Переклала Роксолана Машкова

Кілька років тому я був трохи навіжений. Стосунки, у які я вклав багато зусиль і які дуже цінував, щойно забуксували й зупинилися, і я відчайдушно прагнув зрозуміти, чому. В усьому винен я? Чи вона? Що саме стало причиною розриву?

Я прочісував мозок у пошуках хоч якоїсь зв’язної відповіді і заблукав у гущавині сценаріїв, що починалися з «А що, якби…?» і змагалися між собою. А що, якби я краще вмів слухати? А що, якби вона ніколи не зустріла того іншого чоловіка? А що, якби у нас був зручніший матрац і ми не були весь час такі втомлені — може, річ у цьому?

Я катував себе спробами звести ці поверхові чинники до чогось глибшого — однак що більше я старався, то, схоже, густіше плодилися «А що, якби». Зрештою я дещо заспокоївся, визнавши, що, мабуть, ці пояснення не треба узгоджувати між собою в якусь лінійну схему. Звісно, окрема подія — на кшталт стосунків чи їхньої смерті — може мати багато причин.

Поняття про множинність причин у різні способи виражалося в історії філософії. У «Системі логіки» (1843) Джон Стюарт Мілль впадає у відчай через неможливість обрати одну «причину» з-поміж «умов», на тлі яких трапляється певна подія. Уявімо собі, як м’яч пролітає крізь скляну шибку. Що стало причиною того, що скло розбилося? Може, той, хто кинув м’яч? Може, сам м’яч? Може, вразливість скла? Може, сила тяжіння? Кожну з цих причин можна вважати умовою, але вибір будь-якої окремої умови як причини здається цілком довільним.

У своєму есе «Про поняття причини» (1912-1913) Бертран Расселл схожим чином відзначає, що науковий прогрес полягає у визнанні «дедалі ширшого кола попередніх явищ» необхідними для точного обрахунку будь-якої події. Однак для Расселла наукове прагнення до точності скоро досягає межі у «зрілій» науці фізиці, згідно з якою диференційні рівняння точно визначають зміни в позиції та швидкості фундаментальних частинок, а «причини» не грають жодної ролі.

Однак, якщо відступити від висновку Расселла, слід зазначити, що в будь-якій іншій науці — від біології до психології і до соціології — дослідження причин живе і здорове. Ніхто ніколи не припиняв шукати причин раку чи Першої світової війни через фізику частинок. На мою думку, цей розрив між фізикою та рештою можна найкраще пояснити «суб’єктними» теоріями причиновості, згідно з якими люди визначають причини як «ручки» для маніпулювання подіями. З точки зору блокового всесвіту фізиків, у якому вся людська діяльність лежить розгорнута одночасно, таких ручок для змін не може існувати. З нашої ж перспективи поняття причиновості й далі процвітає, поки ми штовхаємо, тягаємо і тикаємо світ у пошуках закономірностей, які можна використовувати.

Суб’єктна теорія причиновості також дає нам струнке рішення дилеми Мілля: різниця між «причинами» та просто «умовами» полягає в нашій здатності їх контролювати. Повернімося до м’яча, що пролітає через віконну шибку: легко помітити, що деякі з цих умов легше піддаються впливу людей, ніж інші. Якщо ми хочемо не дати склу розбитися, ми можемо вирішити не кидати м’яча, або використати м’якшого м’яча, або вставити товщі шибки. Однак ми не можемо керувати силою тяжіння. Отже, перші три умови є причинами у такий спосіб, у який остання умова причиною не є. Це і «ручки» суб’єктної теорії. На противагу Міллю, нам не треба вимагати, щоб така ручка була лише одна. Завжди є багато місць, за які можна схопитися.

Визнання існування багатьох причинових ручок — того, що у нас є вибір, що́ саме вважати джерелом своїх проблем — це приємний спосіб остудити запал однофакторних фундаменталістів, які панують у політичному дискурсі. Що спричинило фінансовий крах у 2008 році? «Безрозсудна дерегуляція!» — кажуть соціалісти. «Безрозсудна зарегульованість!» — кажуть лібертаріанці. Що спричинило перенавантаження якої-небудь громадської служби? «Брак державного фінансування!» — кажуть ліві. «Імміграція!» — кажуть праві. І так далі.

Якщо відступити на крок від таких суперечностей, має стати очевидним, що складні суспільні явища завжди мають багато причин, і слід із підозрою ставитися до кожного, хто стверджує, що це не так. Втім, я не закликаю всіх займати нерішучу нейтральну позицію — нічого подібного. Насправді я переконаний, що зміна перспективи, яка переозначує причини як ручки, пропонує два практичні евристичні методи для орієнтації в дискусіях про причини. По-перше, коли очевидно, що існує певний набір причинових ручок, тоді ті, хто відстоює певну окрему причину, мусять зробити дещо більше, ніж просто продемонструвати, що ця причина існує. Вони будуть змушені пояснити, чому на їхню ручку більш справедливо чи ще з якоїсь причини більш бажано спиратися. По-друге, прихильники певної причинової ручки будуть змушені говорити про практичні речі. Якщо на причину неможливо вплинути, тоді, строго кажучи, це ніяка не причина.

Як приклад першого евристичного методу візьмімо дискусію між консерваторами та феміністами про причини сексуального насильства. Консерватор може задовольнитися контрфактичним твердженням на кшталт: «Якби жінки пристойно одягалися, було б менше сексуального насильства — отже, причина в одязі». Це твердження може мати або не мати під собою фактичні підстави, але у світлі моєї тези голі факти — поза суттю справи. У феміністок є так само незаперечне контрфактичне твердження («Якби хлопчиків навчали ставитися до жінок з повагою, було б менше сексуального насильства»), плюс додатковий аргумент про те, чому справедливіше покладати тягар відповідальності на тих, на кого вони його покладають. Цього мало б бути достатньо, щоб вийти з глухого кута — чи принаймні завадити однофакторним фундаменталістам користуватися риторикою об’єктивності.

Що ж до другого евристичного методу, мені на думку спадає дедалі більш гучна вимога від політичних лідерів назвати «іслам» (чи «радикальний іслам») причиною численних геополітичних лих. Я не заперечую, що релігія, ясна річ, є умовою релігійного тероризму — але чи справді вона є причиною? Дуже легко зробити контрфактичне твердження: «Якби не релігія, не було б і релігійного тероризму», — але оскільки немає простого способу знищити релігію в одній людині, не кажучи вже про мільярди, це гіпотетичне судження стає безсилим у якості причини. Прогресивна альтернатива — вважати релігійний фундаменталізм наслідком геополітики — дозволяє знайти причину, на яку політики можуть якось вплинути. Це може здатися чистим прагматизмом, але у такій якості цей варіант вичерпує раціональність пошуку причин.

Тож що можна сказати про розрив моїх стосунків у зв’язку з усім цим? Якщо кожне з моїх «А що, якби…?» вказує на умову стосунків, тоді, мабуть, певна підмножина цих умов могли бути причиновими ручками. Якби я знав, за яку ручку схопитися, щоб утримати нас разом, я б потягнув за неї з усієї сили. Але, звісно, біля пульту управління нас було двоє, і не кожен маневр був мені доступний. Я міг звинувачувати себе чи свою колишню за будь-який із тих кроків, які ми не зробили, — але, на відміну від політичних дискусій, де вибір між причинами є критично важливим для практичного прийняття рішень, мої стосунки вже давно померли. Я можу знати, що їхня смерть мала багато причин, але я не мушу зараз між ними обирати. У минулого немає ручок.

Джерело: Aeon