Інтерв’ю з Ярославом Грицаком, опубліковане на сайті «Політична критика», розійшлося очікувано добре, чому, здавалося б, слід радіти. В українському суспільстві, де ліві ототожнюються у кращому разі з Радянським Союзом і КПУ, а в гіршому — з Пол Потом і Сталіним, публічний інтелектуал Грицак, який не скочується у печерні пояснення і розмірковує про необхідність лівого політичного полюсу, видається непересічним явищем. Але записувати його у популяризатори лівих ідей я би все-таки не поспішав. Адже при детальнішому розгляді ідеї ці скоріше виглядають сконструйованим, функціоналістським уявленням про «ліве», ніж дійсно відповідають реальним лівим уявленням та практикам. Але тут варто придивитися до деталей.
Розпочинаючи дискусію з Майдану, Грицак констатує очевидний для всіх факт — українська лівиця на ньому «скрахувала». І крах цей, на його думку, пов’язаний передусім із неспроможністю або й свідомою відмовою від артикуляції національної складової протесту. Саме а-національність лівиці, її закоріненість «в європейський контекст чи світовий контекст» стала причиною її поразки та розгортання протестів у переважно правому дискурсивному полі. Навіть більше, рух Occupy, на який, на думку Грицака Майдан був найбільше схожий, програв саме через відсутність на ньому національної складової. А Євромайдан, що містив цю складову, переміг. Адже «на відміну від Occupy, він виграв, тому що мав національний вимір — вимір, який дозволяє перемагати революції».
Але чи переміг Євромайдан? Якщо говорити про такий бажаний для націоналістів «національний вимір», то, напевне, так. В Україні, за винятком двох регіонів та певної частини суспільства, чия думка зведена на маргінес чи навіть криміналізована, справді утворилася спільнота, що уявляє себе українською нацією та ототожнює з національною державою. Це виражається як у символічному, так і в ідеологічному плані. Фрази на кшталт «Україна понад усе», або «Слава нації, смерть ворогам» більше не викликають жодного спротиву, паркани Києва вифарбувані в національні кольори, а образ зовнішнього ворога, локалізованого територіально, культурно та етнічно, став несуперечливим common sense. Національний гештальт склався. Перемога? Не думаю. Адже інші виміри залишилися «дореволюційними».
Всі ті емансипативні ідеї, що звучали серед майданівських «низів», у наметах і нічліжках, біля вуличних багать та барикад так і не були реалізовані. Ідея докорінної перебудови влади, зміни системи, а не облич, відсторонення олігархів, децентралізації, послаблення владної вертикалі, самоорганізації — ідеї, якими жила значна частина майданівців і яким не знаходилося місця на сцені, — так і лишилися на площах. Саме до них апелювали ліві, виходячи на Майдан, саме вони видавалися найбільш прогресивними, саме їх тиха присутність мотивувала активістів підтримувати протести, і саме вони програли, поступившись місцем реакційній національній риториці. І якщо ліві, не будучи спроможними переартикулювати вимоги з національної в соціально-економічну площину, на Майдані програли, то разом з ними програло і все суспільство. Програв Майдан.
Програв і рух Occupy, схожість якого як за формою, так і за причинами виникнення справді відмічають деякі дослідження (наприклад тут і тут). Але рух цей ставив перед собою значно більш далекосяжну мету — подолання капіталістичного способу виробництва, тож мені важко уявити, які націоналістичні гасла могли би з’явитися на вулицях Нью-Йорка. Власне, як і перемогу цього руху. Інакше це був би вже зовсім інший світ.
Правда, є ще один вимір, у якому, на думку Грицака, ми також перемагаємо чи навіть даємо всім фору. Це вимір ціннісний. Виявляється, на майдані панували європейські цінності, а «Євромайдан є більш європейським, аніж сама Європа, бо люди не лише вірили в ці цінності, але були готовими за них жертвувати найдорожчим, включно з життям». Про які такі універсальні цінності йде мова — для мене лишається загадкою, адже цінності ці значно різняться залежно від країни, соціальної позиції чи політичних вподобань. Цінності, що сповідують такі європейські партії як СИРІЗА і «Золотий світанок», або німецький бюргер і турок-мігрант, трохи різняться. Якщо ж ідеться про «свободу», що традиційно виринає поруч із «Європою», то поняття це чи не найбільш абстрактне й дискредитоване. Що саме дає нам можливість говорити про його присутність на Майдані, а не, наприклад, на мітингах за «свободолюбивый Донбасс»? Можливо, йдеться про повагу до прав людини? Але, навіть не вдаючись у критику цього концепту, ми можемо констатувати їхнє постійне порушення. Право на висловлювання зі сцени мала обмежена кількість людей, критика не віталася, а артикуляція альтернативних (навіть цілком «європейських») ідей нерідко натикалася на протидію чи прямі репресії. Тож домінантними лишалися праві, консервативні, сексистські, часто релігійні цінності, аналог яким, звичайно, можна знайти в Європі, але до лівого проекту вони не матимуть жодного стосунку.
Не зважаючи на програш, Грицак усе-таки дає лівим шанс і констатує важливість існування «лівого сектору» в сучасній Україні. Вони, як центр тяжіння, забезпечують альтернативу правим силам, дозволяючи суспільству, як маятнику, триматися десь посередині. Біля норми. Біля національно-ліберального, чи навіть, у найсміливіших передбаченнях, ліволіберального центру: «Одна з можливих розв’язок буде власне ліво-ліберальною, тобто десь рівно посередині між Вами і нами». Таким чином, ми всі, ким би себе не вважали, долучаємося до творення прекрасного — держави Україна, що розвивається ліберально-демократичним шляхом, але цінність якої не може бути поставлена під сумнів. Чи не це нам доводить цілий пантеон українських діячів, що в одній кишені носили «Кобзар», а в іншій — «Капітал»?
Іншою нішею, відведеною українській лівиці, є боротьба проти неоліберальних реформ. Навіть не боротьба — скоріше так, просто критика. Лівим, з одного боку, варто зрозуміти необхідність реформ «по Гаєку» у часи кризи, а з іншого — регулювати капіталізм і опиратися неолібералізму. Таким чином, необхідно погодитися з демонтажем залишків соціальної держави, прийняти реформи, що не спрацювали в Сербії, Грузії, Греції, Аргентині та багатьох інших країнах, але чомусь мають спрацювати в Україні, й одночасно пропонувати кейнсіанську альтернативу. Тобто знову гавкати на караван, не даючи йому відійти аж занадто вправо, завертаючи до «правильного капіталізму».
Виписані тут ролі для лівого руху особисто мене не надто приваблюють, але зовсім не через мою нарцисичність чи молодість, а тому, що вони просто хибні. Вони спираються на уявлення про лівий рух як частину парламентської демократії — невід’ємної, хоч і маргінальної, образ якої конструюється протягом всього тексту. Традиціям же революційного марксизму чи анархізму у ньому немає місця, і це не дивно. Адже порятунок України чи будь-якого іншого державного утворення не становить для цих рухів виключної цінності, а бюрократичний кейнсіанський добробут країн першого світу так само неприйнятний, як і соціальний канібалізм Гаєка. Таким лівим у схемі місця не знаходиться, хоча саме до цього закликає п’ять разів перекладений на українську мову «Маніфест комуністичної партії».
Хоча ні, знаходиться: вони покликані «заповнювати екзистенційну пустку». Для цього ще можна об’єднатися з церквою і націоналістами. Та виникає питання: чому обмежуватися цими трьома? Екзистенційну пустку так само непогано здатні заповнити різноманітні секти, хобі, алкоголь, наркотики та мало що ще. Тому вибір на користь церкви і націоналізму лишається не зовсім зрозумілим.
Тож уявлення пана Грицака про роль лівих у порятунку України виявляються скоріше продовженням його власних націонал-ліберальних уявлень та конструюванням лівого руху у відповідності до них. Цю сконструйованість видає мова аналізу: «дикий комунізм» змінює «дикий капіталізм», праві партії КПУ та СПУ залишаються представниками української лівиці, присутня апеляція до пантеону національних героїв, які до того виявляються ще й ліваками — все це має мало спільного з лівим дискурсом, а скоріше відповідає все тому ж ліво-націоналістичному уявленню, яке представляє Ярослав Грицак, про що він прямо заявляє.
Але лівий рух може запропонувати Україні значно більше, ніж повернення до вимираючого по всій Європі кейнсіанського проекту чи опонування ультраправим. Він може викривати структури економічної та соціальної нерівності, виявляти місце України в глобальній капіталістичній системі, боротися за інтереси пригноблених груп, зміщувати уявлення з національних на, якщо завгодно, класові і спробувати поставити подолання нерівностей на порядок денний наступної революції. Я цілком підтримую тезу про необхідність rethinking лівого проекту, але це має бути thinking forward, мислення в глобальному контексті, а не скочування до містечкового націоналізму. І якщо ліві щось і можуть запропонувати Україні, то це саме включення до такого глобального виміру антикапіталістичної боротьби.