Червоно-коричневі союзи як феномен міжнародної політики

Переклав Кирило Ткаченко

Червоно-коричнева коаліція вже урядує у Греції. Партія на кшталт нашої Die Linke прийшла до влади, уклавши союз із партією, подібною до нашої «Альтернатива для Німеччини»¹Alternative für Deutschland (AfD) — заснована у 2013 році правопопулістська партія. Виступає … Continue reading. Звісно, не можна не радіти з того, що «Сиріза» саботує європейську політику жорсткої економії, і, можливо, навіть зможе колись підірвати її. Разом із тим, створення коаліції з партією «Анель» порушило одне з фундаментальних табу. Без сумніву, це матиме масштабні наслідки для європейських лівих.

Річ у тім, що схильність до червоно-коричневих союзів притаманна не лише німецьким лівим. Грецька модель може послужити небезпечним прикладом. Вона показала: ось як святкують перемоги, ось як приходять до влади… На хвилі патріотичних почуттів та націоналізму. Саме на цьому базувалася передвиборча кампанія як партії «Анель», так і «Сирізи». Головний мотив був позакласовим: «Наша нація має триматися разом». Саме він і приніс необхідну кількість голосів. В перекладі на німецьку це звучатиме як: «Wir sind das Volk»²«Ми — народ» — одне з центральних гасел під час демонстрацій у Східній Німеччині … Continue reading.

Але якщо ми вже почали розмову про ліво-праві гібридні утворення, чи не мали б ми для початку з’ясувати, що це таке? Хто такі ліві? Хто такі праві? В чому саме полягають відмінності? Проблема в тому, що щодо цього існує стільки ж поглядів, скільки й різновидів лівих і правих.

Можливо, найсуттєвіші відмінності можна схопити однією дуже приблизною формулою: вільний ринок + невільне суспільство = праві,  невільний ринок + вільне суспільство = ліві.

Якщо відштовхуватися від цих критеріїв, то виявляється дещо дивним, що в багатьох  країнах, які поєднують авторитарну модель із капіталістичною економікою — скажімо, в Росії, Китаї або В’єтнамі — досі майоріють червоні прапори, стоять статуї Леніна та Мао, на уніформах блищать серпи і молоти. Все це добряче збиває з пантелику.

А коли ще подивитися, як неонацисти носять палестинські хустки, як ліві антисеміти та праві антикапіталісти виступають з гнівними промовами, як комуністи разом із нацистами ходять на демонстрації за Путіна, як ліві з фашистами і джихадистами вирушають у плавання до Палестини на спільному кораблі, як на «Демонстраціях по понеділках»³Або «Демонстрації за мир», що посилаються на традицію мирних виступів у Східній … Continue reading відкрито пропагують ідею стирання різниці між лівими і правими заради створення «широкого народного фронту», то можна зовсім заплутатися. А тут ще й з’являються інші ліві, які приходять на антифашистські демонстрації з прапорами США та Ізраїлю і ставляться до Джорджа Буша приязніше, ніж до  Че Гевари⁴Йдеться про так зване «антинімецьке» крило німецької лівиці, що критикує … Continue reading.)).

Чи слід зараховувати все це до червоно-коричневих гібридів?

Декілька думок щодо поняття «червоно-коричневих союзів». Коли я говорю про червоно-коричневі союзи, то маю наголосити: я не бачу проблеми в тому, що люди відмінних поглядів сходяться в певних точках і здатні співпрацювати щодо певних тем. Повна відмова від співпраці означала б сектантство. Так само в контексті живої політичної практики часто виявляється неможливим визначити «правизну» чи «лівизну» всіх учасників згідно з якоюсь наперед заданою шкалою. Щодо певних політичних тем така градація може спрацьовувати, але чимало тем є складнішими, а деякі з них  навіть відверто амбівалентні та суперечливі.

Отже, коли ми оцінюємо той чи інший випадок такої співпраці, ми маємо звертати увагу на її конкретний зміст. І тут виявляється, що більшість змістовних перетинів між лівими та правими мають відверто антиемансипативний характер. Важить не те, наскільки «нестандартним» виявляється певний підхід до певної проблеми, а те, наскільки емансипативним є запропоноване політичне рішення. Антиемансипативний характер мають не лише ті чи інші ліві та праві рухи в Німеччині, але й, звичайно ж, численні расистські, антисемітські, антифеміністичні, гомофобні та ісламістські течії в усьому світі. Звертаючись до феномену червоно-коричневих союзів, їх не можна залишати поза увагою.

Пропоную на хвилинку відволіктися, звернувшись до іншого часопросторового контексту.

П’ятого червня 2014 року Ісламська держава, яка тоді ще не називалася ІДІЛ, розпочала наступ на друге за розміром іракське місто Мосул. Джихадисти вдарили як грім серед ясного неба. Для того, щоб захопити місто-мільйонник, їм знадобилося лише кілька днів. Уже 11 червня вони захопили наступне місто — Тікріт. Після чого вони продовжили наступ. Сьогодні джихадисти контролюють значну частину території Іраку та Сирії, а ми всі дивуємося: яким чином Ісламській державі вдалося досягти успіху протягом такого короткого часу?

Звісно, для пояснення цього феномена слід враховувати найрізноманітніші чинники.

Але передусім слід узяти до уваги, що блискавичний наступ джихадистів був добре підготовлений, і що колишні військові Саддама Хусейна стали на бік ІДІЛу. Люди Саддама Хусейна були членами партії БААС⁵Партія арабського соціалістичного відродження, або коротко Баас — в перекладі з … Continue reading. Коли режим Саддама був повалений у 2003 році, вони воювали проти американців, а пізніше проти шиїтського уряду. Як і раніше, вони мали свою військову організацію у підпіллі і бачили наближення їхньої мети — помсти. Збіг інтересів колишніх прибічників Саддама та ІДІЛу був ключем до успіху.

Наскільки відомо, третина з 25 головних функціонерів Ісламської держави є колишніми офіцерами Саддама Хусейна. Один із його колишніх офіцерів керує військовими операціями ІДІЛу на території Іраку. Начальник військової ради ІДІЛу за часів Саддама був генералом. До колишніх військових високопосадовців належать і обидва заступники самопроголошеного Халіфа аль-Багдаді, його найближчі радники.

Як ця історія стосується червоно-коричневих союзів? По-перше, баасизм колись був арабським соціалістичним рухом. Очолювана Саддамом Хусейном партія БААС свого часу навіть отримувала фінансову підтримку від СРСР, а НДР — або, конкретніше, Штазі — допомагала розбудовувати іракські спецслужби. Можна стверджувати, що співпраця баасистів з ІДІЛом вже сама по собі є різновидом червоно-коричневих союзів. Ліві (баасисти) об’єдналися с крайньо правими (джихадистами). Втім, слід таки визнати, що «лівими» баасистів можна називати лише умовно.

На цьому наша історія не завершується. Розв’язавши війну проти Іраку в 2003 році, США досить швидко досягли своєї мети — повалення режиму Саддама Хусейна. Але на цьому опір не завершився, і американських військових підривали чи не щодня. З часом жертвами вибухів дедалі частіше ставали іракські установи та цивільні. Багато лівих (та правих) у Німеччині сприйняли цей тероризм як «рух опору», схвалювали та вітали його. Підтримка зайшла так далеко, що деякі з представників «руху за мир» у Німеччині навіть почали збирати гроші для терористів.

Кампанія проходила під гаслом «10 євро для іракського руху опору», і саме цей «рух опору» відповідає за більшість загиблих в Іраку протягом наступних кількох років. Навіть якщо зрозуміло, що США зробили помилку, розпочавши війну в Іраку, слід пам’ятати, що більшість насильства протягом наступних років вчиняли ті сили, в яких багатьом так хотілося бачити «рух опору», що поступово набирав дедалі виразнішого конфесійного забарвлення та переріс у справжню сунітсько-шиїтську громадянську війну. Після 2003 року в Іраку було вбито від 100 до 500 тисяч цивільних, і з них більшість стали жертвами терактів, скоєних баасистами та ісламістами, тобто так званим «рухом опору».

Які висновки можна зробити на підставі цієї історії? Якщо звернути увагу на те, що баасисти очолюють збройні сили Ісламської держави, та згадати, як «рух за мир» у Німеччині фінансово підтримував баасистів, то напрошується висновок, що організована в межах «руху за мир» кампанія для збору пожертв допомогла становленню Ісламської держави.

Визнаю, що в такій формі цей висновок є перебільшенням. «Борцям за мир» вдалося зібрати, либонь, лише кілька сотень чи тисяч євро. Навряд чи це якимось суттєвим чином вплинуло на перебіг військових дій в Іраку.

Також слід враховувати, що ліві антиімперіалісти навряд чи свідомо хотіли підтримувати релігійних фанатиків. Їхня солідарність передусім була звернена на баасистів, яких вони досі уявляли такими собі носіями соціалістичних ідей. Відверто хибне уявлення — і ліві антиімперіалісти мали б звернути на це увагу не в останню чергу вже тому, що німецькі неонацисти ставляться до баасизму загалом досить позитивно.

Цікаво, що з наступними баасистами, які потрапили в скрутне становище, відбулася аналогічна історія. Я маю на увазі повстання проти режиму Башара аль-Ассада в Сирії на початку 2011 року. Хоча грошей на зброю цього разу ніхто не збирав, проте війна диктатора проти власного народу не викликала жодних емоцій у представників «руху за мир». «Борці за мир» демонстративно мовчали. Здавалося, цієї війни для них не існує. Ніхто не відправляв «флотилію солідарності» до Сирії, ніхто не влаштовував демонстрацій проти Ассада. Навпаки, коли ліві антиімперіалісти й висловлювалися щодо Сирії, то зазвичай вони — більшою або меншою мірою — підтримували Ассада. Це можна було дуже добре простежити в таких газетах як Neues Deutschland та, насамперед, Junge Welt⁶Деякі з найпопулярніших лівих газет у Німеччині протягом 2013-2015 активно … Continue reading. Баасиста Ассада сприймали як представника широкого антиімперіалістичного фронту проти Заходу, проти США. З цієї самої причини сирійського диктатора підтримував і «вождь соціалізму ХХІ століття», президент Венесуели Уго Чавес. Ассада він називав не інакше як своїм «братом».

Тут ідеться про червоно-коричневу коаліцію у світовому масштабі. Її підґрунтям є солідарність лівих антиімперіалістів із антиімперіалістами іншого штибу та національно-визвольними рухами проти спільного ворога, під яким завжди мають на увазі США та їхніх союзників. Інші різновиди імперіалізму — скажімо, війни Володимира Путіна або китайська економічна експансія в Африці — як відомо, не спричиняють жодних протестів з боку німецьких лівих.

Нинішній антиімперіалізм ґрунтується на образі спільного ворога — Сполучених Штатів Америки (за якими зазвичай ввижається Ізраїль).

Те саме стосується й «нового руху за мир», найважливіші аспекти якого будуть висвітлені в наступній доповіді⁷Після Іво Бозіча в Taz Lab виступила Юта Дітфурт із доповіддю про правопопулістські … Continue reading. «Новий рух за мир» так само є передусім «антизахідним» — точніше кажучи, «антиамериканським». Найбільше зараз це проявляється в солідарності «нових борців за мир» з авторитарним режимом Володимира Путіна. В режимі абсолютного неперетину з реальністю в особі російського президента вбачають щось на кшталт повної протилежності західній політиці, «справжню» альтернативу.

Довкола фігури Путіна гуртуються націоналісти та євроскептики, противники Америки та антисеміти, борці проти «брехливої преси»⁸Lügenpresse — поняття широке вживане в націонал-соціалістичній пропаганді … Continue reading та гомофоби, мотивовані теоріями змов «борці за мир» та расисти з руху PEGIDA⁹Patriotische Europäer gegen die Islamisierung des Abendlades (Патріотичні європейці проти ісламізації … Continue reading, борці за консервативні цінності та ностальгічні друзі Радянського Союзу. Друзів Путіна подибуємо як у лавах партії Die Linke, на шпальтах Junge Welt, серед демонстрантів «мирної зими» (об’єднання старого та нового «рухів за мир»)¹⁰Організована «Новим рухом за мир» кампанія зими 2014/15 року з метою розширення … Continue reading, так і в лавах «Альтернативи для Німеччини», Націонал-демократичної партії, австрійської партії «Свобода», французького «Національного фронту», грецького «Золотого світанку», угорського «Руху за кращу Угорщину», італійської «Північної ліги», бельгійського «Фламандського інтересу» та інших європейських ультраправих об’єднань. Перелік можна продовжувати й продовжувати…

Путін стає уособленням альтернативи ліберальному Заходу, антиподом Сполучених Штатів. Його фігура, безперечно, гратиме важливу роль під час утворення червоно-коричневих амальгам протягом наступних років.  

Втім, формування ліво-правих коаліцій за межами гетто «радикальних лівих» можна простежити ще задовго до того, як Путін розпочав свій геополітичний наступ. Вони є цілком реальним і актуальним аспектом міжнародної політики.

Зокрема, в цьому контексті слід згадати союз між покійним президентом Венесуели Уго Чавесом та колишнім президентом Ірану Махмудом Ахмадінеджадом, який вони називали «антиімперіалістичним».

Коли Ахмадінеджад уперше відвідав Венесуелу в 2006 році, президенти обох країн виступили зі спільною заявою, в якій наголосили, що їхні країни працюватимуть над розбудовою «альянсу проти імперії США». Соціалістична Венесуела допомагала клерикальному Ірану під час розробки атомної програми. Коли Чавес помер у березні 2013, в Ірані був оголошений державний траур, а Ахмадінеджад у спеціальній промові віддав належне Чавесу як «символу антиімперіалістичного опору». Як можна схарактеризувати «альянс» цих двох, як вони себе називали, «братських» держав? Відверто антиемансипативний, авторитарний, репресивний та фумендалістський режим тісно співпрацює з урядом, що буцімто взяв курс на розбудову «соціалізму ХХІ століття». При цьому вони ще й величають себе навзаєм «братськими країнами», а масштаби співпраці сягають від економічної до військової сфер.

Союз триває й досі: зрештою, наступник Чавеса Ніколас Мадуро свого часу був міністром іноземних справ і чимало зробив для розбудови «альянсу». Вже в 2006 році, одразу після вступу на посаду міністра іноземних справ, Мадуро взяв участь у «Третій міжнародній конференції солідарності з палестинським народом» у Тегерані. Що саме іранський режим має на увазі під «солідарністю з палестинським народом», таємницею не є. Скажімо, у 2012 році релігійний лідер Ірану Алі Хаменеї заявив, що «ракова пухлина у формі сіоністського режиму має бути вирізана».

Перебуваючи на посаді міністра іноземних справ, Мадуро допоміг Ірану отримати статус спостерігача в лівому економічному об’єднанні «Альба»¹¹La Alianza Bolivariana para los Pueblos de Nuestra América (Боліваріанський альянс народів Америки) — … Continue reading. Іран став другим за обсягом інвестором у Венесуелі, сотні іранських інженерів і спеціалістів були запрошені до Каракасу, військова співпраця набрала обертів.

Зрозуміло, що цей союз ґрунтується не на якихось лівих принципах. Ані для іранського, ані для венесуельського урядів не має значення, наскільки «лівим» є його партнер. Йдеться не про міжнародний альянс лівих сил, а про тісну співпрацю між соціалістичним та праворадикальним ісламістським урядами. Ми маємо до справи зі справжнім червоно-коричневим союзом, який сам себе визначає себе як «антиімперіалістичний».

Саме поняття «червоно-коричневі союзи» здатне вводити в оману, адже може скластися враження, ніби існує якась лінія, що чітко розділяє протиборчі сторони. Власне, слід вести мову про «тематичні перетини», які об’єднують представників протилежних політичних сил. Зазвичай ці тематичні перетини ґрунтуються на уявленнях про спільного ворога.

Я хотів би продемонструвати це на підставі одного надзвичайно заплутаного випадку, а саме, на життєвій історії швейцарського банкіра та нациста Франсуа Жену.

У 1936 році Франсуа Жену — швейцарський юнак, що захоплювався Гітлером — відправляється на Близький схід, де стає свідком арабського повстання. Він приходить до висновку, що ця боротьба має чимало спільного з боротьбою, що ведуть обожнювані ним лідери німецького націонал-соціалізму. На думку Жену, йдеться про боротьбу проти «світового єврейства». Він стає помічником муфтія Єрусалиму Хад’яміна аль-Хусейні, який співпрацює з нацистською Німеччиною. Жену опікується фінансовою стороною співпраці. Арабський націоналізм та антиколоніальний рух стають для нього частиною спільної боротьби. Пізніше Жену підтримує алжирський «Фронт національного визволення»¹²Соціалістична партія, відома на Заході переважно за її французькою … Continue reading і співпрацює при цьому з численними представниками лівого руху. Він пише: «Боротьба за визволення Алжиру є завершальним акордом антиколоніальної боротьби, в усьому світі вона знаходить багатьох палких прихильників. Більшість добровольців походять із крайньо лівого табору, де все ще вірять у великі принципи. У мене ж інший багаж, я прийшов із табору арабського націоналізму, від Ґамаля Абдель Насера, від боротьби за Палестину під проводом Хад’яміна аль-Хусейні. Я був дуже радий зустріти багатьох чоловіків і жінок із зовсім іншим досвідом […], з якими мене пов’язувала спільна мета: боротьба за деколонізацію “Третього світу”».

Герой нашої історії фінансує захист Адольфа Айхмана та знаходить адвоката на ім’я Жак Вержес для іншого нацистського злочинця, Клауса Барбі¹³Клаус Барбі (1913-1991) — член СС з 1935 року. Протягом 1940-1942 працював у Центральному … Continue reading. Вержес є другом камбоджійського маоїста та масового вбивці Пол Пота. В суді він захищає також Слободана Мілошевича та Іліча Раміреса Санчеса, відомого як «Карлос Шакал»¹⁴Легендарний терорист венесуельського походження, пік діяльності якого припав на … Continue reading. Нацист старої формації Жену, що заробляє на життя користуванням авторськими правами таких світил націонал-соціалістичної думки як Йозеф Ґьоббельс, зав’язує дружні стосунки з терористом Карлосом та активно підтримує марксистський «Народний фронт звільнення Палестини»¹⁵Утворена в 1967 році марксистська воєнізована організація, що входила в Організацю … Continue reading, який, у свою чергу, активно співпрацює з німецькою RAF¹⁶Фракція червоної армія (Rote Armee Fraktion) — хоча й не найбільша і не «найуспішніша», але … Continue reading. Чи не найвідомішим прикладом цієї співпраці є захоплення пасажирського літака у 1977 році¹⁷27 червня 1976 року терористична група, що складалася з двох палестинців та двох … Continue reading, але насправді все почалася значно раніше, ще коли перше покоління RAF під проводом теперішнього нациста Хорста Малера¹⁸Свого часу один із співзасновників РАФ, а зараз — впертий дідусь, який відбуває … Continue reading проходило вишколи в палестинських військових таборах у Лівані, Йорданії та Іраку. Пізніше в одному з тих самих таборів проходять вишкіл і члени німецького праворадикального угрупування Wehrsportgruppe Hoffmann¹⁹Заснована в 1973 році Карлом-Хайнцом Хофманом неонацистська парамілітарна група. … Continue reading, що так само підтримують гарні стосунки з палестинським «Народним фронтом».

Ця історія демонструє не лише те, як нацисту старої закалки вдається стати переконаним прихильником національно-визвольних і лівих рухів, не змінюючи при цьому своїх переконань. Вона унаочнює ідеологічну та історичну амбівалентність стосунків між антиколоніалізмом і антиімперіалізмом, між антисіонізмом та антисемітизмом.

На завершення хотілося б зазначити ось що. Проблема червоно-коричневих союзів, безумовно, стала надзвичайно актуальною. Але ми не можемо обмежуватися лише підвищеним рівнем пильності, лише прагненням ні за яку ціну не «забруднитися» внаслідок співпраці з правими. Адже така поведінка може виродитися в звичайнісіньке самовдоволене чистоплюйство. Натомість слід завжди запитувати себе: Що для мене є лівим? Які змісти є для мене важливими? Наскільки вони є емансипативними? Наскільки вони відповідають ідеалу рівності та свободи для всіх? Наскільки вони протистоять авторитарним, націоналістичним, сексистським, расистським та іншим антиеґалітарним поглядам?

Щоразу, коли ми даємо відповідь на ці запитання, ми обмежуємо простір для червоно-коричневих утворень.