Уже понад два тижні у Національному музеї Тараса Шевченка триває проект «Перемога переможених» художниці Євгенії Бєлорусець, кураторки Тетяни Кочубінської та архітектора Івана Мельничука. Євгенія Бєлорусець займається темою праці шахтарів в умовах війни уже більше двох років, досліджуючи шахти сходу України. Розпочатий у 2014 році проект представляє серію фотографій, зроблених на шахтах у Дебальцевому, Лисичанську, Димитрові, Углегорську та Красноармійську, а також низку публічних заходів, присвячених філософським, соціальним та етичним аспектам як теми виставки, так і нинішньої ситуації в Україні загалом.

Концепція виставки суголосна критиці історії Вальтера Беньяміна, згідно з якою історія є традицією переможців і переможених. Саме перші формують наратив усієї світової історії, який і видають за об’єктивний. На противагу цьому, за Беньяміном, завдання історика полягає у дослідженні і відтворенні традиції пригноблених і підриві звичної тяглості часу, яка передбачає «передачу у спадок» усіх історичних перемог тріумфаторам сьогодення.

З позиції художниці пригнобленим, від чийого імені сьогодні має говорити історія, виступає шахтар. Той самий шахтар, героїзований за радянської доби, чий монументальний образ так яскраво оспіваний у мистецтві, чиї щоденні подвиги ще нещодавно надихали простих людей кількох поколінь.

Перша шахта на території України відкрилася у 1795 році за наказом імператриці Катерини ІІ, проте справжнім «переможцем» шахтарю вдалося стати лише за сталінських часів, коли в умовах війни вугілля цінували більше за золото. На потреби армії перед Другою світовою шахтарі видобували вугілля у величезних кількостях, тим самим забезпечуючи рух паровозів і функціонування стратегічно важливих об’єктів в усьому СРСР. У цей період шахтар досяг особливого становища у суспільстві, його важка і небезпечна праця перетворилася на щоденний подвиг. Посилювали цей образ і міфи, які стимулювала держава. Достатньо згадати відомого своїм рекордом Олексія Стаханова, який видобув найбільшу кількість вугілля за зміну. І байдуже, що його показник перевищили наступного ж дня — колективна пам’ять, простимульована владою, знає про «стаханівський рух» донині.

Ситуація у шахтах почала погіршуватися ще на початку 1980-х років. Частково причиною був конкурентний нафтовий бізнес. У 1989 році спалахнули масові всесоюзні шахтарські протести, формальним приводом для яких став брак мила. Низку вимог протестувальників було задоволено, умови роботи дещо покращено, а прецедент масового протесту зіграв значну роль у розпаді СРСР. Проте після проголошення незалежності ситуація не змінилася. Шахти працювали по інерції, робота стала ще більш небезпечною, а платню постійно затримували на місяці. Багато шахт зачиняли і буквально розбирали на металобрухт, натомість утворювалися нелегальні шахти-копанки, власники і працівники яких абсолютно нехтували вимогами безпеки. Зміна позиції шахтаря у суспільстві відбулася раптово, влада заговорила про те, що шахта стала збитковою, а колишній герой щоденної праці перетворився на пригніченого робітника, що втратив свою професійну гідність. Тривалий час шахтарі перебували у тумані ілюзій про престижність своєї праці, не помічаючи, як із переможців вони перетворилися на переможених.

Сьогодні становище шахт іще більш критичне. До війни на Донбасі працювали понад 140 шахт, із яких лишилося усього 30 — решта закриті. На тих же, які ще й досі працюють, місяцями не виплачують зарплату. Наскільки критичною є така ситуація, можна судити за статистикою. Шахта — фактор містоутворення для регіону. На одній шахті працює понад 3000 осіб. Водночас робота одного гірника покриває виплату зарплат для п’ятьох осіб. Суттєві правопорушення, які поширились у регіоні з початком війни, є загрозою для існування регіону в цілому і ведуть до винищення його населення. Метою виставки «Перемога переможених» є потреба проговорити нинішню ситуацію пригноблених уголос, привернути увагу до спільних травм і знайти відповідь на питання, як працювати з цими травмами.

Виставка пропонує аналіз (розщеплення) стереотипу про шахтаря, спираючись на дослідження умов праці у шахтах, їхнього стану, конкретних історій окремих людей, а також на опрацювання архівів та хронік. Фотографії, поєднані з авторським текстом, утворюють складну оповідь, непряму структуру, яка у своїх складових сама себе заперечує. Різноформатні, відмінні за сюжетами, змістом і характером фото доповнені літературними коментарями, які написала Євгенія. «Тексти не ілюструють і не пояснюють фото, а створюють для них контекст, дозволяють більш вільні інтерпретації. Водночас вони є певним обмеженням, що не дає інструменталізувати фото для сьогоднішніх ідеологічних потреб», — каже авторка.

Одразу перед входом на виставку глядач стикається з перепоною — стендом із трьома фотографіями зруйнованих шахт, єдиними знімками буквальних наслідків війни в експозиції. Далі, в атріумі, розташовані знімки, що ілюструють важку працю на шахті і складні, принизливі умови життя людей на сході України. Серед них ключовими є панорамне зображення клумби з квітами вздовж залізничної колії, яку шахтарі висаджували у розпал воєнних дій у 2014 році, а також великоформатний знімок шахти у ранковому тумані. Туман — повторюваний в експозиції образ, метафора загального ставлення українського суспільства до нинішньої неясної ситуації з цим регіоном.

Фото в атріумі, зображуючи стереотипні уявлення про працю у шахті і навіть (небезпідставно) демонізуючи її, вступають у протиріччя з наступним експозиційним залом — портретами шахтарів. Усміхнені, живі, яскраві обличчя передусім показують людину, а не професію. Висуваючи людяність на перший план, фотографії досягають основної мети — конкретизують історію шахтарів, даючи змогу героям висловлюватися за межами виставки і поза її контекстом. «У портретах труд представлений як форма життя, те, що не є насильством, що людина обирає свідомо і за що несе повну відповідальність», — каже Бєлорусець.

Ще більш конкретними, «людськими» постають фотографії з жіночої лазні на шахті. Граничний вияв довіри і одночасно відчаю вбачаємо в тому факті, що жінки дозволили знімати себе оголеними. Фото були зроблені на шахті у Лисичанську, яку, за розпорядженням української влади, планують закривати. Темна кімната, невеликі фото у підсвічених лайтбоксах, у кутку радіоприймач транслює український серіал — усе сповнене інтимністю і відчуттям присутності, надмірної близькості до персонажів і переконливої правди непростого життя.

В останньому, завершальному залі виставки представлені архівні фото, надані Незалежною профспілкою гірників України. Ці зображення протестів, шахтарських бунтів та сутичок з міліцією датовані кінцем 1990-х років. Історичні фото доповнені двома знімками художниці, зробленими під час протестів гірників під Кабміном у наш час. Причиною протестів стала невиплата зарплатні та ігнорування проблеми з боку влади. Зображення на фото розмиті і неясні. Абстрактні різнокольорові смуги, які жодним чином не свідчать про зв’язок із реальністю, окрім того, що втілюють стан тотальної невизначеності, який маркує чи не всі сфери політичного життя країни.

Імовірно, більшість глядачів не мали змоги бачити реальні умови, у яких працюють шахтарі. Життя східного регіону для решти українців оповите міфами і здогадками, реальність лишається невідомою, а отже, незрозумілою. Незрозумілого набагато легше боятися, демонізувати його чи звинувачувати, самоусунувшись від необхідності ділити провини і травми. Воєнні дії на сході призвели до критичного загострення проблем на шахтах, проте не вони стали першопричиною проблем. Правопорушення, які існують там зараз, існували й до початку війни, а деякі досі існують незалежно від неї.

Сьогодні, коли шахтарі перебувають в особливо складних умовах і потребують пильної уваги і допомоги з боку своєї країни, їх воліють не чути. Влада полишає будь-які спроби навіть формальної участі у регулюванні своєї території, абстрагується від власного населення. Закриваючи шахти і ігноруючи вимоги шахтарів, держава штовхає людей до радикальних дій (голодуванні і самоспалення). Вона показує свою неспроможність, воліє позбавитися проблем замість їх вирішувати.

Фотографії Євгенії Бєлорусець, викриваючи за туманом нерозуміння цілком реальних людей, редукують стереотипи, пропонують натомість складніший погляд. Виставка порушує питання про необхідність знати і бачити, що відбувається на сході зараз. Питання, чи здатні дискусії і рефлексії пасивних спостерігачів тут змінити щось там, лишається відкритим. Іммануїл Кант сказав, що  справжнє історичне значення постає у поглядах ззовні. Фактично, кут зору на вчинок чи дію для історії є вагомішим, ніж сама дія. І якщо історію справді пишуть глядачі, найважливіше для них — бачити все, адже що ширше дивишся, то важче спрощувати картину світу.