоволення низьким рівнем життя й способами організації суспільних відносин, котрі існували в клептократичній державі 2000-х. Інших – несподівана й підступна зміна курсу зовнішньої політики, ну і ще декого – уявлення про реальність і цінності, що не мали нічого спільного з цінностями відкритого суспільства. Усю цю публіку об’єднували лише неприязнь і недовіра до влади та її репресивного апарату. Не маючи ніяких особливих планів і в переважній більшості досвіду самоорганізації, “протестанти” дозволили себе очолити й потрапили під вплив правопопулістських і неоліберальних політиків із тодішньої опозиції, які були, по суті, агентами впливу найбагатших людей країни (“олігархів”), котрі мали свої плани на усунення режиму Януковича. А добре організовані ультраправі, діючи рішуче та агресивно (на відміну від нерішучих інтелігентів та “інтелектуалів” з ліберальними, лівими, анархістськими поглядами), зуміли фактично хакнути наш мозок і нав’язати примітивну, але привабливу для більшості (бо дає відповідь на всі питання життя і смерті) програму. 

Все це відбувалося в часи найглибшої економічної кризи. На той момент наша держава, майже без перебільшень, уже стала банкрутом, не зумівши у короткочасний період сприятливих зовнішніх умов кон’юнктури ринків реалізувати хоч якийсь успішний проект, знайти своє місце в сучасному світі. Економічний крах і політична амбівалентність вітчизняних еліт – популізм і відсутність будь-якої об’єднуючої ідеї, каргокультне паразитування на абстрактних ідеях “європейськості”, котра, насправді, майже нічого не означала, – наклалась на період підйому авторитарного консервативного проекту північного сусіда, у якого, на відміну від української верхівки, були свої чіткі плани на цю територію та її населення. А західний світ, цей омріяний Євросоюз і північноамериканський світовий гегемон, зіштовхнувся в цей час зі своїми власними проблемами, і розбиратись з українськими не мав ні бажання, ні навіть можливості.

Ми виявились неготовими, не мали майже ніякого досвіду протидії маніпуляціям, страху, поширенню когнітивних biases – упереджень, чи то пак, викривлень. Важко сказати, в який момент Майдан остаточно програв як демократична революція. Можливо, після його формального закінчення та початку російсько-української війни, коли уже не залишилось майже ніякого вибору (“або ми їх, або вони нас”). Можливо, коли групки прихильників насильницької боротьби нав’язали всьому Майдану свою повістку. А може, враховуючи всі умови, навіть із самого початку,.

Майдан як спільнота когнітивних викривлень. 

У нас були люди найрізноманітніших поглядів, волонтери-альтруїсти, підтримка більшості киян, нерішучість і непослідовність корумпованого режиму Януковича, продажні та дискредитовані, але присутні на Майдані зі своїм організаційним, медійним та фінансовим ресурсом політики. І насильство. Нема нічого огиднішого, ніж невідрефлексоване, масове та безглузде насильство. Я знав, що рано чи пізно ми перейдемо й на цю гидоту.

Що ж із нами всіма сталося, що активізм, солідарність і альтруїзм революціонерів Майдану, їх справедливе обурення діями силовиків Януковича й самим корупційним горе-президентом перетворились на невиправдане насильство (в тому числі й серед своїх), безглузді бої на Грушевського, героїзацію до того маргінальних груп (ультра)правих секторів і подальше зростання їх впливу?

Страх, постійна брехня горе-”вождів” Майдану і певні психічні процеси, викликані неспроможністю людини об’єктивно сприймати інформацію в таких умовах. Пам’ятаєте, як страшно було сидіти вдома й читати новини на інформаційних сайтах і в соцмережах? Не страшно було лише на самому Майдані. Там відчувалась підтримка й емпатія колег по протесту (допоки ви не переходили досить чітку межу свій-чужий), і вже не було часу розмірковувати, не було часу нічого нікому пояснювати. Досить швидко виробилась групова ідентичність, для якої спражніми лідерами стали найактивніші (і найагресивніші) “силовики Майдану”. У такому середовищі, за умови постійного стресу й необхідності прийняття якихось рішень в ситуації, коли є ми і вони – учасники протесту і влада, – можна було б легко спостерігати майже повний список відомих когнітивних викривлень і упереджень. Такі речі, щоправда, краще помічаються сторонніми безпристрасними спостерігачами, яких тоді майже не було. Автор цієї статті вважав себе “критичним прихильником Майдану”, хоч через три роки видається, що, як і більшість людей навколо, некритично сприймав тодішні події. І нічого дивного з точки зору психології тут немає. Можна скласти список когнітивних викривлень, котрі мали місце під час Майдану. 

Ілюзія контролю – віра в те, що ми, неавторитарні активісти, зможемо впливати на розвиток подій. Генералізація окремих випадків – схильність вважати, що всі майданівці займаються прогресивною активністю, бо ми самі нею займались. Викривлення сприйняття зробленого вибору – навіть коли нам переставало подобатись якесь явище на Майдані, ми надавали йому мало значення, бо вже зробили вибір, від якого важко відмовитись. Групова конформність – те, що здавалося б неприйнятним (якісь витівки ультраправих) ззовні, в межах групи не знаходило особливо сильної протидії. Підтверджувальне упередження – схильність інтерпретувати неприємний розвиток подій або зменшувати його важливість таким чином, щоб не суперечити власним симпатіям, що виникли до учасників протесту. Ілюзорна кореляція – приписування всіх негативних подій, частина з яких була спричинена злою волею режиму, а частина – іншими факторами, виключно першій причині. І так далі, можна взяти майже весь список відомих когнітивних biases (наприклад, з Вікіпедії).

Наша інформація іноді була викривлена й не відповідала дійсності – ми, наприклад, не знали, що історії про викрадення Булатова чи політичні причини побиття Тетяни Чорновол є брехнею. Якщо Майдан – це спільна справа і спільний протест, навіщо одні його учасники обманювали інших, окрім як для своїх ганебних цілей?

Розпочавши всю цю революційну боротьбу ми не могли просто так її припинити чи шукати якихось компромісів. Що у випадку поразки? Арешти друзів, репресії, закручуваня гайок режимом, який отримав для цього хороший привід. Така от склалась ситуація з багатьох різних причин. А потім розпочалися вбивства. Не потрібно ніякої конспірології, все й так зрозуміло. Жорстокі дії силовиків Януковича спричинили ненависть майданівців, опозиційні політики були зацікавлені в ескалації конфлікту і навіть під час “мирних наступів” ніяк не заважали, а то й сприяли насильству; яка іронія, що саме з “мирного наступу” розпочалася бійня. Потім силовики отримали бойову зброю…

Політики, бенефіціари зміни режиму Януковича на свій власний, навіть загибель людей свідомо чи несвідомо використали для досить страхітливих речей. Труни із загиблими несли через всю площу, зі сцени скандували “ГЕ-РО-Ї”, камланили попи різних патріархатів, лунала емоційно сильна пісня “Пливе кача по Тисині” – у повітрі буквально відчувався присмак містичного досвіду, пікового переживання, яке називається “наверненням” і зазвичай стосується чого релігійного й трансцендентного. Або “наркоманського”, з точки зору біохімії мозку. Героїв не критикують, герої піднімаються на пантеон і стежать з недосяжної, небесної висоти на маленьку людину, допомагаючи їй примиритись зі страхом смерті: все-таки життя прожите недаремно, і навіть смерть допомогла виживанню групи. 

Крім усього цього були на Майдані й світлі, яскраві моменти взаємодопомоги, підтримки, відчуття братерства. Утім, хіба це виняткове явище, характерне лише для спроби української революції?

Коли і як це все закінчиться?

Чи були можливі хоч якісь прогресивні зміни? Звісно, якщо виключити зовнішній фактор – військову агресію – все могло скластись інакше. Агресивно-маргінальні націоналістичні групи не стали б настільки впливовими, громадські активісти з правозахисних НГО мали б шанс більше насолодитись наслідками свого впливу (і це без іронії), а суспільний дискурс не змістився б до критично правої точки “горизонту подій”, за якою уже неодмінно чекають усі “принади” патріотичної диктатури. Якщо виключити пам’ять про сильну й дбайливу руку держави в Радянському Союзі, яка в повному хаосу й безпорадності світі вже не підтримує й не оберігає “маленьку людину”, не було б суспільного запиту на цю (можливу? майбутню? чи уже реальну?) диктатуру. Якщо виключити байдужість і безпорадність західних країн, чиї цінності хоч на якийсь час були цінностями найпрогресивніших людей цієї країни, нас ще можна було б врятувати від цього кошмару.

Отже, поєднання тоталітарних досвідів минулого (із Великими Предками і Героїчними Героями), економічного провалу, неуспішності демократичних ініціатив на Майдані, конфлікту ідентичностей всередині країни, війни, поразки, втрати територій і слабкості світової спільноти створили для нас цю реальність України 2017 року.

Теперішня Україна, як і Україна часів Януковича, не має ніякого проекту розвитку, якщо, звісно, не враховувати жебракування в людожерського МВФ. Вона зав’язла у важкій і безперспективній війні та очолюється ще більш безпринципними й агресивно обмеженими людьми, ніж раніше, економічними та політичними елітами. Ми майже втратили ті крихкі демократичні цінності, які змушували нас вірити в свободу, рівність і толерантність. Нема вже тієї України, у котрій, за словами одного письменника, “навіть будь-який дегенерат міг висловлювати будь-яку х..ню [маячню]”, і тим вона й була привабливою для будь-якого вільнодумця. Страх перед війною, страх смерті, страх перед загрозливою невідомістю майбутнього, реваншизм за втрачені території й ненависть через наших загиблих на війні співвітчизників штовхає і штовхатиме далі в напрямку страхітливо-тоталітарної реальності. І десь, уже в межах наших офіційно визнаних кордонів, є Інші, які ще більше за нас навчились ненавидіти й мріють про помсту, про (панслов’янський) тоталітаризм, а зовсім не про побудову якогось кращого суспільства.

Чи були якісь досягнення з початку війни? Може, й були, але будь-які прогресивні зміни радше були обумовлені бажанням еліт отримати підтримку й захист на Заході. Достатньо якоїсь знакової події – чи то остаточної відмови в безвізовому режимі, чи зняття Євросоюзом санкцій з РФ, чи взагалі розвалу Євросоюзу та збайдужіння всього західного світу до міжнародної політики, – щоб всі ці ваші (наші) права людини знову стали “не на часі”. А будь-яка можливість критичного висловлювання була неможливою, якщо вона посягатиме на символічний авторитет Героїчних Героїв.

Чи можлива соціальна революція? Звісно, але вона неодмінно стане “соціал-національною” – маніпулювати традиційно ”лівацькими” темами на кшталт профспілок, боротьби проти “олігархів” (читай: неукраїнців) чи соціальної справедливості ультраправі навчились досить добре. А спроби повалення теперішньої влади не матимуть жодних результатів крім страху, смерті, ще раз страху й безглуздих та нещадних погромів людей із відмінними від єдино дозволеної ідентичностями.

Надії на майбутнє

Скажемо відверто, Майдан лише прискорив катастрофу, що неминуче сталась би за якийсь короткий час (якби не змінились зовнішні умови, що малореально), або надав їй трохи іншого забарвлення. Не варто шельмувати себе (за втрачені можливості, які не факт що й були) або інших людей (так, як противники Майдану дражнять його симпатиків “кастрюлеголовими”). Це закономірне явище, спричинене особливостями розвитку (або деградації) вітчизняного суспільства, і всі маніпуляції та когнітивні викривлення характерні для людської природи загалом, а не лише для “етнічних” чи “політичних” українців. Майдан треба забути як привід когось ненавидіти, і водночас пам’ятати – за все, у що ми вірили та альтруїстично намагались досягнути.

Можливо, війна триватиме довше, ніж наше життя. Можливо, український морок безвихідного буття не дасть нам вижити або вижене в еміграцію (хто матиме таку можливість). Можливо, взагалі людській цивілізації буде покладено край. А може, ми знайдено нові можливості для співіснування всіх людей земної кулі з усіма на світі ідентичностями та розпочнемо новий проект. Адже ми – це не лише колишні майданівці, україно- чи російськомовні громадяни, лідери й аутсайдери думок в соцмережах; ми – це весь наш біологічний вид, котрий в процесі еволюції видерся з тотального мороку напівтваринного існування та придумав усі ці штучки типу космічних польотів і нудних романів Джойса й Нечуя-Левицького. Відмовившись від тоталітарних ідеологій, котрі паразитують на нашому страхові смерті, навчившись співпереживати людям із діаметрально протилежною від нашої ідентичністю, почавши жити без страху перед майбутнім, можливо, ми колись таки зможемо подолати біологічні рамки нашого недосконалого тіла й великого, але не завжди корисного ще й схильного робити помилки мозку. Нації, кордони, мови – все це залишиться в минулому.

Україна 21-го століття, не виключено, зникне, якщо не створить свій унікальний проект, який буде націлений в майбутнє, а не минуле. Рецепти успіху Ізраїлю, Сингапуру чи інших країн, на які орієнтуються вітчизняні лідери думок, уже не діють, так само як і провальний неолібералізм із рецептами й кредитами від МВФ. А тим більше націєтворення в стилі 19-го чи першої половини 20-го століть, з культом Героїчних Героїв і всім цих шлаком, що його супроводжує. Для відродження відкритого суспільства та вироблення цього нового необхідного нам проекту потрібні досить прості речі: закінчення війни, відкрита суспільна дискусія з урахуванням усіх конструктивних та неврахуванням деструктивних думок, відмова від “національної пам’яті”, мовних конфліктів та інших привидів минулого. Коли це буде можливим? Залишаю відповідь на розсуд читачів.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.