Обставини склалися так, що за короткий проміжок часу я подивився аж чотири свіжі документальні фільми, що мають стосунок до військового конфлікту на сході України. Враження від них усіх, узятих разом, пересилили небажання писати текст. Отже, що модно дивитися в цьому сезоні?

«Mariupolis», 2016, реж. Мантас Кведаравічюс

Литовський режисер так захопився приазовськими греками, що вирішив у 2015 році зняти про них кіно. Вийшов красивий фільм про маріупольського шевця з дорослою дочкою та про місцевий колектив самодіяльності в палаці культури, їхні будні в прифронтових умовах.

Фільм усі хвалять за естетизм та художність, і кадри тут справді красиві. Життя в Маріуполі зараз справді складне — для жителя України тут не буде ніяких одкровень, хіба що факт наявності грецької громади в Маріуполі може бути для когось новиною («А вони проукраїнські чи ватники?»).

Докладне документування репетицій оркестру й етнічного танцювального колективу впереміш зі святкуванням 9 травня та повідомленнями про бойові дії по радіо має показувати життя цивільного міста під час війни. Військових у фільмі небагато, до того ж незрозуміло, що це за військові — крім того, що в цілому вони належать до проукраїнської сторони і, скоріш за все, не належать до регулярної армії. Цивільне життя, у свою чергу, в фільмі принципово аполітичне: окрім публічного перелаювання під час святкувань 9 травня та кадрів з відкриття пам’ятника Святославу, вся «політика» представлена лише уривками фраз місцевих мешканців про те, як їм неприємно і небезпечно жити поблизу зони воєнних дій. Для оцінки цього явища чи інших подальших рефлексій у фільмі місця нема.

Провівши кілька місяців у місці дислокації «Азову», автор примудрився зробити так, щоб ніщо «політичне» не потрапило в об’єктив — ані візуальні образи, ані розмови. Навіть монолог шевця після впізнаваного антисемітського зачину переходить на іншу тему.

Лише наприкінці фільму ми бачимо знайомий образ — обличчя неонацистки Вікторії Заверухи, «політичної ув’язненої» за пограбування автозаправки. Тут вона ще ходить у камуфляжі зі зброєю. А фінальні титри дають відповідь на питання про політичну ідентичність інших військових: автори дякують за співпрацю роті «Аратта» ДУК ПС та особисто її командувачу.

Висновок: Україна — красиве і багатонаціональне місце, в якому хтось чомусь воює.

«Українські шерифи», 2015, реж. Роман Бондарчук

Ідіотська назва, а також афіша й анонс обіцяють українську локалізацію одночасно «Жандарма з Сен-Тропе» та «Вулиць розбитих ліхтарів». Насправді все далеко не так погано: фільм про село на Херсонщині, де голова сільради під назвою «шерифів» відродив старовинну традицію добровільних народних дружинників. Двоє «шерифів» їздять по селу і розбираються з дрібними конфліктами, які можна владнати без виклику міліції. Поки автори знімали кіно, стався 2014 рік, а за ним і 2015. Відповідно, фільм набув нових політичних фарб.

Типовий сільський божевільний «громадський діяч», прочитавши конституцію, зауважує, що там ідеться про «місцеві громади» і «людей» — юридичні терміни, яких він не бачить навколо себе в дії. Відповідно, він пропонує односельцям вступати до його громадської організації «місцева громада села такого-то» і отримувати «посвідчення людини» — щоб мати права, передбачені конституцією. Півроку потому, під час проросійських виступів у регіоні, він намагається під цим соусом перебрати на себе повноваження начебто нелегітимної сільради. Це йому не вдається.

Бездомний «елемент» під мудрим керівництвом голови сільради й «шерифів» намагається стати повноцінним поважним членом суспільства. За винятком цього персонажа та його колег, вся решта села змальована соціально однорідною.

Сільський «актив» організовує святкування 9 травня в новому оборонно-патріотичному ключі. Паралельно триває чергова хвиля мобілізації, звучать промови про обов’язок справжнього чоловіка, «шерифи» розвозять повістки по хатах, від них ховаються. Один із місцевих жителів у відповідь на вмовляння захистити батьківщину навідріз відмовляється і питає співрозмовника, хто догляне за його дружиною й дітьми в разі його загибелі. Співрозмовнику нема чого відповісти.

З висоти пташиного польоту за всім цим спостерігає колишній десантник, який протягом усього фільму сидить на вишці і мовчки слухає радіо.

Кіно вийшло, судячи з усього, більш критичним, ніж хотіли автори. Продюсерка фільму, «тлумачачи» його після показу, розповідає, що насправді всі жителі села дуже люблять батьківщину й готові воювати, а той чоловік, якого «відмазувала» дружина (не піддаючись на ментовські психологічні розводки «шерифів» і не підписуючи повістку), начебто сам прийшов до військкомату наступного дня. Паралелям з Другою світовою також приділено дуже багато уваги.

Окремо варто відзначити блискучу ідею авторів фільму поширити практику «шерифів» по всій Україні, працевлаштовуючи таким чином ветеранів АТО. Можна лише уявити собі село, де кілька людей з ПТСР офіційно наділені поліцейськими повноваженнями.

Висновок: На півдні України живуть патріотичні благородні дикуни — комічні, але щиросердні й добрі, «беруть і роблять», готові стати на захист вітчизни.

«Oleg’s Choice», 2016, реж. Elena Volochine, James Keogh

Олег із Тюмені, Макс з Уралу, зустрічаються вони влітку 2014 року на Донбасі, куди приїхали воювати. Олег — офіцер підрозділу «Барс» ДНР, Макс служить там солдатом. Незважаючи на «зрадницьку» тематику, мабуть, найкращий фільм із чотирьох.

Українському глядачу показують, як воно по той бік фронту. І «воно», як не дивно, приблизно так само, як і в численних блогах та відеосюжетах про «зону АТО» з цього боку: всюди озброєні чоловіки з пафосними уявленнями про свою священну місію — воювати.

Батьки, які переживають за синочка, приїжджають до нього в гості в Донецьк. Той пояснює їм, що після загибелі «його хлопців» він хоче максимально помститися «укропам» і в цьому вбачає свою головну місію на Донбасі, а інших мотивів воювати в нього нема. Одного з «хлопців» показують уже в мішку, щільно обсадженого черв’яками, а потім у закритій домовині, біля якої махає кадилом піп, плаче мати, казиться батько і стоять з автоматами бойові товариші.

«Хлопці» загинули під час невдалого штурму Мар’їнки в ніч на 3 червня 2015 року. Там вони спіймали українського військового-контрактника, зняли з ним пропагандистське інтерв’ю і обміняли на своїх мертвих товаришів. Пізніше вони дивляться телевізор і радіють: у новинах показують їхнє відео, де полонений каже, що насправді Мар’їнку першими атакували українські війська. Батьки Олега, які погоджувалися з сином, що ця війна зовсім не така «священна», як Друга світова, додому їдуть із переконаннями цілком у дусі російської воєнної пропаганди. Їхня думка в Тюмені буде авторитетною: вони ж самі там були і бачили все на власні очі!

І Макс, і Олег протягом фільму постійно намагаються відповісти на питання, що вони роблять на Донбасі, і не можуть цього зробити: приїхали вони переважно заради гострих відчуттів, а що їх змушує залишатися на війні тепер — незрозуміло їм самим. Наприкінці фільму обоє повертаються в Росію.

Наскрізна ідея фільму — війна як світ, відокремлений від світу нормальних людей. Правила людського співжиття тут не діють, гвинтівка породжує владу, бога нема, і все дозволено. «Олег Дубінін залишився в Тюмені — це ім’я для сина, працівника, майбутнього чоловіка і батька. А тут є позивний Дубіна — це інша людина», — пояснює головний герой. Протягом фільму він та інші персонажі не роблять нічого, що б не мало стосунку до війни: вони або готуються до бою, або обговорюють його наслідки, або тренуються і проходять муштру. Музика, яку вони слухають у вільний час — виключно військово-патріотична або про тяжку долю солдата (лише наприкінці, звільнившись зі служби, Олег вмикає «цивільний» шансон).

Висновок: Війна — це антисвіт, єдиний сенс існування якого — в ньому самому.

«Азов», 2016

Рекламний фільм про полк і ЦК «Азов», знятий маловідомою європейською молодіжно-ліберальною організацією, характеризується мінімальною кількістю свастик та іншої нацистської атрибутики (лише один раз свастика на стіні спортзалу потрапила в кадр, всі інші були витатуйовані на тілах бійців і активістів) і максимальною кількістю патріотичного пафосу.

Головний герой — молодий російськомовний робітник із Київщини, який вирішує йти захищати батьківщину в складний для неї час. І йде в «Азов», бо вважає його найбільш боєздатним. Глядача ознайомлюють із широким спектром навчально-виховної діяльності бійців у цивільних освітніх закладах, показують напружені тренування на території заводу «Атек», сувору, але справедливу дисципліну, виїзд на фронт, життя в казармі, бої в Широкині, лікування пораненого та похорон загиблого азовця. Протагоніст повертається героєм до родини.

У світі патріотичних бійців є місце і слабкодухим гречкосіям, які не хочуть воювати. Саме в такому контексті подано позицію чоловіка, який доволі прямолінійно заявляє, що не піде воювати ані в «Азов», ані деінде, тому що не бачить сенсу в війні і не готовий собою ризикувати заради незрозумілих цілей. Водночас він додає, що бачить сенс у всебічній допомозі конкретним людям із того ж «Азову», які воюють і яким важко. Він готовий піти на значні матеріальні жертви для того, щоб полегшити їхнє становище, але відмовляється воювати сам. «Тобто ти морально ще не готовий», — співчутливо підсумовує його позицію співрозмовник-азовець.

На відміну від фільму про росіян на Донбасі, тут немає ніякого подвійного дна або критичної дистанції: автори цілком добросовісно зняли апологетичний фільм у найкращих традиціях вітчизняної передвиборної реклами, по максимуму вичистивши всі незручні для замовника моменти. Можна зробити припущення, що хтось із творчо обдарованих друзів «Азова» мав виходи на молодіжну ліберальну структуру в ЄС і вирішив на гроші Євросодому зробити «соціально-дослідницький фільм» — справжні арійці до грошей не принюхуються.

Найцікавіше, що є в цьому фільмі — це інтерв’ю з бійцем, який пояснює, що служив офіцером у російському СОБРі, але потім не виніс наруги путінського режиму над Україною, зібрав речі і приїхав в Україну воювати в «Азові». Він не титрований, але ім’я його зараз на слуху: це Олексій Філіппов, співробітник ФСБ, який зміг впарити цю нехитру легенду і півтора роки передавав російському начальству розвіддані з лігва ворога. Про це стало відомо в липні цього року, коли він, повернувшись на батьківщину у відпустку, став жертвою міжвідомчих інтриг російських силовиків. Захищаючи його чесне ім’я від звинувачень у співпраці з «Азовом», відомий російський патріотичний блогер поширив інформацію про справжню ідентичність «штірліца з Азова». Фільм, очевидно, на той момент уже було змонтовано, і переробляти нічого не хотілося.

Висновок: Голосуйте за партію «Національний корпус»!

Азов

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.