Громадянка Ірану, яка нарешті змогла привернути до своєї історії увагу  громадськості, постійно пікетуючи офіс УВКБ ООН, розповіла про те, як опинилася у такій скрутній ситуації, в чому суть її проблеми і як вона вже чотири роки намагається добитися справедливості.

Ми домовилися зустрітися з Махсан о десятій ранку на Хрещатику. Я трохи запізнився і не попередив про це майбутню співрозмовницю. Вона ж зателефонувала мені о 10:05.

— Рома, я жду вас уже пять минут!

— Да, простите, я сейчас буду!

— Вы знаете, я вообще не привыкла никого никогда ждать. Я человек пунктуальный и очень ценю это качество. Именно поэтому я так люблю Германию. Извините. Я жду Вас.

Ми просиділи за розмовою понад дві години. Махсан невтомно розповідала про своє життя і свою боротьбу. І справді, її історія незвичайна, а її сила і стійкість вражають.

Втеча від диктатури

Махсан народилася в Ірані. За її словами, хоч її батьки і були мусульманами, однак настрої в родині були досить світські. Підростаючи, вона, вочевидь, зрозуміла свою несумісність з іранським теократичним режимом і однозначно вирішила покинути батьківщину. У 2000 році Махсан приїхала до України на навчання. «Я изначально не собиралась оставаться в Украине, а хотела переехать в Германию еще тогда. Но украинское образование очень высоко ценится в Иране. И поэтому, я приехала учиться именно сюда», — розповідає вона, показуючи іранський паспорт, проштампований українськими студентськими візами.

Спочатку вона здобула повну філологічну освіту. Досконало вивчила англійську і російську, досить непогано — українську. Але тоді усвідомила своє справжнє покликання — бути лікаркою. І пішла навчатися у медичний (Національний медичний університет імені Богомольця), де провчилася на відмінно три курси. Її батьки були досить заможними людьми, тому оплачували дочці закордонну освіту.

«Кидалово» по-українськи

Але плани Махсан завершити медичну освіту і переїхати до Німеччини змінилися через налагодження особистого життя. Тут, в Україні, вона зустріла хлопця, з яким спочатку досить довго перебувала у громадському шлюбі, а згодом вони оформили стосунки і в РАГСі. Її чоловік наполягав, аби вона покинула навчання у виші та взялася допомагати йому налагоджувати спільний побут. Її батько продовжував висилати молодій сім’ї значні кошти, які вони вкладали у будівництво власного помешкання, зрештою побудувавши триповерховий дім. «Мне обидно, что во время нашего знакомства он был совсем обычным парнем, без кола и без двора. Дом мы построили вместе, и в первую очередь при помощи моего отца. Не могла предугадать, что он, понимая это, сможет просто вышвырнуть меня на улицу», — ділиться своїм відчаєм Махсан.

У 2010 році пара зареєструвала шлюб. Але одразу після цього чоловік Махсан почав постійно і регулярно зраджувати їй. На цьому фоні подружжя почало конфліктувати. Однак навіть тоді дружина не хотіла розлучення.

Чоловік відмовляв Махсан від ідеї отримати українське громадянство під приводом того, що збирався переїхати разом із нею на постійне проживання у Чехію. «Сейчас-то я понимаю истинные причины его “благих намерений”, но тогда мне было невдомек, и я решила ограничиться получением постоянного вида на жительство», — пригадує моя співрозмовниця.

Однак і постійну посвідку на проживання Махсан не отримала. Міграційна служба постійно відмовляла їй в отриманні посвідки під різними приводами. Не допоміг навіть особистий лист до тодішнього президента Віктора Януковича.

Чоловік не прописав дружину у їхньому спільному будинку, бо на той час це було неможливо через чинне законодавство. Через два роки подружнього життя чоловік Махсан подав на розлучення, а її передав до рук «правосуддя».

Вони сказали, що це мене Аллах покарав за те, що я вийшла заміж за «невірного»

У 2012 році Махсан опинилися на вулиці. Термін дії чергової тимчасової посвідки стікав, а підстав для її продовження уже не було. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що за деякий час до цього помер її батько, і допомогти їй уже було нікому. «Мой отец перед смертью взял обещание у мужа, что он не обидит меня, и поверил в это обещание. Кто же мог подумать, что такое случится?» — згадує жінка.

Варіант повернення в Іран жінка навіть не розглядала. Адже, по-перше, вона прийняла католицтво, а по-друге — вийшла заміж за немусульманина. І те, і інше в Ірані є кримінальним злочином.

Однак у повному відчаї Махсан вирішила попросити допомоги в іранському посольстві. «Они сказали, что это Аллах наказал меня за то, что я вышла замуж за “неверного”. Я им говорю, что я свободный человек, и сама имею право решать, как мне жить», — каже моя співрозмовниця і додає: «Они же настоящие предатели! Это страна, которая меня предала!»

Нескінченна судова тяганина

Тому Махсан не просила українську владу про депортацію, а вирішила спробувати з’ясувати питання і вирішити проблеми тут, в Україні.

Під час нашої розмови у неї задзвонив телефон. Ми чекали цього повідомлення з нетерпінням, бо знали, що сьогодні йде чергове судове засідання за її позивом до колишнього чоловіка. Судовий процес почався чотири роки тому.

Саме позив до суду дозволив їй залишитися в Україні ще на чотири роки легально. Звісно, Махсан вимагала в суді або передати їй у користування частину нерухомого майна, яке вона нажила з чоловіком, або зобов’язати його регулярно виплачувати їй певну грошову суму. Суд виніс рішення, згідно з яким чоловік мав би виплачувати колишній дружині по 200 доларів щомісяця. Однак чоловік відмовився робити і це. Тоді Махсан повторно подала заяву до суду, який зрештою ухвалив рішення про арешт майна її колишнього чоловіка. Чоловік намагається оскаржити це рішення і довести в суді незаконність арешту їхнього спільного будинку. Ця тяганина триває чотири роки.

Махсан відкриває повідомлення і показує мені. «Заседание переносится на 3.08. Судья на конференции». «Я уже ничего не хочу, ни его денег, ничего. Я всех прощаю, и мужа своего бывшего, и Иран, и Украину, которые так со мной поступили, и прошу только удовлетворить мою просьбу о переселении. Я всего добьюсь сама», — говорить вона, шокована черговим перенесенням.

Чотири роки за межею бідності

Протягом останніх чотирьох років жінка живе за межею бідності. Через відсутність громадянства та досвіду роботи максимум, що їй пропонували роботодавці — роздача флаєрів. «Я работала и на двадцатиградусном морозе, обмораживала себе руки и ноги, но у меня небыло другого выхода», — згадує жінка ледь не зі сльозами на очах.

Її максимальний місячний дохід нині становить 2800 — 3000 гривень. Віддаючи усі ці кошти за житло, вона харчується самим дешевим печивом. Спочатку Махсан намагалася вибити собі дозвіл жити у будинку, який вони побудували з колишнім чоловіком. Однак, обійшовши усі можливі інстанції — від міліції до мерії — вона всюди отримувала відмови.

Згодом вона прийняла рішення, що орендуватиме кімнату. Однак із сусідами й господарями завжди не щастило: перший раз це були «собачники», а собак Махсан дуже боїться, другий раз — люди, які зловживали алкоголем, третій раз — чоловіки, які постійно її домагалися. Тому зараз вона орендує окрему квартирку, за яку і віддає усю зарплатню. При цьому жінка категорично відмовляється від сторонньої допомоги. Вона декілька разів намагалася вибити допомогу від ООН та КМДА, але щоразу безуспішно.

На шляху до «німецької мрії»

«Не обижайся, пожалуйста, но я тебе честно скажу, что я больше не хочу жить в Украине. Сколько раз я пыталась получить хотя бы вид на жительство, и мне отказывали. А теперь мне предлагают, но уже я не хочу», — говорить Махсан, постійно вибачаючись, ніби думає, що я вперше дізнався про те, наскільки «турботлива» і «гуманна» наша держава.

Але не менш «гуманною» і «турботливою» виявилася і Організація об’єднаних націй.

Коли Махсан зрозуміла, що в Україні вона не зможи жити по-людськи, то вирішила просити про переселення у Німеччину. Адже там у неї є родичі, громада іранців-християн, і головне — вона відчуває, що Німеччина — ідеальна країна для неї. «Я люблю пунктуальность, порядок и организованность», — додає жінка.

Вона дуже стійка і активна, лінгвістично обдарована, працелюбна, покладається лише на себе, навіть не планує отримувати ніяких соціальних виплат у випадку свого переселення. Окрім того, ціннісні орієнтації Махсан допоможуть їй дуже швидко соціалізуватися у німецькому суспільстві: вона самостійна й індивідуалістична (в хорошому сенсі цього слова), релігійно толерантна, дуже профеміністична, позбавлена будь-яких залишків ксенофобії чи гомофобії.

Однак УВКБ ООН не поспішає йти назустріч цій незламній жінці. Вона подала заяву на переселення ще у квітні 2015 року. За інформацією УВКБ ООН, переселення може бути доступним для жінок, які у разі депортації постраждають від гендерної дискримінації, для людей, які хочуть возз’єднатися із сім’єю, а також за умови відсутності альтернативних довгострокових рішень у недалекому майбутньому. Таким чином, Махсан належить до трьох з шести категорій осіб, яким можуть організувати переселення.

Втім, переселення не є правом, а остаточне рішення ухвалює приймаюча країна на основі прохання УВКБ ООН. Увесь процес, за правилами, має займати 18 місяців. До кінця цього терміну залишилося 3 місяці. Однак УВКБ ООН досі не надіслало справу Махсан на розгляд до компетентних органів ФРН. Вона приходить туди щотижня і щотижня пікетує офіс. Однак щоразу їй пропонують просити притулок в Україні. «Я не могу здесь жить. Я одинокая женщина. У меня нет тут никого. У меня нет никакого доверия к государству. Я четыре года живу на грани бедности. Что им еще надо? Чтоб я окончательно стала бомжом или умерла здесь? — пронизливо питає жінка. — Мое терпение просто на исходе. Я уже боюсь инфаркт получить. Я же их прошу просто об одном: отослать мою просьбу о переселении в Германию. Но они ничего не делают…»

Реальні дії і мрії про майбутнє

Після того, як я поширив інформацію про Махсан, за її справу вирішив взятися особисто засновник і керівник Східної правозахисної групи Павло Лисянський.

Після переселення у Німеччину Махсан планує завершити медичну освіту і зайнятися лікарською практикою. Вона сподівається, що їй дозволять оселитися у Штутгарті.

Перед прощанням Махсан розказує мені про те, наскільки вона вдячна долі за цей досвід. «Я всю жизнь каталась как сыр в масле, а в последние четыре года я живу как самые бедные люди. Ты не представляешь, сколько всего я поняла за это время!» — у її голосі відчувається оптимізм і впевненість у своїх словах.

«Я бы за тебя помолилась, но ты ведь не веришь в Бога? Но я верю! И это дает мне силы бороться, прощать и любить каждого человека!», — сказала Махсан на прощання.

«Делайте, как хотите! Главное, не забудьте, что мы встречаемся в среду, и вы должны принести все документы», — відповідаю я.