Переклав Олег Гринчук
28 серпня після важких боїв українські війська почали виходити з Іловайська, де перебували в оточенні.
«Подвиг народа бессмертен» — написано на знаку при виїзді з Іловайська. Поряд — «Победа 1945». Після «Іловайського котла» ці слова набувають нового значення. Перемога вдихнула друге життя в проросійських сепаратистів, і саме це дозволило «Народним республікам» вижити. Для українців «Іловайськ» є символом кінця мрій про повернення контролю над частиною Донбасу найближчим часом.
Фронт посеред міста
«Іловайський котел» вважають однією з найважчих битв, яка відбулася під час бойових дій у Східній Україні. Згідно з офіційними даними, загинули 266 військових, 156 тіл не вдалося ідентифікувати, а 158 зникли безвісти. Неофіційні цифри вищі у декілька разів. Перш за все в оточенні опинилися добровольчі батальйони на чолі з «Донбасом».
На початку здавалося, що Іловайськ буде наступною легкою мішенню, яка наблизить українські сили до здобуття Донецька і тим самим закінчить коротку історію «Народних республік».
Представники батальйону «Донбас» і їхній командир, а згодом депутат Верховної Ради Семен Семенченко інформували про захоплення все нових частин міста. Спочатку одної третини, двох третин… Врешті медійні повідомлення стали менш оптимістичними.
Частина добровольчих батальйонів і регулярних військ вийшли з міста, бо — як згодом з’ясувалося — боялися оточення. У результаті протягом тривалого часу місто було поділене на дві частини, які розділяла залізнична колія. Виснажені українські сили поволі втрачали контроль над містом.
Розстріляний коридор
Ті, хто залишилися в місті, знайшли прихисток у школі, яка є символом битви за Іловайськ. Багато днів школа була під обстрілами, хоча особливо сильно постраждали ближні житлові будинки. Кулі, уламки та пожежі знищили знелюднену внаслідок битв околицю.
Кільце навколо школи почало звужуватися. Ще ніколи проросійські сепаратисти не використовували артилерію в такому масштабі. Перш за все тому, що ніколи не мали стільки артилерії в розпорядженні. «Іловайському котлу» передувала регулярна інформація з боку України й Заходу про масове транспортування військової техніки з тих ділянок кордону, які не були підконтрольні Києву.
Врешті було прийнято рішення про евакуацію. Дві сторони домовилися, що українські війська вийдуть через організований коридор. Коли величезна механізована колона рушила, почався обстріл. Імовірно, в тій частині «котла» загинули найбільше військових. Декому вдалося прорватися, інші сховалися у навколишніх селах, де або загинули, або були взяті в полон. Кількох військових і далі утримують сепаратисти.
Повернення до повсякденності
Через рік у місті і досі видніються сліди битв, особливо в західній частині. У серпні дотепер тривають ремонтні роботи в школі. Її працівники зносять останні українські символи, хоча в бібліотеці усе ще можна знайти багато української літератури. На полицях є Тарас Шевченко і його «Кобзар». Як каже один із мешканців, республіка є толерантною — тому книги залишаться на місці.
Школа і прилегла до неї територія ще не є вільними від спогадів про минулорічні битви. У спортзалі і гардеробах валяються частини мундирів, жовті пов’язки, які використовують українські війська, старе радіо, патронні гільзи.
Не дуже змінилася і зруйнована околиця. Мешканці намагаються своїми силами відбудувати знищені будинки. Вони розчаровані і пригнічені, не розраховують на жодну допомогу, часто запитують, як вони мають далі жити, і тішаться тільки з того, що війна покинула їхнє місто.
Перекладено за матеріалом Krytyka Polityczna.