Переклав Дмитро Вавринюк
Є багато причин, чому риторика нетерпимості Дональда Трампа відгукнулася в серцях стількох людей, але мені здається, що основна причина, чому він має такий авторитет і викликає довіру — це успіхи в бізнесі, яких він нібито досяг.
Наше суспільство переважно ведеться на ідею меритократії — уявлення про те, що успішними люди стають завдяки поєднанню тяжкої праці з чистим талантом, а не завдяки привілеям чи багатству.
Якщо ми погоджуємося з цією теорією, то Дональд Трамп сам усього досяг, тобто він став мультимільярдером і медіамагнатом без жодної сторонньої допомоги. Але проблема тут у тому, що Трамп отримав величезну фору, коли його батько позичив йому мільйон доларів.
Саме в цьому і полягає проблема з ідеєю меритократії: коли ми віримо, що саме талант і тяжка праця ведуть до успіху, ми ігноруємо всі інші чинники, які допомагають досягнути задуманого. Це не означає, що люди не заслуговують своїх успіхів і почестей — просто ті, кому пощастило менше, не мають рівних можливостей досягти таких самих успіхів і почестей.
Я б з радістю витратила решту цієї статті на критику Трампа (у прямому сенсі — з радістю), однак я збиралася обговорити ширшу проблему. Наше суспільство більш охоче повірить у міф меритократії, аніж прийме той факт, що бездарні люди можуть досягати приголомшливих успіхів. Така реальність виглядає занадто несправедливою.
Є багато причин, чому віра в меритократію така приваблива, але зрештою її філософія розвалюється при більш детальному розгляді. Ось п’ять причин, чому шкідливо вірити у цей міф.
- Міф меритократії змушує нас вірити, що рівність уже досягнуто
Меритократія керується принципом, що кожен із нас має повний контроль над своєю долею. Щоб цей принцип працював, необхідно припустити, що суспільство дає рівні можливості і рівні правила гри для всіх, адже більшість людей не повірили б в ідеї меритократії, якби знали, що їхнє життя переважно визначене багатьма невидимими силами, над якими вони не мають контролю.
Усі люди на світі мають дещо спільне між собою: ми не вирішуємо, чи народжуватися, не обираємо, де народжуватися, не завжди обираємо нашу стать чи сексуальну орієнтацію, не обираємо країну народження, свою расу, сім’ю, економічне становище. Оскільки так багато невидимих факторів впливають на наше життя, ми ніколи не дізнаємося напевне, як і чому деякі люди прагнуть більшого успіху та досягають його, і ніколи не зрозуміємо повністю, наскільки успіх конкретної людини завдячує її таланту, а наскільки — іншим численним невидимим факторам. Такі фактори як раса, клас і гендер із самого початку ставлять мільярди людей у невигідне становище, тому що суспільство сприймає людей по-різному в залежності від обставин, які вони не можуть контролювати. Це робить суспільство засадниче несправедливим.
Ми не можемо повністю осмислити всю сукупність цих невидимих факторів, які впливають на нашу успішність, тому набагато простіше прийняти ідею, що одні люди від природи кращі за інших.
Звісно, це спрощує життя і відбиває бажання ставити глибші питання. По суті, меритократія дає людям хибне відчуття контролю. Якщо прийнято вважати, що ми повністю контролюємо власне життя, то можна постановити, що суспільство «справедливе» як воно є, і його не варто чіпати. Ми не маємо запитувати себе, звідки взялися наші гроші, хто навчив нас нашим звичаям або чому ми маємо або не маємо певні привілеї. Ми можемо перейматися лише нашими індивідуальними діями, тобто ніколи не думати про щось «поза нами». Хоча такий спосіб мислення дає нам заспокійливе відчуття контролю, насправді цей підхід просто-напросто не відповідає істині.
Вимагати, щоб люди визнали, що вони самі несуть повну відповідальність за свою долю — це вимагати, щоб вони повірили, ніби ми вже вирішили всі суспільні проблеми.
Від нас очікують, що ми будемо ігнорувати соціальну, економічну та расову несправедливість, і заохочують нас дивитися виключно всередину себе й ніколи не роззиратися довкола. До того ж, уявлення, що ми вже досягнули рівності, дає суспільству виправдання не допомагати тим, хто цього потребує.
- Цей міф робить людей надмірно гордовитими
Меритократія дає людям сильне відчуття індивідуалізму та сили і дозволяє людям думати, що вони можуть власними силами досягнути всього, чого забажають. Проблема в тому, що, коли докази суперечать цим ідеям, багато людей сприймають це як пряму атаку на їхню гордість. Наприклад, деяких людей дуже злить ідея про «привілеї білих». Думаю, це від того, що визнати існування привілеїв білих означає також визнати, що в деяких людей є несправедливі переваги.
Для таких людей визнати, що вони отримують незаслужену допомогу, — це великий удар по їхньому его.
Я мала подібне почуття гордості в минулому, коли мені пропонувати брати участь у комедійних шоу, бо я «вносила різноманітність»[1]. Мене це ображало, бо мені хотілося вірити, що я досягла всього без «сторонньої допомоги». Згодом я зрозуміла, що саме моя гордість перешкоджає мені приймати ці запрошення. І хоча я досі не в захваті від того, що мене хочуть використати для демонстрації прихильності до меншин, я навчилася визнавати, що це їхня проблема, а особисто я не бачу проблеми в тому, щоб скористатися невеличкою допомогою в отриманні роботи. Я вважаю, що було б цілком прийнятно, якби я відмовлялася від цих виступів через небажання бути демонстративною представницею меншин. Однак я відмовлялася не через це.
Я відхиляла ці пропозиції через власну гордість, а це зовсім інша річ. Я помилково оцінювала себе за тим, чого я можу досягти самотужки.
При цьому я ігнорувала багато зовнішніх факторів, зокрема те, що в інших життєвих ситуаціях до мене ставляться вкрай несправедливо. Я усвідомила, що прийняття невеликої допомоги не применшує моїх досягнень. Я можу відмовитися від ролі, якщо відчую, що мені просто роблять поблажку, але відмова не має бути через те, що я «надто горда», щоб прийняти будь-яку допомогу. Я навчилася розділяти поняття «цінності» і «досягнень».
Меритократія перебільшує автономність індивіда, через що люди так наполягають, що їхні досягнення пов’язані з їхніми особистими якостями. Такі люди будуть до останнього захищати ідею, що вони досягли всього самостійно.
Я вірю, що якщо люди поступляться своєю гордістю і визнають, що вони — як і будь-яка інша людина на світі — отримують зовнішню допомогу, ми зможемо чесно поговорити про те, що сприяє успіху.
Ми можемо бути більш чесними й аналізувати інституції, в яких люди отримують допомогу. Ми можемо визнати, що надання і отримання допомоги — це не зневага і не применшення чиєїсь значимості, це акт співчуття із розумінням, що кожен із нас іноді потребує допомоги.
- Це дає людям токсичне відчуття беззаперечного права
Право на щось (entitlement) саме по собі не є шкідливим поняттям. Воно може розширяти наші можливості.
Коли ми вчимо дітей, що вони мають право на свою думку, ми вчимо їх, що їхній голос має значення. Коли ми вчимо робітників, які зазнають жорстокого поводження, що вони заслуговують на кращі умови праці, ми нагадуємо їм, що вони люди і заслуговують, щоб до них ставились як до людей, що вони — не просто гвинтики та коліщатка.
Однак беззаперечне право може бути доволі токсичним явищем. У рамках меритократії ми даємо людям хибну віру, що вони можуть досягти всього, чого хочуть, якщо достатньо тяжко працюватимуть, що призводить до оманливих очікувань та постійних розчарувань. Коли людям здається, що вони мають повне право на щось, що весь час вислизає їм із рук, це зазвичай призводить до негативних наслідків — і деякі з цих наслідків навіть можуть бути насильницькими.
Наприклад, якщо хтось не отримав того, до чого прагнув, він може звинувачувати іншу людину, що вона отримала підвищення замість нього тільки тому, що їй «пощастило». Також така людина може лютувати, що інші групи людей отримують несправедливі, на її думку, переваги. Це може приводити до образ, які з часом лише наростатимуть. Я вважаю, що цей гнів спричинений запереченням того, що суспільство діє несправедливо. Приймати недоліки суспільства дуже важко. Коли такі люди не можуть досягти своїх цілей, вони думають, що вся їхня тяжка праця була марною.
Загалом люди потребують відчуття, що вони страждали недарма, тому вони можуть деструктивно поводитися як із собою, так і з іншими, щоб відчути, що усе це не було даремно.
До прикладу, у 2013 році Ебіґейл Фішер судилася з Техаським університетом, звинувачуючи його в тому, що її не прийняли на навчання через пільги для «небілих» студентів. Насправді ж більш імовірно, що її не зарахували через недостатньо високі оцінки, адже вона входила в перші 12% випускників за успішністю, а не в перші 10%. Але для Фішер і її прихильників хрестовий похід проти позитивної дискримінації був скоріше символічною битвою проти суспільства, яке, на їхню думку, стало несправедливим. Їм, ймовірно, здається, що у суспільстві були справедливі правила гри, доки не з’явилися кольорові люди зі своєю позитивною дискримінацією і не зробили його несправедливим. Це просто-напросто неправда. Фішер купилася на міф про те, що якщо ти тяжко працюєш, то отримаєш все, чого хочеш, а коли вона не отримала, чого хотіла, то зробила небілих людей винними в цьому.
Значно більш здоровим підходом було б визнати, що іноді, попри всі наші зусилля, ми не отримуємо того, чого хочемо. Думати, що все навпаки, — що ми можемо отримати все, чого бажаємо, якщо достатньо тяжко працюватимемо, — означає думати, що ми контролюємо всі наслідки, а це не під силу жодній людині.
- Це робить суспільство орієнтованим на результат, а не на процес
Коли люди зазнають невдачі в досягненні певних цілей, і їм здається, що вся їхня тяжка праця була даремною, причина тут у тому, що меритократія змушує нас зосереджуватися на результаті, а не на процесі. Меритократія махає перед очима винагородою — славою і/або багатством (результатом) — і натякає, що якщо ми будемо тяжко працювати, ми зможемо дотягнутися до цієї винагороди. Також нам чітко дають зрозуміти, що цей приз зробить нас щасливими і вирішить усі наші проблеми. Це класичний приклад підходу «все або нічого». Якщо хтось повністю зосередився на винагороді в кінці шляху, для них уся подорож не матиме значення. Це закладає основу для порочного кола нескінченних намагань отримати дедалі більше, що заважає досягти внутрішнього відчуття завершеності. Навіть якщо людина досягнула пункту призначення і отримала цей «приз», зазвичай вона відчуває, ніби чогось бракує, бо усвідомлює, що «результат» не дав їй того успіху, який вона уявляла.
Натомість якщо ми змінимо наш спосіб мислення на процесоорієнтований, ми зможемо уникнути думок про те, що інші «досягли» результатів, випереджаючи нас. Ми будемо менше конкурувати між собою, оскільки наше життя не буде настільки зосереджене на досягненнях.
Ми будемо більше схильні підтримувати інших, тому що ми не будемо вбачати загрози в їхніх успіхах.
Більше того, ми будемо насолоджуватися процесом, не очікуючи на винагороду в кінці, і усвідомимо нарешті, що нагородою є сам процес. Наприклад, якщо я як комік просто насолоджуюся всім процесом постановки комедійного шоу — написанням сценарію, турне, власне виставами, — то я буду отримувати набагато більше задоволення, бо це те, що мені справді подобається робити. Однак якщо я гратиму в комедіях лише з однією метою — щоб одного дня мене запросили на ток-шоу, то я ігноруватиму весь процес і постійно буду нещасною аж до моменту, коли я досягну задуманої мети. Цей тип мислення — пастка.
- Це змушує людей, яким пощастило більше, применшувати важливість допомоги
Меритократія дає змогу більш забезпеченим людям принижувати людей, яким пощастило менше. Їхню ненависть до знедолених можна виправдати фразою: «Ви самі обрали такий шлях». Бо якщо ми ігноруємо зовнішні сили, які дають певним людям переваги, то ми мусимо також заперечувати існування зовнішніх чинників, які ставлять інших людей у невигідне становище. Успішні люди схильні вважати, що усієї слави/успіху/багатства вони досягли повністю самі, в той час як ті, кому поталанило менше, заслуговують свого бідного існування. Адже вони вклали свою кров, піт і сльози, щоб збудувати свої імперії.
Однак люди, які досягнули певного рівня успіху, завжди отримували зовнішню допомогу, хоч ми і не завжди можемо вказати точно, звідки та допомога надійшла. Ймовірно, їхні батьки знали потрібних людей, які посприяли отриманню роботи. Чи, можливо, вони не зазнавали дискримінації за кольором шкіри, сексуальністю, орієнтацією, гендерною ідентичністю тощо.
Меритократія дає більш везучим людям привід стати роздратованими «переможцями по життю».
«Переможці» не лише мають більше ресурсів порівняно з іншими людьми, але й часто відчувають необхідність принижувати тих, хто переживає не найкращі часи, тому що вважають, що ті заслуговують на те, що мають. Крім того, що це злостиво, це також дуже несправедливо. Звісно, віра, що всі ваші досягнення здобуті завдяки таланту, краще заспокоює сумління та більше тішить ваше его, але правда в тому, що суспільні зв’язки у багатьох випадках відіграють значно більшу роль.
Мережа контактів дуже важлива. Часто цей фактор знецінюють, тому що ми не усвідомлюємо, наскільки корисно знати потрібних людей. Багато забезпечених людей знають інших забезпечених людей чи сім’ї ще з раннього віку. Якщо ти перебуваєш в оточенні впливових людей або хтось із твоїх знайомих знає когось важливого, тут вступає в дію кумівство.
Я вважаю, що ми маємо бути щирими щодо наших успіхів і мусимо визнати, що багатим успішним людям дуже поталанило, що вони знають правильних людей.
Хоча меритократія така приваблива, розвінчати цей міф буде корисно і вигідно для всіх. Це зробить наше суспільство менш агресивним, менш фіксованим на досягненнях і більш чуйним. Заможні люди зрозуміють: оскільки вони отримали допомогу ззовні, то вони можуть «віддячити» за неї іншим. Ми зможемо знеособити наші успіхи і невдачі і почати працювати разом. Зможемо нарешті усвідомити, що ми всі в одному човні.
Джерело: Everyday Feminism
Примітки:
[1] В оригіналі тут diversity, тобто різноманітність у сенсі представленості різних рас, гендерів, етнічностей тощо. — Прим. ред.