У Фейсбуці мій погляд зупинився на публікації зі звично «гучною» назвою: «Турецкий фотограф ххх освобождает обнаженные тела от запретов». Виявилося, що цей не відомий мені автор сфотографував численних моделей у фотосесії під назвою «Red room». На його фото оголені дівчата позують в еротичних позах разом із різними предметами сучасного фетиша: червоні повітряні кульки, мотузки, метелики і змії, червоне яблуко та навіть фото з монтажем, де оголена дівчина врешті виявляється майже без шкіри.
Найбільше під час перегляду красивих білошкірих тіл цих одиноких дівчат мені бракувало відчуття, що бодай хтось із нас у цій ситуації звільняється від якихось заборон. Так чи інакше, глянець живе вчорашнім днем, нав’язуючи нам думки про те, ніби свобода та насолода — відчуття суто індивідуальні. Намагаючись вгадати об’єкти бажання кожного, масова культура готова зняти з людини шкіру, щоб стерти будь-які її відмінності від інших, але уникає навіть натяку на подолання головної заборони, а саме — дотику до іншого, до того тіла, котре перебуває поряд із нашим. Російський філософ Валєрій Подороґа у своїй розмові з Жаном-Люком Нансі про сакральність і святість у сучасному світі так пояснював цю заборону: «Я можу торкнутися матеріального тіла, не заторкуючи його “нутрощів”, але я не можу торкнутися іншої людини, не торкаючись її душі».
Постіль на фотографіях Оксани Брюховецької, як і наша з вами, є одним із тих сакральних місць, у яких можливе подолання такої заборони через близькість — місцем, що уможливлює хитку єдність любовного союзу, котрий визначається, словами Жоржа Батая, перетіканнями життєвих токів від одного до іншого. У розніжені моменти марнотратної дрімоти, тілесної близькості, сповненої сексуальної напруги, люди вступають у інші стосунки з дійсністю, інші взаємини Еросу і Танатосу. У момент злиття в обіймах двох, як писав Поль Рікер, ці двоє «…не знають, чого хочуть, не знають, чого прагнуть, не знають, що здобудуть».
Цікаво, що, кожен по-своєму, ці два автори виявляють певну закономірність: таке переживання сексуальності нетривке й не приводить до формування стійких суспільних структур. Ми можемо виявити ще одну закономірність: саме у цю точку між Еросом і Логосом націлені були погляди як цих, так і багатьох інших філософів у різні часи.
Попри показну невинність, робота Оксани Брюховецької є справжнім прикладом розпусти й трансгресії, подолання заборони. Допускаючи нас до такої специфічної зони, якою є власне ліжко у найбільш інтимний момент, вона урівнює нас у праві володіти цими відчуттями напруги, які переживала сама авторка/героїня зі своїм партнером, котрий лежить на фото поряд із нею. Уже не лише ця пара опиняється у дивних дзеркальних стосунках, про які йдеться в авторському тексті*, але й кожен глядач може знайти у фото життєдайну близькість у сьогоднішній атмосфері «після оргії». Саме у таких роботах, як «Нетотожна дзеркальність», слово порнографія знаходить той свій позитивний відтінок, про який йшлося Аґамбену у його роздумах про порно, адже для нього оголеність тіл є безсумнівною ознакою утопічного, ідеального суспільства, позбавленого будь-якого класового маркування — у тому числі маркування одягом. Саме така кімната, як на фото Оксани Боюховецької, заслуговує називатися «Red room», сподіваюся, що далі, то більше людей до неї зможуть увійти.
* Нетотожна дзеркальність
Люди в обіймах, які перебувають у стані між активністю і сном, стають по-особливому близькими. Вони намагаються дотикатися одне до одного якомога більшою поверхнею тіла, сплітаючись руками і ногами, притуляючись животами та спинами, і просто лежать — розслаблені, призупинені, бездіяльні. Вони не здійснюють дій, не виконують ролей, мовчать, і через це стають несподівано рівними. Це момент близькості через зникнення відмінностей, які більше ніяк не проявляють себе. Заплющивши очі і дихаючи в такт, вони можуть відчути себе дуже подібними. У цей момент кожен стає віддзеркаленням тепла іншого. Інший відображає наше власне прагнення тепла.
Але вони знають, що, прагнучи зустріти в іншому себе, завжди стикаються з чимось відмінним. Це віддзеркалення завжди не тотожне. Коли ж обоє перебувають по цей бік дзеркала і намагаються побачити їхнє спільне відображення, — кожен бачить завжди своє, трохи відмінне від того, що бачить інший.
Проте той момент, що можливий у проваллі-проміжку між життєдіяльністю і сном, втілює подібність попри відмінність, нетотожну дзеркальність, витворює реальність бажаної рівності.