Схоже, центр Києва таки залишиться без одного магазину елітних меблів. А на 400 кв. м, де мали би реалізовуватися кухні, меблі і шафи-купе, знову повернуться студенти Національного педагогічного університету ім. Драгоманова, якому приміщення і належить. Та цього могло б і не статися, якби не студентські активісти, що захопили і тиждень утримували корпус по вул. Бульваро-Кудрявській (колишня Воровського), 49, не дозволивши адміністрації здати його в оренду.

Та наша орендна історія починається ще раніше, коли попередній орендар приміщення, ТОВ «Фірма “МІК ШОРР”», пішов, заборгувавши університету 600 тис. грн., 300 тис. із яких не сплачені і донині. Приміщення, в якому багато років знаходився магазин освітлення та люстр, ось-ось мало звільнитися та знову стати навчальним корпусом. Тож в кулуарах та на кафедрах університету, що потерпає від переповнених аудиторій, почалися жваві обговорення подальшої долі приміщень. Що ж там буде? Бібліотека? Аудиторії? Зал для прийому офіційних делегацій? Науково-дослідний центр (саме така табличка і досі прикрашає фасад корпусу)? Та адміністрація вирішила інакше.

Коли у п’ятницю студентські активісти, що спеціально зібралися для перевірки корпусу, потрапили всередину, приміщення готувалося під нового орендаря — магазин меблів. «Хоч це був і навчальний час, ми зібрали близько 50 активістів, — розповідає голова студентської ради та активний учасник окупації Лев Левицький, сидячи на пуфику посеред другого поверху захопленого корпусу. — Адміністрація довго вагалася, чи пускати нас взагалі. Врешті домовилися, що зайдуть дві-три людини. Коли ж ми тут усе подивилися, то зрозуміли: це не діло. Тож коли нас випускали, я підпер двері ногою і сказав всім заходити. Відтоді ми тут».

img_6011_1

Наряд поліції, який викликали представники адміністрації, провів зі студентами близько години, нічого незаконного в їхніх діях не знайшов і просто поїхав. Не змогли переконати студентів розійтися і три проректори, що, за відсутності ректора, приїхали залагоджувати «ЧП». Ректор Віктор Андрущенко в цей час відпочивав у Трускавці. А ввечері у корпус завітав Директор департаменту вищої освіти МОН Олег Шаров. Разом із чиновниками студенти уклали декларацію, згідно з якою адміністрація зобов’язалася надати вичерпну інформацію щодо поточного статусу приміщення.

«Кому належать всі ці меблі, розташовані у приміщенні корпусу, стверджувати ми не можемо. Але можемо зробити припущення, що це ТОВ “Укрмеблі”. Коли ми зайшли, тут було багато їхніх візитівок і рекламного матеріалу. Номери телефонів на них та адреса сайту співпадає з телефонами та сайтом “Укрмеблів”. А їхні таблички, що також лежали в будівлі, готувалися саме під це приміщення. Вони один в один вписуються у площу над дверима», — каже Лев.

img_6007_2

 

Наявність меблів викликає у активістів багато питань. Адже навіть якщо адміністрація просто хотіла заробити додаткові кошти для університету, чому не було підписано жодного офіційного договору? Навіть більше, чому до цього часу не розпочався навіть процес його підписання? На це ж потрібно щонайменше кілька місяців, тоді як меблі вже тут. І точно не безкоштовно. Тож кому мали йти гроші за оренду? Явно не університету, переконані студенти.

За тиждень окупації, розповідають хлопці і дівчата, вони стикнулися як з надихаючою солідарністю, так і з адміністративним тиском. Їх масово підтримали студенти і їхнього ВНЗ, і інших навчальних закладів. З перших днів у захопленому корпусі були представники Києво-могилянської академії, КПІ, Університету Шевченка. Протестувальників підтримували, приносячи їжу, напої, спальники та ковдри. Але вже з понеділка, після повернення ректора з відпустки, на активістів почався тиск. Мало не кожного, хто брав участь в окупації, викликали на розмову до декана — а за нормальних обставин це явище непересічне. Питали декани приблизно одне й те саме: «Навіщо це тобі?», «Скільки вам платять?». Почався збір підписів серед студентів і викладачів для засудженням дій протестувальників. А ввечері на офіційній сторінці ректор виклав 150 підписів з єдиного факультету та єдиного гуртожитку про недовіру Левицькому як голові Студентської ради. Пізніше з’ясувалося, що збір підписів проходив в гуртожитку під виглядом «перепису населення».

14980567_1242306969168486_8015310274192850640_n

 

14956478_1144068665689037_7516245850352865944_n

За тиждень історія набула розголосу. Про ситуацію в Драгоманова написали ключові українські ЗМІ, на їхню підтримку висловилися відомі політики. Приїхати у Київ розібратися з «ректором-комерсантом» і «добиватися, щоб молодим людям надали приміщення для навчання» пообіцяли навіть представники відомої  фракції російської Госдуми ЛДПР, що не могло не потішити активістів. Але, як би там не було, 10 листопада, на сьомий день окупації студенти звільнили захоплений корпус. Їхню головну вимогу — надати повну інформацію щодо приміщення та залишити його за університетом — було виконано. В офіційному листі ректор визнавав борг попередніх орендарів та існування попередніх домовленостей щодо передачі приміщень в оренду новому користувачу, які зараз скасовані. Окремо зазначено, що жодних переслідувань студентів, які брали участь в окупації, не буде. Долю приміщення, як сказано в листі, буде вирішено на загальноуніверситетському відкритому конкурсі проектів.

Студенти визнають: ця перемога — лише перший крок на шляху довгого процесу реформування системи освіти, яка на їхню думку, наскрізь просякнута ретроградством і конформізмом. Адже навіть прийняття прогресивного закону, що надав навчальним закладам широку автономію, можливість формувати власні навчальні програми, передбачив велику кількість вибіркових предметів та надав більше прав студентському самоврядуванню, насправді мало що змінило на місцях. Тому планують продовжувати боротьбу і сподіваються, що їхній приклад продемонструє адміністрації та колегам з інших вишів, що зі студентами необхідно рахуватися.

14915298_1357763287569329_4288473220551781745_n