Вперше опубліковано у збірці «20 років капіталізму в Україні» (ред. Кирило Ткаченко), виданій у 2015 році за сприяння «Політичної критики».
Переклад з англійської Ольги Папаш
Передмова до українського видання1Я хотів би подякувати Барбарі Абраш, Моллі Нолан, Льюїсу Зіґельбауму та Джудіт … Continue reading
У 1989 році американський профспілковий рух переживав занепад — ця криза призвела до зниження чисельності профспілковців серед робітників з приблизно 35 відсотків у 1930 році до менш ніж 12 відсотків зараз. Пропагуючи «вільний ринок», що нібито мав принести прогрес, державна політика рейганізму-тетчеризму підтримувала антипрофспілкові дії капіталістів. У ті часи американські історики робітничого руху, зокрема я, сподівалися, що соціалістичний спадок і традиції робітничого руху в Донецьку дозволять висунути альтернативу і американському «ковбойському соціалізму», і радянському державному капіталізму.
У Донецьку ми чули шахтарів, що обстоювали робітничий контроль над шахтами. Ми бачили традицію централізованої соціальної допомоги у житловій сфері та в галузях охорони здоров’я, відпочинку та продовольчих кооперативів. Проте ми водночас чули голоси, які вихваляли вільний ринковий капіталізм — вихваляли з релігійним запалом, що віддзеркалював ентузіазм християнських місіонерів, які наводнили в той час Донецьк, створивши справжній вільний ринок у сфері релігії. Поряд із цими християнськими місіонерами виступали представники найбільш консервативного крила американського робітничого руху, делегати Дому свободи АФП — КВП2Американська федерація праці — Конгрес виробничих профспілок (АФП — КВП) — … Continue reading, антикомуністичної асоціації часів Холодної війни, що намагалася зорієнтувати міжнародний робітничий рух на американську модель капіталізму. Тож пропаганда вільного ринку з вуст шахтарів нас пригнічувала. В ім’я змін вона ігнорувала засновані на нормах соціальної справедливості інституціалізовані виплати, якими нехтують в умовах власницького капіталістичного індивідуалізму.
Проте зачарованість капіталізмом не була для нас несподіванкою з огляду на авторитарний режим керування шахтами, неспроможність Радянської держави підтримати привілейований статус шахтарів, а також у світлі привабливих обіцянок місіонерів, представників американських профспілок і голлівудських образів американського добробуту. Сьогодні, коли минуло двадцять років, але ми не спостерігаємо суттєвого поліпшення ні у вугільній промисловості, ні в місцевій економіці, а кількість аварій на шахтах далі стрімко зростає, хочеться почути, що про минуле і майбутнє капіталізму в Донбасі думають сучасні шахтарі.
Нью-Йорк, вересень 2013
Коли в липні 1989 року шахтарський страйк сягнув Донецька, голова страйкового комітету Куйбишевської шахти Валерій Самофалов вивів людей на площу перед Обкомом. Протягом восьми днів і ночей працівники шахти чергували на площі, долучившись таким чином до сотень тисяч шахтарів Донбасу та інших вугільних басейнів СРСР, які вимагали радикальної демократизації та економічного оновлення. За цей час харизматичний Самофалов у запорошеній, розстібнутій до пояса сорочці став місцевою телезіркою, переконливим поборником змін.
Соціальний теоретик Маршалл Берман цілком міг мати на увазі Самофалова й донецьку промислову громаду, коли він проголосив 1989 рік «не лише визначним роком, але й роком визначної модернізації». Надихнувшись відмовою від централізованої планової економіки та розвитком плюралістичної політики у Східній Європі, Берман оптимістично прославляв 1989 рік як час, коли чоловіки та жінки «намагалися разом зробити сучасний світ своїм». Ці апологети модернізації, стверджував Берман, водночас «вітають тріумф сучасної науки, мистецтва, техніки, економіки й політики та ідентифікуються з ним» і «вимагають глибших і радикальніших змін», тобто прагнуть «стати не лише об’єктами, а й суб’єктами модернізації»3Berman M. Why Modernism Still Matters // Modernity & Identity / ed. by S. Lash and J. Friedman. — Oxford: Blackwell, 1992. — P. 55. Про … Continue reading.
Утім, особиста траєкторія Самофалова з 1989 року вказує на ряд застережень і ускладнень у наративі модернізації. У 1992 році, натхненний духом приватної ініціативи, він звернувся до адміністрації шахти, за реорганізацію якої боровся трьома роками раніше, по фінансову підтримку у відкритті пивниці. Його клопотання було не просто відхилене, а й затавроване як злодійство. Можливо, демократизація і зародки ринкової економіки й сигналізували українським шахтарям про настання оптимістичного моменту для модернізації, проте досвід Самофалова й дальший розвиток історії донецької промисловості характеризують модернізацію як явище складніше та проблематичніше.
Розглянувши цей сприятливий для модернізації момент у своїй статті, я стверджуватиму, що політика, яка розгорнулася внаслідок повалення централізованої держави з 1989 року, спричинилася до кризи ідентичності серед промислових робітників, зокрема донецьких шахтарів, і закинула їх у політичне болото. Історично склалося так, що ідентичність шахтарів ґрунтувалася на двох особливостях їхнього повсякдення: важких умовах праці та високій заробітній платі. Таким чином, надзвичайно енергомістка радянська промисловість буквально трималася на спинах шахтарів із Донецька та інших вугільних басейнів. Видобуток вугілля в Радянському Союзі завжди був особливо трудомістким і небезпечним: навіть наприкінці 1980-х років вугледобувна промисловість залучала у вісімнадцять разів більше шахтарів, ніж у Сполучених Штатах, даючи при цьому менше вугілля4Детальніше я розгляну це порівняння пізніше (див. посилання 22).. Для приваблення робочої сили за таких жахливих умов праці Радянська держава зробила шахтарів трудовою елітою: платила їм удвічі, а то й утричі більше, ніж вчителям, лікарям, інженерам та іншим промисловим робітникам, і змальовувала героїчні образи їхньої праці. Проте самі шахтарі не могли відірватися від жорстких реалій своєї праці, а їхня ідентичність конструювалася всупереч старій офіційній державній ідеології не меншою мірою, ніж формувалася завдяки їй. Однак завдяки шахтарському руху старий стан речей усе одно змінився до 1991 року. Без зовнішньої, хоч і здебільшого суперечливої, легітимації шахтарі відчули кризу — вони більше не розуміли, що лежить в основі їхнього статусу та їхньої ідентичності. У пошуках способів переосмислити й перебудувати суспільство шахтарі зіткнулися з трьома групами культурних, економічних і політичних детермінант. По-перше, їхню уяву підживлюють численні нові колонізатори — від американських місіонерів до девелоперів у сфері економіки, а також американізовані образи того, що називають «нормальним життям» — від Діснейленду до Піттсбурга.
По-друге, матеріальні та політичні умови життя в Україні обмежують можливості шахтарів реалізувати будь-які їхні мрії. Шахти Донбасу, де видобувають неякісне високосірчасте вугілля, вже давно напівзруйновані, проте умови в них іще дедалі погіршуються по мірі вичерпання природних ресурсів, зносу й застарівання інфраструктури й обмеження доступу до капіталу, що становить істотну перешкоду для оновлення української економіки. Проголошення незалежності України лише ускладнило подальший розвиток, відрізавши традиційні джерела поставок сировини та товарів народного споживання. Не менш гальмівним для економічного розвитку є обтяжливий соціальний і політичний спадок держави, що лежить не лише на Донецьку, а й на інших регіонах колишнього Радянського Союзу. Так, коментатори вже давно зазначають, що централізоване в державних установах надання соціальних послуг робітникам придушує індивідуальну ініціативу й виробляє звичку до залежності5Див. Double Shift: Transforming Work in Postsocialist and Postindustrial Societies // ed. by Silverman B. et al. — Armonk: M. E. Sharpe, 1993; … Continue reading.
Судячи з порівняльного дослідження нещодавно реструктуризованих європейських центрів сталеливарної промисловості, третьою вирішальною складовою у формуванні майбутнього Донецька стане конкретна політична позиція, яку займуть донецькі робітничі організації. Європейські суспільства з впливовими соціал-демократичними партіями досягли більшого успіху в мінімізації шкідливого впливу деіндустріалізації на робітників порівняно з суспільствами, де переважає вузьколобий трейд-юніонізм. У зв’язку з цим шлях виходу Донецьких шахтарів із політичної кризи ідентичності повинен визначити, який статус вони матимуть у новій Україні й наскільки цей статус буде авторитетним.
Прагнучи здійснити перехід до нової соціально-eкономічної системи, ці робітники збережуть деякі зі своїх звичок — як ментальних, так і поведінкових — хоча й у зміненій формі. Звісно, їм доведеться виробити й інші практики, адже успіх в умовах ринкової економіки вимагає ініціативи й самостійності — якостей, що йдуть урозріз із шахтарськими традиціями залежності та безпеки. Досвід шахтарів Донбасу висвітлює їхні спроби створити, попри значні труднощі, нову ідентичність, набір спільних цінностей, навичок і поглядів, які дозволили би їм стати, користуючись термінологією Бермана, водночас суб’єктами й об’єктами модернізації.
І
Відколи понад століття тому в Донбасі почали видобувати вугілля, цей регіон став російським етнічним форпостом, привабливим переважно для селян-мігрантів із центральних губерній Росії. На даний момент донеччани, що визначають свою національність як «росіянин/ка», переважають над «українцями» зі співвідношенням 54 відсотки до 39,5. Майже четверо осіб із п’яти (78,6 відсотків) називають російську мову своєю рідною. Цей факт конфліктує з потужними націоналістичними настроями в інших регіонах України, а також зі спробами київського уряду нав’язати українську ідентичність усім громадянам. З 1991 року український уряд вжив ряду заходів для утвердження національно-політичного суверенітету, зокрема запровадив новий (чи, швидше, старий дорадянський) жовто-блакитний прапор, українські паспорти, прикордонний контроль і українську грошову одиницю — купоно-карбованець.
Серед більш спірних і значимих культурних змін варто назвати проголошення української мови основною мовою шкільного навчання. Для дорослих донеччан, таких як дружина Валерія Самофалова Тетяна, що працює техніком на місцевому заводі хімічних реактивів і має родичів у Росії, українізація є чимось більшим за мовну проблему: для таких людей суверенітет України не сигналізує про незалежність, а тягне за собою обмеження.
Глибокі зміни загрожують ідентичності промислових робітників і у зв’язку з іншою проблемою — ерозією їхнього привілейованого статусу. Більшість працівників не вірили пролетарській пропаганді чи принаймні сприймали її скептично. Вони визнавали, що держава прикривається офіційною ідеологією, щоб виправдати збільшення обсягів роботи та квот і замаскувати небезпечні умови праці й високу смертність. Утім, дискредитація офіційної ідеології також визначила те, як робітники уявляли й окреслювали альтернативи їй. Якщо у 1989 році ідентичність шахтарів конструювалася в опозиції до офіційної ідеології, то подальший розпад СРСР і занепад радянської ідеології залишив їх у вакуумі. В новій Україні порожнечу заповнила нова ідеологія вільного ринку з її прихильністю до підприємництва. Відкинувши мову й категорії, що їх використовувала радянська держава, шахтарі з ентузіазмом прийняли «забороненого іншого», капіталістичну альтернативу, представлену Заходом і особливо Америкою, що перетворилася на об’єкт бажання. Та коли йдеться про формування шахтарської ідентичності, ця альтернатива виявляється щонайменше проблематичною.
У минулому кожне підприємство заохочувало Героїв Соціалістичної Праці та «найкращих» працівників місяця, вивішуючи їхні портрети на великих дошках пошани й публікуючи фото в газетах підприємства. Громадські дошки пошани, документальні телефільми й та інші засоби масової інформації прославляли промисловий робітничий клас як короля суспільства. За іронією долі, шахтарі зуміли скористатися цим політичним капіталом під час страйку 1989 року, хоча вже сам страйк вказував на те, що їхній економічний статус похитнувся. Оскільки припинення видобутку вугілля може буквально паралізувати країну, шахтарі й далі тримали значні економічні важелі. Але те, що вони були змушені вимагати навіть мило, щоб помитися після забою, принижувало їх і посилювало розчарування в державній політиці та неефективній централізованій економіці. Один зі страйкарів зумів містко сформулювати це відчуття втрати статусу, пародіюючи лицемірні обіцянки старої, дедалі більш дискредитованої комуністичної ідеології: «Чому це сталося? Тому що робітничий клас більше не керує країною (“Його Величність пролетаріат”, як казав Ленін)»6Невідомий шахтар-страйкар, випуск новин на донецькому телебаченні, середина … Continue reading.
До 1992 року такі жарти й риторика, що їх породила, майже зникли з суспільного дискурсу. Спричинене тривалою політичною та економічною нестабільністю зростання рівня тривоги у суспільстві посилило ворожість щодо привілейованого статусу шахтарів. Завдяки вищій заробітній платі шахтарі лишалися місцевою робітничою аристократією та заробляли приблизно на 30 відсотків більше за інших промислових робітників і втричі більше за лікарів і вчителів. Якщо у 1989 році громадяни розуміли, що страйк шахтарів іде на користь усьому суспільству, по мірі занепаду донецької економіки люди почали вбачати причину завищених цін, дефіциту і нестабільності у високих доходах шахтарів, і, що не менш симптоматично, відчули сміливість заявити про це публічно.
Цю виразну тенденцію продемонстрували слова Григорія Михайловича Коломойця, директора новоствореної філії Комерційного банку в Куйбишевському районі Донецька. Спочатку Коломоєць запропонував нам дещо обережний аналіз місцевої економічної ситуації. Але після неодмінних тостів з горілкою і коньяком, які послідували за інтерв’ю, він висловив свою особисту думку, яку ми, з його дозволу, й записали: «Нинішні ціни в місті — найвищі в Донбасі, в Україні й у колишньому Радянському Союзі. Причина цього — страйковий рух, що розгорнувся в 1989-1991… Перші почали страйкувати шахтарі. Звісно, ми знайдемо вихід з економічної кризи, але селяни, на жаль, негативно ставляться до робітничого руху. Ось чому в нас так подорожчали продукти. Ось чому в колгоспах виливають молоко»7Григорій Михайлович Коломоєць, директор Куйбишевської філії Донецького … Continue reading.
Інші, більш благодушні респонденти не закидали шахтарям своє жалюгідне становище, проте відкрито артикулювали бажання реорганізувати суспільство таким чином, щоб нефізичну працю цінували відповідно. На користь цього висловився Олександр Яценко, професор Донецького політехнічного інституту. Говорячи з точки зору інтелектуального працівника, Яценко окреслив кінцеву логіку такої реорганізації, підтримавши знайому західну ревальвацію нефізичної праці, що покликана покласти край історично зумовленому домінуванню ручної праці у соціалістичних суспільствах: «Я не бачу нічого хорошого в найближчому майбутньому, адже наше суспільство поставлене з ніг на голову. Тут цінували тільки ручну працю. Інтелект у нашому суспільстві не цінувавли й досі не цінують. Немає іншого такого суспільства, в якому б теоретичний фізик отримував менше за двірника»8Олександр Яценко, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Стівеном Кроулі, Донецьк, 25 … Continue reading.
Не дивно, що розрив із дискредитованим соціалістичним минулим поширився і на самих шахтарів. Наші респонденти серед них не відтворювали позиції противників робітничого класу, проте часто їхні діти виразно демонстрували, наскільки привабливими стали нові соціальні відносини й цікавими нові кар’єрні альтернативи, що остаточно відірвали би їх від традицій «шахтарської династії». Зверніть увагу на цей діалог між Геннадієм Кущем і його тодішньою дружиною Людмилою:
Геннадій: Якщо рахувати з боку батька, я шахтар у другому поколінні. Якщо з боку матері й діда, у третьому. Мій дід загинув у шахті.
Людмила: Так, так, так. Усі ми шахтарі. Мій брат шахтар, й інший брат теж. Ми всі закінчили політехнічний інститут. У нас шахтарська династія9Геннадій і Людмила Кущ, інтерв’ю з Тедом Фрідґутом і Деніелом Валковіцем, … Continue reading.
Пригадуючи свої думки під час страйку в липні 1989 року, Геннадій чітко показав, що самі шахтарі бачать шахтарське майбутнє своїх синів:
Там, на площі, я знав, що настав історичний момент, і якщо ми вистоїмо, якщо ми виграємо, це означатиме, що, коли в шахту прийде мій син, він успадкує наші права. У мене лишилося небагато часу, проте йому ще працювати й працювати. Прийде наступне покоління, прийде мій зять. І мої небожі теж прийдуть на шахту10Геннадій Кущ, там само..
У 1992 році Артур Кущ, якому тоді було п’ятнадцять, ще мріяв працювати під землею, проте, слідом за своїм старшим двоюрідним братом, готувався до вступу в Політехнічний інститут, щоб опанувати професію електрослюсаря11Артур Кущ, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, 22 … Continue reading.
Зіставте цей підхід із підходом Тетяни Самофалової, яка розповідала, що всі чоловіки в її родині працювали на шахті. Тепер Тетяна була абсолютно не зацікавлена в тому, щоб, подорослішавши, її дворічний онук став шахтарем: «Єдине, чого би я не хотіла, це щоб він став шахтарем, як його дід. Це страшно. Щоразу, як він [Валерій] спускається в шахту, я хвилююся. Я не хочу, щоб мій онук повторив шлях діда». Валерій, що, як ми пам’ятаємо, був головою страйкового комітету Куйбишевської шахти в 1989 році, як і раніше, працював забійником. І двадцятиоднорічний зять Тетяни теж працював на шахті, хоч і над землею, у відділі технічного забезпечення. На щастя, їй не довелося непокоїтися, що сімнадцятирічний син Сергій теж стане шахтарем. У нього не було такого наміру: «Робота в шахті не для мене. У кожного своя доля. Я не хочу бути шахтарем». Сергій хотів стати «військовим або шофером»12Тетяна та Сергій Самофалови, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом … Continue reading.
Ані небезпека, яку криють шахти, ані Тетянині страхи не були чимось новим, проте політична агітація, що викриває страшенно небезпечні умови праці в шахтах — можливо, в поєднанні з більшими очікуваннями від роботи в інших галузях — притлумила автоматизм сприйняття шахтарської професії як неминучої сімейної традиції і підштовхнула Тетяну, серед інших жінок, говорити про це вголос. У 1991 році скептицизм Самофалових щодо неперервності шахтарської династії поступився місцем новій критичній самосвідомості шахтарів, що зрозуміли, наскільки поганою є їхня робота. В цьому контексті показові погляди двох членів міського страйкового комітету, ветеранів праці. На запитання, чи хотів би він, щоб його син став шахтарем або дочка вийшла заміж за шахтаря, Микола Волинько відповів: «Моя дочка сама обиратиме свого чоловіка, але якщо це буде шахтар, я би не хотів, щоб він працював у таких умовах, як ми». Аналогічні сумніви висловив Михайло Крилов, говорячи про свого сина-дев’ятикласника: «Я не хочу, щоб він був шахтарем, але він вирішуватиме сам. Досить того, що я провів у шахті двадцять п’ять років…»13Михайло Крилов, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, … Continue reading. І справді, безтурботні відповіді двох випадково опитаних у парку Куйбишевського району дівчат-підлітків підтверджують, що уявлення про заможний статус шахтарів поблякли. Рішення юнака стати шахтарем більше не дозволяє йому завоювати молоде жіноче серце:
Дівчина 1: Вийти за шахтаря?
Дівчина 2: Вони більше заробляють [сміх].
Дівчина 1: [серйозно] Так, це правда.
Інтерв’юер: Ви особисто б цього хотіли?
Дівчина 1: Ну…
Дівчина 3: Особисто ми поїдемо в Америку14Люди на вулиці, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, 26 … Continue reading.
Соціальний та економічний статус шахтарів занепав також зі сходженням на п’єдестал героїв ідеології вільного ринку: «бізнесмена» та підприємця. Статистики переходу в приватний бізнес у Донецьку немає, але два приклади гарно ілюструють перспективи такого роду діяльності. Це приклади двох приватних компаній, які полегшили нашу роботу в Донецьку — туристичного агентства «Інтер-тур» і каналу «ДОКА-ТВ». В обох випадках контактні особи раніше працювали з шахтарями.
Директор «Інтер-туру» Владислав Нікольський раніше був парторгом Куйбишевського районного комітету Компартії. Скориставшись пізньорадянським законом, що дозволяв діяльність приватних кооперативів, і розчарувавшись у можливостях просування по службі, Нікольський долучився до кількох друзів, які збиралися відкрити першу приватну турагенцію в Донецьку. В 1991 році він став директором компанії. Коли в середині 1992 року операції турфірми відчутно скоротилися внаслідок браку конвертованої української валюти, «Інтер-тур» відкрив роздрібний магазин чоловічих костюмів, телевізорів та відеомагнітофонів. Товар для нього отримували по бартеру від деяких шахт, які потребували іноземної валюти. Звісно, «Інтер-тур» не розкрив перед нами своїх гросбухів, проте в нас склалося враження, що фірма «крутиться», а її новий бізнес є досить перспективним15Владислав Нікольський, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом, Деніелом Валковіцем і … Continue reading.
Наш знайомий із «ДОКА-ТВ» Віктор Задорожний, який співпрацював із нами в червні-липні 1992 року, ще більш безпосередньо пов’язаний із шахтою. Раніше високі зарплати приваблювали чоловіків у вугільну промисловість незалежно від їхньої освіти. Так сталося й у випадку Задорожного, що здобув освіту економіста, а попередні тринадцять років провів на Жовтневій шахті. Пропрацювавши вісім років майстром, він шість років був секретарем комсомольського комітету шахти. Проте наприкінці 1991 року, все ще переконаний, що соціалізм надає «базовий рівень соціального захисту», Задорожний залишив шахту, щоб працювати за спеціальністю. Останні вісім місяців він провів на посаді головного економіста молодого, але вже популярного донецького кабельного телеканалу. Він не в захваті від свого керівництва, проте робота приносить гарну зарплату, відкриває нові можливості й дозволяє завести контакти на Заході16Віктор Задорожний, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, … Continue reading.
Найкраще нове захоплення «бізнесом» і проблематичність цього захоплення показує досвід Валерія Самофалова, описаний на початку цієї статті. Спроби Самофалова відкрити пивну демонструють, як опір старих інституцій заважає створенню нових, а також ілюструють складне економічне становище, в якому відбуваються будь-які зміни. Цей випадок також цікавий тим, що він свідчить про систему фантазій довкола вільного ринку.
У політичній площині Самофалов залишився активним прихильником незалежності профспілок і наступальних дій активістів на шахті ім. Куйбишева, але свій особистий погляд він звернув у бік приватного підприємництва. За його словами, він хотів відкрити «бар біля шахти, де міг би продавати людям пиво в гарному середовищі, ввічливо, без обману». Оскільки останні двадцять років він пропрацював на державній шахті, по «стартовий капітал» звернувся саме туди. Зрештою, шахти забезпечували працівників житлом, путівками, споживчими товарами та послугами з охорони здоров’я в часи, коли приватний банківський сектор перебував у стані зародкового сум’яття. Втім, комерційний директор шахти рішуче відкинув пропозиції Самофалова. Висунуті проти нього антикапіталістичні звинувачення, сміється він, лише маскують особисті інтереси керівництва: «Якщо ти ділишся прибутками з шахтою, це вважається нормальним; якщо викуповуєш справу і стаєш мільйонером — це погано»17Валерій Самофалов, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, … Continue reading.
Історія Самофалова вказує на певні перешкоди, що стоять перед майбутніми українськими капіталістами, а також на їхнє розуміння «бізнесу» та супутніх йому ризиків. Розмивання межі між старими практиками й новими ідеями ускладнило розрізнення між корупцією і підприємництвом, між законними й незаконними джерелами прибутку. Старі розподільники влади та привілеїв — керівники державних підприємств — не лише залишилися на своїх місцях, але й розширили свою владу в хаотичних умовах «вільного ринку» і приватизації. За браку коштів у місцевого уряду та із занепадом традиційних державних послуг шахти, що можуть обмінювати вугілля на товари інших підприємств, стали одним із основних, а в деяких випадках єдиним джерелом соціальних послуг і товарів. Шахта, а не місто, збудувала єдиний новий житловий комплекс у районі. Тож коли Самофалов звернувся до шахти по капітал, він продовжив багаторічну традицію робітничої залежності від підприємства.
На загальнішому рівні історія Самофалова також показує, як безперервні бурхливі політико-економічні потрясіння в повсякденному житті району загострили кризу ідентичності куйбишевських шахтарів. У 1989 році шахтарі боролися проти централізованої держави, яка забезпечила сімдесят років політичної стабільності (для тих, хто не ставив її під сумнів), а в 1992 постали перед досвідом безпрецедентної політичної та економічної нестабільності. Після завершення єдиновладдя Комуністичної партії в серпні 1991 року на її місце прийшло розмаїття партій і фракцій. Колишні комуністи організували Соціалістичну партію, крім якої з’явилося кілька конкурентних фракцій Руху, Партія демократичного відродження України, Ліберальна партія і, станом на 1992 рік, принаймні два регіональні рухи18Віктор Григорович Бичков, чинний голова Донецької міської ради, інтерв’ю з … Continue reading.
Звинувачення в корупції, що давно стали наріжним каменем донецького політичного дискурсу, посилилися зі зростанням політичної нестабільності. У 1989 році мішенню шахтарського гніву щодо корупції на Куйбишевській шахті був голова офіційної профспілки. Гірники вимагали підзвітності лідера, а не добившись цього, відсторонили його. Однак у 1992 році централізованої влади, проти якої виступали шахтарі, на шахті — а з поваленням Горбачова та проголошенням незалежності України також і в Москві — більше не існувало. Тепер шахтарі спрямували свої політичні закиди в бік Києва, а економічне невдоволення — на «мафію».
Ймовірно, саме невловимість мафії зміцнила її владу над економічним життям і уявою людей. Мало хто може відповісти, хто належить до мафії, проте всі погоджувалися, що мафія — це нове джерело корупції. Владиславу Нікольському мафія нагадувала західні злочинні синдикати, що використовують насильницькі тактики, «від хуліганства до методів дуже ефективного впливу», з метою отримувати гроші та товари від торговців і фізичних осіб. Проте інші респонденти вказували, що західне розуміння мафії виключає загальнішу проблему — залежність соціальних відносин від державних установ. Так, для Валерія Самофалова інституціалізоване хабарництво є продовженням радянського способу ведення справ, чим можна пояснити його постійне використання слова «радянський» в Україні після 1991 року:
На мою думку, СТО відсотків радянських [sic] працівників торгівлі — це злодії. Так стається не тому, що всі вони погані, а через обставини… Це означає, що директор магазину завищує ціну для мене, щоб заплатити директору складу, який платить комусь вищому. Це наша мафія19Владислав Нікольський, цитоване інтерв’ю; Валерій Самофалов, інтерв’ю з Льюїсом … Continue reading.
Поширення корупції призводить також до ерозії політичної системи. Хоча в рамках даного дослідження ми не намагалися викрити конкретних прикладів корупції в уряді, загальне переконання, що мафія існує, підриває віру у виборних посадових осіб. Навіть якщо чиновники заслуговують на довіру, чи керують вони країною насправді? Віра в існування мафії формує контрнаратив до історії про торжество демократії та вільного ринку, пояснюючи одним чинником разючу та дедалі глибшу соціальну нерівність, раптову появу дефіцитних товарів і розбіжність цін на однакові товари й послуги в різних торгових точках20Віра в мафію аналогічна до описаних Кетрін Вердері конспірологічних уявлень у … Continue reading.
Але корупція — це лише одна з проблем, що зачіпає економіку регіону. Замість економічного дива незалежність принесла шахтарям та їхнім сім’ям страхіття інфляції. Масштаби гіперінфляції можна оцінити за зміною курсу рубля в ході нашого дослідження. Коли ми прибули в Донецьк у липні 1989 року, офіційно рубль продавався за старим курсом — 60 копійок до долара США, хоча на чорному ринку за долар давали від 5 до 10 рублів. Коли ми повернулися в травні 1991 року, різниця між офіційним і неофіційним курсом зникла, а мандрівники могли отримати приблизно 30 рублів за долар. Через рік висока інфляція поступилася гіперінфляції. За період між нашим приїздом у червні та від’їздом місяць по тому курс зріс зі 100 до 135 рублів за долар. За скромними підрахунками, порівняно з «чорним» курсом 1989 року курс долара збільшився стократно протягом чотирьох років.
За словами Віктора Бичкова, виконувача обов’язків голови Донецької міської ради, «дике зростання цін» призвело до збільшення бідності в регіоні. На його думку (і, як ми чули, на переконання інших), частково в цьому винні шахтарі. Вони могли вимагати істотного підвищення заробітної плати, щоб утримуватися (частково) на рівні з інфляцією. Інші не мали такої можливості, результатом чого став «великий розрив у доходах у нашому регіоні». Бичков підсумував ситуацію: «Я вже згадував, що шахтарі отримують від 12000 до 20000 рублів. Працівники сфери культури отримують 800 рублів, вчителі — 1200, лікарі — 1400; водії автобусів заробляють від 2000 до 2500 рублів. Це великий розрив… У нас багато пенсіонерів — третина всіх мешканців міста. Таким чином, чотириста тисяч чоловік плюс ті, хто працює в щойно згаданих сферах, … тобто майже 70 відсотків населення міста живуть за межею бідності»21В. Г. Бичков, цитоване інтерв’ю..
Рішення запровадити власну валюту, купоно-карбованець, тільки погіршило економічну ситуацію в Україні. Оскільки Росія відмовилася визнати українську валюту, карбованець дуже швидко втратив свої позиції щодо рубля (станом на липень 1994 року за долар просили 50000 карбованців проти 1959 рублів). Понад те, без конвертованої валюти туристичний та економічний обмін між двома країнами різко скоротився. Як у часи первинного накопичення, бартер став основним методом придбання сировини та споживчих товарів як для приватних осіб, так і в промисловості. Безкінечні махінації, у свою чергу, підживлювали чутки про всепроникну корупцію.
Проголошення незалежності та відсутність конвертованої валюти також безпосередньо позначилися на продуктивності праці, безпеці та, зрештою, рівні життя шахтарів. Українські шахти традиційно залежать від російських запасів пиломатеріалів, із яких виготовляють нові й замінюють старі підпори для тунелів. Стан безпеки в шахтах і раніше був кепським, проте скорочення поставок російської деревини, як повідомляють гірники, зробило роботу ще більш небезпечною. Тривалість життя шахтарів становить лише сорок дев’ять років, а внаслідок нещасних випадків у Донецьку гинуть у середньому від тридцяти до сорока шахтарів на рік. У період між 1979 і 1989 роками на виробництві загинули десять тисяч радянських шахтарів — у вісім разів більше, ніж у Сполучених Штатах (хоча задля справедливості зазначимо, що в трудомісткій радянській промисловості були зайняті майже у вісімнадцять разів більше робітників). Тож, як нагадав місцевим критикам шахтарів Юрій Макаров, один із лідерів страйкового комітету міста: «Свою зарплату шахтарі оплачують кров’ю». Понад те, лише під час нашого дослідницького візиту в 1992 році шістдесят п’ять шахтарів загинули у двох обвалах на Донбасі. Для порівняння, у гірничодобувній промисловості США, в якій зайнята приблизно така сама кількість шахтарів, як у Донецьку, в 1991 році було зафіксовано лише шістдесят один летальний випадок22Про кількість шахтарів, задіяних у вугільній промисловості СРСР і США, див. Barringer … Continue reading.
З 1989 року чимало шахтарів із колишнього Радянського Союзу дізналися про кращі умови видобутку вугілля в США, і можливість порівнювати своє становище з ситуаціями в інших країнах лише посилила їхнє відчуття невдоволення. Інформація надходила до них переважно від західних журналістів і кількох лідерів шахтарського руху, візити яких до США були організовані й оплачені АФП — КВП. Таким чином, як з’ясував сибірський шахтар Олексій Бокарев, побувавши на шахті №6 Virginia-Pochahontas компанії Island Creek Coal Company: «Якби американцям довелося працювати в радянських шахтах, вони би відмовилися. Плювали б вони на наші шахти». Зараз у Сполучених Штатах обсяги видобутку вищі, а смертність шахтарів нижча, ніж будь-коли, при чому тривалість життя шахтарів суттєво не відрізняється від показника для населення в цілому. Шахти ж Донбасу в порівнянні шкідливі, небезпечні та неефективні. Наприклад, спуск у шахту імені Куйбишева займає годину, тобто ефективний робочий день шахтарів триває лише шість годин. У момент її найвищого розвитку, наприкінці 1989 року, у трудомісткій радянській гірничодобувній промисловості працювали понад 492,5 мільйони людей і було вироблено 800 млн. тонн вугілля, тоді як у шахтах США працювали лише близько 140 000, при чому видобуток перевищив мільярд тонн23Олексій Бокарев, цитується за: Barringer, op. cit..
Донецькі шахтарі знають про більш високі стандарти виробництва у вугільній промисловості США, відомо їм і про серйозні наслідки модернізації американських шахт для видобутку вугілля в Донецьку. Юрій Макаров визнає, що Донецький вугільний басейн «надто старий, занадто захаращений», і шахтарі «не обстоюють збереження вугільних підприємств Донбасу будь-якою ціною». Поки що непомітний розвиток українського капіталізму зрештою означатиме урізання, якщо не припинення, державних субсидій у промисловість і запровадження нових, ринкових критеріїв продуктивності шахт — критеріїв, що поставлять під сумнів існування шахт як таких. У США видобуток вугілля з таким високим вмістом сірки, як у Донбасі, був би невигідним; американські шахтарі не мали би жодних шансів «плювати» на такі шахти, бо американські вугільні компанії їх би закрили. Звісно, донецьке вугілля придатне для внутрішнього вжитку, проте всі в Донецьку — від директорів шахт і профспілкових лідерів до політиків — визнають, що протягом наступних двадцяти років шахти будуть закривати. У світлі цієї сумної довгострокової перспективи донецькі районні ради відкривають філії служби занятості, а прості громадяни стали звертатися до Заходу по допомогу й пораду в пошуках моделі для порятунку.
II
Куди би ви не пішли в Донецьку в 1992 році, всюди натрапите на комерціалізовані образи США. Візьмімо оселю Геннадія Куща, шахтаря та профспілкового активіста, з яким ми познайомилися трьома роками раніше, коли він очолював страйк. Його вітальня нагадує незліченні бачені нами вітальні інших квартир: одну стіну кімнати закрив великий «східний» килим, навпроти якого, в стінці кольору червоного дерева, гордо вишикувалися фарфорові сервізи з народними мотивами, скляний посуд і розмаїте зібрання книг. Ми були приголомшені спектром побачених класичних літературних і політичних творів, проте наш господар, широко посміхаючись, вказав замість цього назад, на телевізор. «Американське», — розсміявся він. І справді, по екрану «ДОКА-ТВ», нової кабельної мережі донецького телебачення, гоцали Х’юї, Луї і Дьюї24Х’юї, Луї і Дьюї — персонажі мультфільму «Качині історії» студії «Дісней». — … Continue reading.
Мультфільм Волта Діснея в цих типово радянських — а тепер українських — декораціях мав вигляд водночас ірреальний і пророчий. Подібно до того, як Дісней за допомогою телебачення й кінематографу формує мрії американців і всього Заходу, Фентезіленд і американська фабрика мрій створили плацдарм і на території колишнього Радянського Союзу. Звісно, адресати часто зчитують культурні повідомлення в геть несподіваний спосіб, тож нам іще належить проаналізувати, як Донецькі шахтарі взаємодіють із Заходом і його культурою, як запозичують із неї, як формуються під її впливом і як, у свою чергу, впливають на неї.
З 1989 року, по мірі того, як виживання шахтарів ускладнилося, а криза їхньої ідентичності загострилася, Сполучені Штати стали дедалі частіше фігурувати як модель для побудови культурного й індустріального майбутнього. Кілька підлітків, із якими ми бесідували, показували плакати на стінах своїх кімнат і сором’язливо називали голлівудського персонажа Рембо у виконанні Сильвестра Сталлоне, а іноді й персонажів вихідця з Австрії Арнольда Шварцнеггера, своїми героями. На тлі скарг про корупцію і мафію дошки оголошень по всьому місту рекламують кінотрилогію «Хрещений батько». Водночас телебачення і друковані ЗМІ нав’язують дражливий масив нових «потреб» «сучасних» чоловіка та жінки. Так, телевізійна реклама розповідає про принади «Тампакса», а «Перша лінія», що називає себе «найбільш масовою газетою міста Донецька», рекламує нову гінекологічну клініку д-ра Володимира Кириловича Чайки. Закликаючи «дорогих дівчат і прекрасних дам» та «молодих жінок і майбутніх матерів», заклад обіцяє лікування на рівні «західноєвропейських клінік» (курсив наш)25Газета «Перша лінія» почала виходити в червні 1990 року. Це рекламне оголошення … Continue reading.
І як політична й економічна наддержава, і у формі культурної присутності США впливають на те, як мешканці Донецька інтерпретують свій досвід та уявляють своє майбутнє. Втім, це розуміння часто буває опосередковане й часом навіть викривлене різними значеннями, яких терміни та суспільні інститути набувають у відмінних контекстах. Випадки кооперативів і вільного підприємництва можуть слугувати застереженням як для учасників такої лінгвістичної і концептуальної плутанини, так і для тих, хто її вивчає.
Наприклад, утворення кооперативів, як у випадку з туристичним агентством «Інтер-тур» директора Нікольського, слід розуміти як прояв приватної ініціативи в контексті соціалістичного минулого Донецька. Походячи від трудових колективів, екс-радянські кооперативи є проміжною ланкою на шляху до приватизації. Водночас у Сполучених Штатах виробничі та споживчі кооперативи з розподілом прибутків мають колективістське й іноді соціалістичне соціальне коріння і зароджувалися як альтернатива приватним і корпоративним підприємствам у ХІХ столітті26Кооперативи надихалася як соціалістичними імпульсами, так і імпульсами … Continue reading.
Інший приклад торкається мови приватизації та вільного підприємництва і також вказує на певні труднощі в застосуванні західних категорій до донецької ситуації: українські промислові підприємства, що їх прагнуть приватизувати «реформатори», дуже відрізняються від їхніх західних аналогів. Соціолог Саймон Кларк зазначив: «Радянське підприємство відрізняється від капіталістичного підприємства майже так само, як феодальний маєток від капіталістичного господарства. Подібно до феодального маєтку, радянське підприємство є не просто економічним інститутом, а основною одиницею радянського суспільства й базою для соціальної та політичної влади»27Clarke S. Privatization and the Development of Capitalism in Russia // New Left Review. — 1992. — November-December. — P. 3-27. Див. … Continue reading. І хоча командно-адміністративна система перестала існувати, соціальні відносини, що були невід’ємним елементом функціонування соціалістичних підприємств, принципово не змінилися. Як і раніше, шахти забезпечують своїх працівників дитячими садками, медичними послугами, житлом, продуктами харчування тощо, і дебати про приватизацію слід розглядати саме в цьому контексті.
Відколи Михайло Горбачов проголосив курс на гласність і перебудову, трансформація українського суспільства лежить у сфері політики репрезентації та репрезентації політики. Американці схвально зустріли повалення комуністичного режиму як «кінець холодної війни» і «перемогу капіталізму». Водночас, озираючись на такі місця як Піттсбург, місто-побратим Донецька, і забуваючи про деіндустріалізацію, яка вихолостила тамтешню сталеливарну й вугільну промисловість у 1980-х, українці вважають спосіб життя та життєві стандарти в США «нормою».
Порівняння історій реструктуризації Донецька, Піттсбурга і деяких європейських міст, у минулому центрів сталеливарної та вугільної промисловості, мало чого нас вчить як урок історії, однак може слугувати для донецьких шахтарів попередженням. Повторюючи досвід своїх колег із США у зворотному порядку, донецькі шахтарі прагнуть встановити демократію вже після індустріалізації, діючи при цьому в рамках тривалої традиції робітничої залежності й державного контролю. Американський трейд-юніознізм та економізм є прикладами лише однієї моделі робітничої демократії — тієї, яку АФП — КВП активно пропагували в Донецьку28Sigelbaum L., Walkowitz D. Meddling with the Miners: The AFL—CIO Goes to Ukraine // The Nation. — 1992. — November 2.. Європейські соціал-демократичні рухи пропонують альтернативні моделі, проте незрозуміло, що саме відомо робітникам Донецька про різні досвіди індустріальних міст Англії, Франції чи Німеччини. Якщо запитати про бажану модель соціального й економічного розвитку, і підприємці, і робітники згадують Японію та Швецію — так, наче ці два приклади зіставні. У світлі того, що стандарти матеріального існування й соціального забезпечення опитаних рухаються по низхідній траєкторії, обидва варіанти можна зрозуміти. Шахтарі прагнуть і економічного «успіху», як у Японії на початку 1990-х, і певного соціального захисту в умовах ринку, як у Швеції.
Традиція глибоко цинічного ставлення до одномірно негативних відгуків про Захід у радянських ЗМІ призвела до усталених упереджень до будь-якої негативної інформації на цю тему. Понад те, походження більшої частини інформації із Заходу ускладнює формування критичної перспективи до західних медіа. Телевізійна реклама західних продуктів, піратське відео, релігійні проповідники й українські емігранти, що приїжджають провідати батьківщину, — найбільш помітні представники Америки — як правило, заглушають чи притлумлюють більш критичні голоси. У відповідь на свідчення, що матеріальний прогрес в Америці супроводжується поширенням наркотиків, високим рівнем злочинності й бездомності, величезною нерівністю й бідністю, зазвичай скептично знизують плечима — саме такі байки розповідали колись дискредитовані державні ЗМІ. У поширенні нічних клубів, дискотек та кафе, наче грибів після дощу, і політики, й амбіційні підприємці, і модні підлітки вбачають тріумф приватизації, нехтуючи зростанням бідності та злочинності як побічними ефектами перехідного періоду.
У той час як донецьким шахтарям доступний лише обмежений репертуар образів Заходу та поглядів на нього, українське суспільство прямує до нестабільності національних конфліктів і кризи ідентичності. Недовіра та неповага до промислового пролетаріату активно зростають у незалежній Україні з тріумфом «кінця ідеології», яка утверджувала робітничий клас як героя метанаративу соціалістичної держави. Риторична самоідентифікація СРСР як соціалістичної держави й вихваляння образів пролетаріату також дискредитували ідеї соціалізму й девальвували політичний дискурс. Проте, очоливши страйковий рух, шахтарі, за іронією долі, посприяли загостренню кризи. Як я зазначав на початку, порвавши з Радянською державою, вони відкинули силу, що утверджувала їхню привілейовану ідентичність і легітимувала їх як робітничу еліту.
Якщо тут доречне порівняння зі сталеливарною промисловістю, спроможність донецьких шахтарів сформувати чітку політичну ідентичність і соціальну платформу до неї визначатиме їхню частку в реструктуризації економіки. Поки образи американської культури, від Діснейленду до Піттсбурга, підживлюють соціальні та політичні фантазії, уславлення підприємництва в новому суспільстві може мати ключове значення для їхнього майбутнього. Трагічна іронія полягає в тому, що в пошуках багатства й нових можливостей шахтарі можуть втратити право голосу й авторитет, що дозволяли їм обстоювати і захищати свої інтереси.
Читайте також:
Профспілки та протести робітників в Україні (Міхай Варґа)
Лекція Кирила Ткаченка «Ентузіазм та розчарування: шахтарський рух на Донбасі між 1988 та 1993 роками» — 19 серпня 2016
Примітки
↑1 | Я хотів би подякувати Барбарі Абраш, Моллі Нолан, Льюїсу Зіґельбауму та Джудіт Валковіц за вдумливе читання різних версій цієї статті. Попередня версія цієї статті з’явилася в 61-му номері часопису Radical History Review (зима 1995). |
---|---|
↑2 | Американська федерація праці — Конгрес виробничих профспілок (АФП — КВП) — основне профспілкове об’єднання США, що представляє близько 20% робітників. — Примітка перекладачки. |
↑3 | Berman M. Why Modernism Still Matters // Modernity & Identity / ed. by S. Lash and J. Friedman. — Oxford: Blackwell, 1992. — P. 55. Про вплив модерну на міста «третього світу» див. Rabinow P. A Modern Tour of Brazil // Ibid. — P. 248-264. У статті Фрідмана подано гарний підсумок того, що автор називає культурними стратегіями і модерної ідентичності, і її занепаду та переходу до постмодерної ідентичності (Friedman J. Narcissism, Roots and Postmodernity: The Constitution of Selfhood in the Global Crisis // Ibid. — P. 331-367). Фрідман описує модерну ідентичність як «прогресивну еволюціоністську», що політично виражається у «схильності суспільних інститутів до демократичних рішень». Постмодерна ідентичність є «споживацькою», тобто «саморепрезентація відбувається шляхом товарного конструювання ідентичності». У постскриптумі, де йдеться про потрясіння в колишньому СРСР і Східній Європі, він додає, що постмодерністська ідентичність «досить нестійка і може легко перемикатися на релігійні чи етнічні питання» (p. 360-361). |
↑4 | Детальніше я розгляну це порівняння пізніше (див. посилання 22). |
↑5 | Див. Double Shift: Transforming Work in Postsocialist and Postindustrial Societies // ed. by Silverman B. et al. — Armonk: M. E. Sharpe, 1993; Crowley S. From Coal to Steel: The Formation of an Independent Workers’ Movement in the Soviet Union, 1989-1991. — Ph.D. dissertation, University of Michigan, 1993. — Сhaps. 2, 4. |
↑6 | Невідомий шахтар-страйкар, випуск новин на донецькому телебаченні, середина липня 1989 року. Копія у власності автора. |
↑7 | Григорій Михайлович Коломоєць, директор Куйбишевської філії Донецького відділення Державного комерційного промислово-будівельного банку, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, 8 липня 1992 року. |
↑8 | Олександр Яценко, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Стівеном Кроулі, Донецьк, 25 червня 1992 року. |
↑9 | Геннадій і Людмила Кущ, інтерв’ю з Тедом Фрідґутом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, серпень 1989 року. |
↑10 | Геннадій Кущ, там само. |
↑11 | Артур Кущ, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, 22 червня 1992 року. |
↑12 | Тетяна та Сергій Самофалови, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, 30 червня 1992 року. |
↑13 | Михайло Крилов, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, 27 травня 1991 року. |
↑14 | Люди на вулиці, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, 26 травня 1991 року. |
↑15 | Владислав Нікольський, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом, Деніелом Валковіцем і Стівеном Кроулі, Донецьк, 24 червня 1992 року. |
↑16 | Віктор Задорожний, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, 5 липня 1992 року. |
↑17 | Валерій Самофалов, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, 24 червня 1992 року. |
↑18 | Віктор Григорович Бичков, чинний голова Донецької міської ради, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, 18 червня 1991 року. |
↑19 | Владислав Нікольський, цитоване інтерв’ю; Валерій Самофалов, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, 24 червня 1992 року. |
↑20 | Віра в мафію аналогічна до описаних Кетрін Вердері конспірологічних уявлень у публічному дискурсі Румунії. Оскільки вона посідає риторичне місце, у посткомуністичній східноєвропейській уяві зайняте Іншим, вона має менш очевидні етнічні конотації, хоча принаймні в Москві зв’язок між «мафією» і неросійськими групами (наприклад, грузинами, чеченцями, вірменами) досить сильний. Див. Verdery K. Nationalism and National Sentiment in Post-socialist Romania // Slavic Review. — 1993. — No 2 — P. 179-203. |
↑21 | В. Г. Бичков, цитоване інтерв’ю. |
↑22 | Про кількість шахтарів, задіяних у вугільній промисловості СРСР і США, див. Barringer F. U.S. and Soviet Miners Meet and Find Surprises // The New York Times. — 1990. — January 22. У Донецьку працюють близько 130 тисяч шахтарів. По інформацію щодо безпеки та продуктивності шахт у США можна звернутися до McTeer D. Occupational Safety and Health Law Center, P.О. Box 40037, Washington, DC 20016. Див. також United States Departnment of Labor. Mine Injuries and Worktime, Quarterly. — Washington: Mine Safety and Health Administration, 1991. — January-September; i Fact Sheet: MSHA 90-2. Макарова процитовано за: Юрій Леонідович Макаров, інтерв’ю з Льюїсом Зіґельбаумом і Деніелом Валковіцем, Донецьк, 18 червня 1992 року. |
↑23 | Олексій Бокарев, цитується за: Barringer, op. cit. |
↑24 | Х’юї, Луї і Дьюї — персонажі мультфільму «Качині історії» студії «Дісней». — Примітка перекладачки. |
↑25 | Газета «Перша лінія» почала виходити в червні 1990 року. Це рекламне оголошення було опубліковане на задній обкладинці зимового випуску 1993 року; обкладинку люб’язно надали мені Євгеній Нікітенко і Льюїс Зіґельбаум. |
↑26 | Кооперативи надихалася як соціалістичними імпульсами, так і імпульсами самодопомоги, але як колективні організації вони протистояли культу(рі) ідивідуалізму. Про кооперативи ХІХ століття див., наприклад, Walkowitz D. Worker City, Company Town: Iron and Cotton Worker Protest in Troy and Cohoes. New York, 1855—1884. — Urbana: University of Illinois Press, 1978. |
↑27 | Clarke S. Privatization and the Development of Capitalism in Russia // New Left Review. — 1992. — November-December. — P. 3-27. Див. також Clarke S. Privatization and the Development of Capitalism in Russia // What About the Workers? Workers and the Transition to Capitalism in Russia / ed. by S. Clarke et al. — London: Verso, 1993. — P. 199-241. |
↑28 | Sigelbaum L., Walkowitz D. Meddling with the Miners: The AFL—CIO Goes to Ukraine // The Nation. — 1992. — November 2. |