Переклала Марина Коток
Як і багато інших конфліктів у країні, яка одержима своєю історією і майже ніколи не може остаточно вирішити, хто й коли був правий, найсвіжіший скандал, що може вилізти боком польським політикам, також має історичне коріння. Ось як він починався, до чого призвів і чим, імовірно, може закінчитися.
На початку запровадження однопартійної системи в 1945 році Варшава лежала зрівняна з землею й перетворювалася на місто руїн. Одним із найбільш продуктивних зусиль Польської робітничої партії, яку підтримував Сталін, була якраз відбудова цього міста — справа, важлива не лише для пропагандистських цілей. Існувала гостра потреба у житлі та будівлях для новостворених установ, а також у базовій інфраструктурі. Тоді існувало гасло: «Цілий народ будує свою столицю» — і цілий народ справді будував її. Окрім того, на шкоду полякам та іноземцям, які володіли нерухомістю, вся земля у Варшаві була націоналізована указом тодішнього президента Болеслава Берута. Оцінка легітимності такого кроку не одностайна, проте його наслідки відчуваються досі: Варшаву відбудували, як і було заплановано, проте багато людей у ході відбудови відчули себе жертвами незаконного насильницького привласнення. Протягом десятиліть не було жодних шансів довести, що чиюсь землю забрали протизаконно — так було принаймні до дев’яностих, і змінилося це лише через кілька років після того, як Польща попрощалася з Робітничою партією. Коли запанував капіталізм, ідеологія хитнулася у прямо протилежний бік, і приватна власність знову стала святою й недоторканною. Потім, наче у дзеркальному відображенні минулого, будинки знову почали змінювати власників — і не завжди законно.
Роками весь цей процес проходив більш-менш непомітно: міська влада Варшави повернула деякі будинки довоєнним власникам або їхнім законним спадкоємцям. Хоча тема так званої «реприватизації» й була висвітлена в засобах масової інформації, проте вона не була головною. Ця справа мала делікатний характер ще й через те, що деякі люди, які претендували на будинки, розкидані по всьому центру міста, були євреями. Єврейське населення довоєнної Варшави було чисельним, і під час війни від багатьох євреїв насильно відбирали їхні крамниці та будинки. У той час було легко розворушити страх перед євреями, що можуть повернутися й «відібрати» ваш будинок — багато ультраправих охоче використовували цю антисемітську тезу з метою політичного зиску протягом дев’яностих років і навіть пізніше. З іншого боку, ніхто не хотів афішувати той факт, що Польща роздає цінну нерухомість, до того ж часто (як виявилося пізніше) ґрунтується при цьому на сумнівних або безпідставних претензіях на власність.
Драматичний поворот у ході цієї історії стався на початку 2010-х років, коли померла активістка Йоланта Бжеська — на думку багатьох, вона стала жертвою вбивства. Обгоріле тіло пані Бжеської було знайдене у лісі під Варшавою — малоймовірно, що хтось у такий спосіб вчинив би самогубство. Також завдяки страшній статті Цезаря Лазаревича у щотижневику Polityka стало відомо, що перед смертю Йоланта Бжеська скаржилася на погрози, пов’язані з фактом її проживання у будинку, який нещодавно був «реприватизований». Здавалося, ніби новий власник (який не мав жодного стосунку до справжніх довоєнних власників будинку) вдався до нестандартних методів виселення мешканців. Бжеська опиралася виселенню, мобілізуючи інших мешканців будинку та скаржачись на зловживання кожному, хто був готовий слухати.
Справа Йоланти Бжеської спершу привернула увагу тільки активістів, анархістів та місцевої громади, однак скоро стало відомо про інші випадки сумнівних угод. Невдовзі після того, як міська влада дозволила реприватизацію, ЗМІ повідомили про нові випадки «очищення» будинків від орендарів (які часто мешкали у цих будинках усе своє життя) — за допомогою шантажу, вандалізму або надмірного підвищення орендної плати. Багато хто з нових власників планував виселити так багато мешканців і так швидко, як це було можливо, і знайти інших, хто міг би платити більше, або взагалі перепродати нерухомість. Багато мешканців належали до бідніших верств населення та винаймали свої квартири безпосередньо у міста (яке було власником багатьох будинків, побудованих на післявоєнних руїнах). У таких випадках закон забороняє виселення без попереднього надання альтернативного варіанту житла від міської влади, проте цього правила часто не дотримувалися: нові власники воліли вживати крайніх заходів, щоб позбутися людей, а чиновники були неготові чи неспроможні забезпечити нове житло для людей, яким без цього загрожувала бездомність. Протягом кількох років Комітет захисту орендаторів (Komitet Obrony Lokatorów) надає юридичні консультації тим, хто ризикує втратити своє житло.
Перетворення реприватизації будинків у Варшаві на прибутковий бізнес не зайняло багато часу. Якби закон надав право на компенсацію за втрачену землю тільки прямим нащадкам та спадкоємцям довоєнних власників (і поляків, і євреїв, і іноземців), можливості для зловживань були б значно звужені. На жаль, сталося не так, і закон не захищає від маніпуляцій. Багато хто успішно реприватизував будинки на підставі дуже сумнівних доказів будь-якого реального зв’язку з законними нащадками власників. Наприклад, заплутані юридичні деталі та недостатня ретельність чиновників дали змогу реприватизувати будинок від імені людини, якій на той момент було би більш ніж 130 років. Увесь цей процес просто тхнув корупцією. Скоро повиникали спеціалізовані юридичні фірми та дружні девелоперські компанії — надзвичайно успішний дует для вирішення таких питань. Землі, на яких були побудовані школи, парки відпочинку та громадська інфраструктура, опинилися під загрозою, що спонукало до протесту багатьох людей, які боялися, що наступного року їхні діти втратять свої ігрові майданчики. Імена задіяних у девелоперському бізнесі — наприклад, Марека Моссаковського та адвоката Роберта Новачика, виникали по кілька разів у різних справах. Останнє журналістське розслідування, яке опублікували Івона Шпала та Малгожата Зубік у щоденному виданні Gazeta Wyborcza, вказує на зв’язок цих людей із випадками отримання мільйонів злотих у якості компенсації від міста для претендентів на будинки, які вони перед тим придбали від літніх людей за надзвичайно малі суми — наприклад, за 10 євро. Більше того, розслідування вказує на той факт, що посадовці, які займалися процедурою реприватизації, часто самі були отримували вигоду від цього процесу та мали бізнес-зв’язки з іншими людьми, які нещодавно отримали будівлі у власність — серед них був і адвокат Новачик.
Член міської ради Ян Шпєвак із «Місто наше» (Miasto jest Nasze), групи активістів із Варшави, каже, що реприватизаційний бізнес — це всього лиш організована злочинна група. Він говорить про це уже кілька років, і нові факти щоразу підтверджують його припущення. Моссаковський подав у суд на «Місто наше» за опубліковану в інтернеті «карту реприватизації», що показує, яка кількість нерухомості пов’язана з кількома бенефіціарами цього процесу, задуманого як спосіб повернути будівлі їхнім власникам. У першій інстанції Шпєвак програв, і суд постановив прибрати карту, проте апеляційний суд скасував це рішення. Мер Варшави Ганна Гронкевич-Вальц, віце-голова колишньої правлячої партії Громадянська платформа, каже, що ніякої проблеми «дикої реприватизації» не існує, і все відбувається в рамках закону. Однак вона визнає, що закон не є досконалим, і вона та її партія боролися за внесення змін до нього. Тим не менш, на думку багатьох, ці зусилля були несерйозними, бо зайняли забагато часу (партія була при владі 8 років) й ні до чого не призвели. Після нещодавньої зміни уряду новий президент Польщі Анджей Дуда нарешті підписав нові зміни до закону. Його партія — запеклий опонент партії Ганни Гронкевич-Вальц, тож вони звинувачують у всьому її адміністрацію, стверджуючи, що вона корумпована та продажна і хоче приватизувати все місто, щоб віддати його іноземним інвесторам. У відповідь вона заявила, що плани реприватизацій та інвестицій у нерухомість Варшави були відкриті для громадськості протягом кількох років, і ніхто — ні праві, ні ліві — свого часу не протестували проти них.
Суперечливий міністр юстиції Збігнєв Зьобро, якого багато хто називає «Шерифом» за його готовність взяти на себе провідну роль у політизованих справах, оголосив про повторне відкриття розслідування за фактом загибелі Йоланти Бжеської. Крім того, Центральне антикорупційне бюро розслідує справи за участю міських посадовців. Тим не менш, деякі голоси вказують на спільну відповідальність: не тільки дві головні партії «Право і справедливість» та Громадянська платформа винні у халатності, якщо не у хабарництві — уся еліта країни закривала очі на долю найбідніших варшавських орендарів. Проблема тут — не поодинокі помилки, а значно серйозніший злочин: створення системи, яка дала можливість багатим стати ще багатшими шляхом виселення бідних, захоплення їхніх домівок та джентрифікації центру міста, викупу численних об’єктів нерухомості за копійки, підробки документів та тиску на чиновниів. Це характерна для Польщі глибока та самовпевнена корупція в усіх сенсах цього слова.
Кажуть, що судові позови накопичуються. Буде не дивно, якщо скандали, пов’язані з реприватизацією і 50-літнім законом змусять мера Варшави піти з посади та завдадуть смертельного удару її партії лише через рік після програшу на парламентських виборах. Проте, знову ж таки, чи має це когось дивувати у Варшаві? Історія тут щодня впливає на політику. Тим не менш, багато хто сподівається, що цей тривалий епізод корупції також нарешті відійде в історію раз і назавжди.
Джерело: Political Critique