Переклав з анлійської Володимир Артюх
Наша сучасність має дуже невтішну особливість: вона проектує минуле в майбутнє.
Нещодавно я познайомилася з кількома емігрантами з Німеччини. Зауважу, що це не ті переселенці, які тікали від націонал-соціалізму в 30-х роках. Мої знайомі спокійно вирішили більше не терпіти постійних виснажливих і глибоко расистських німецьких дебатів довкола імміграції. Вони покинули країну, де народилися й прожили більшість життя. Ці так звані «дебати» тривають щонайменше з початку 80-х, із часів появи на вулицях антитурецьких графіті. Підживлені так званим «об’єднанням» 1989 року, у 90-х расистські бунти стали нормою. Досі яскраво пам’ятаю розповіді групи телевізійників, які застрягли в ліфті гуртожитку в’єтнамських гастарбайтерів у Ростоку. Гуртожиток підпалила фашистська банда, яка вже не перший день чинила напади, – на потіху силам поліції, які спостерігали віддалік.
Усі ці втілені в життя акти насильства діставали підтримку і навіть оплески представників еліти, які тільки й шукали нагоди висловити занепокоєння нібито притаманним етнічним меншинам генетичним складом, успадкованою тупістю, вродженим фанатизмом і позірною нездатністю асимілюватися. Не слід забувати, що сучасний расизм зумовлений передусім класово: його опорою є не робітничий клас, а середні класи, охоплені панікою щодо глобальної конкуренції, а також еліти, які використовують нагоду відвернути увагу від соціальної нерівності, ваблячи расовими субсидіями для робітничого класу. Надзвичайно важливе знаряддя аналізу цієї проблеми – нещодавно висловлене Жаком Рансьєром спростування фантазму расистських пристрастей робітничого класу. Расистські пристрасті мас – це нібито первісне афективне вираження, і його треба будь-що поважати. Так зручно для політиків: вони провадять расистську політику, бо слід «визнавати» ці пристрасті. Та насправді їх рівень дуже перебільшують, і при цьому звільняють місце для безперешкодного розгулу расизму середнього та вищого класів, тим часом перетворюючи колишній Перший світ на оборонну цитадель злопам’ятства. Це фортеця, спустошена зсередини відтермінованими наслідками шокового капіталізму, що нарешті вдарив по власній домівці.
Німецькі «дебати» довкола імміграції, остання версія яких – лише незначний і досить неактуальний їх приклад, не надто змінилися з часом. Єдина зміна полягала в тому, що Німеччина стала країною чистої еміграції, коли агресивно закрутила гайки в шенгенській політиці, майже повністю виключивши мігрантів і біженців. Тому останнім часом ворожість спрямовано проти меншин, які вже постійно живуть у країні, бо навряд чи залишилася помітна кількість іммігрантів. Хоча країна була в авангарді расистського насильства після 1989 року, нещодавно Німеччину випередили старанні кандидати на звання країни, де вороже ставлення є панівною тенденцією: наприклад, Росія з її недавніми масовими скінхедськими бунтами проти меншин.
Це спадок 1989 року, від якого хочуть відректися: жорстокий правий відкат, що не лише загрожує меншинам, а й руйнує залишки публічної сфери, а також ідею суспільства як таку, перерозподіляючи великі маси багатства від бідних до заможних, від публічного сектора до приватного, від освіти, культури та охорони здоров’я до субсидій обраним «капіталістам», захищеним від ринкової конкуренції.
Надзвичайно ефективна співпраця між елітами та бандами, розпочата 1989 року, може стати ще успішнішою в Австрії нового тисячоліття, де так звана Партія свободи (FPÖ) протиснулася в урядову коаліцію завдяки ганебному тактичному маневру консервативної Австрійської народної партії (ÖVP). Відтоді крайнім правим вдалося в неймовірних масштабах отруїти публічну сферу, влаштовуючи «спеціальні табори» для біженців та заклинаючи духів учасників хрестових походів і «товариства» Waffen-SS для пропаганди свого расистського порядку денного. І я свідомо не згадую політики, спрямованої проти іноземців: ці дебати ніколи не точилися довкола негромадян, вони були хронічно зациклені на етнічних і культурних відмінностях та автохтонних меншинах, таких як австрійські словенці чи єврейська спільнота. Жоден із різноманітних ексцентричних корупційних скандалів, пов’язаних із неофашистськими партіями, – накопичення хабарів у швейцарських банках, багатомільярдне банкрутство Hypo Alpe-Adria-Bank у рамках кримінальної приватизації колишньої Югославії чи мішки з готівкою, які Саддам Хусейн передавав для зміцнення антисемітської чоловічої дружби, – не відлякав виборців від цих партій. З іще відкритішим фашистом на чолі Партія свободи досі має 30 % голосів, як засвідчили нещодавні вибори у Відні. Захоплення фашизмом серед широких верств населення не зменшилося. Якби постав вибір між багатством і расизмом, переважна більшість обрала би расизм.
Маючи перед очима масу ситуацій, які примушують тверезо поглянути на речі, ми усвідомлюємо нагальність нового визначення того, хто є нашим сучасником. Натяк на це визначення можна знайти в Аґамбена, який описував сучасника як фігуру, що інтимно сприймає темряву сучасності:
Сучасник – це особа, яка сприймає морок свого часу як те, що її стосується, що безнастанно її ангажує. Морок більше за будь-яке світло ллється прямо, і особливо на неї. Сучасник – це той, кому просто межи очі б’є проміння мороку, породженого його часом
У французькій версії останнє речення має додаткові смисли: Contemporain est celui qui reçoit en plein visage le faisceau de ténèbres qui provient de son temps. Французьке слово faisceau означає «пучок», а його латинський корінь fasces породив також слово «фашизм». Слово, від якого походить «фашизм», означає фасцію, пучок, який був атрибутом лікторів – охоронців магістратів за римських часів. Цей пучок став символом не лише італійських фашистів, а й Французької республіки. Le faisceau, пучок, що символізує владу над життям і смертю, також є ознакою тієї ділянки, де фашизм і демократія накладаються. Це промінь, що несе морок, але немає екрана для пом’якшення його впливу. Він б’є просто нам межи очі. Промінь мороку – це ознака переходу; і цей перехід поступовий і нелінійний, а не категоричний і телеологічний, – його можна обережно назвати постдемократичним.
Письменник Борис Буден порівнював цей перехід із давньою філософською софістичною проблемою. Скільки волосин треба втратити, щоб стати лисим? Говорячи політичною мовою: скільки цивілізованості може втратити публічна сфера, не сповзаючи до фашизму? Скільки страху серед меншин і скільки радикальної неоліберальної пауперизації може витримати суспільство, залишаючись демократією? Якщо перекласти назад мовою софізму: чи десять останніх волосин ще роблять людину чубатою? А сім? Чи навіть п’ять? Іншими словами: у який момент суспільство стає скінхедським? У який момент політика «більше того самого» сповзає до войовничого заклику до більшої однаковості?