Навряд чи буду послідовним у своєму викладенні — зокрема, можу сказати заздалегідь, що свідомо вийду за межі проблематики, охопленої дискусією. Моє завдання — не закінчити її, а пожвавити. Бажано — поставивши під сумнів змістовність точок зору, що її продукують.

Останні акорди декомунізації, які прошуміли Україною, не зворушили у мені жодних почуттів. Це було настільки очікувано і передбачувано, що майже нецікаво. Шоковий ефект від цього процесу був суттєво нівельований одіозністю ініціаторів і виконавців — одіозністю навіть не симптоматичною, а сутнісною. Це політики без політики. Власне, вв’язуючись у дискусію про декомунізацію та майбутнє лівих партій в Україні, я одразу ж змушений констатувати, що в умовах відсутності функціональної політичної системи жодна партія не має повноцінного майбутнього. В українських реаліях партії існують у вигляді фарс-бендів, «зірок» політичного шоу-бізнесу, тобто є брендами, кластерами акторів замкнутого професійного поля, яке існує окремо від суспільства, майже непідвладне впливу суспільства і фактично не конституціоналізує суспільство. Інша форма існування партій — це об’єднання активістів, які беруть на себе надзвичайні повноваження в період чергової революційної ситуації. Ні ті, ні інші не є повноцінними суб’єктами політичного процесу. Вони йому суперечать.

Власне, політика в Україні як явище, як простір специфічних суспільних відносин, викликає безліч питань. Досить вказати на брак політичних інструментів легітимації влади та претензій політичних діячів. Дефіцит ресурсів у полі політики компенсується політизацією інших сфер суспільного життя. Зараз однією з найпоширеніших форм політичної легітимації є політизація історії, минулого. Історія стала джерелом творення генеалогій. Історія України — це передусім національна генеалогія, і «Україна» у цьому словосполученні — не географічний термін, а політичний. Можливо, комусь із лівих спаде на думку вигадати і свою генеалогію: сиротливо маячать ще ніким не приватизовані Хвильовий та Скрипник, яких не викинули з історії, бо вони начебто постраждали від людиноненависницького режиму. З іншого боку, з Хвильового можна зробити все, що завгодно, окрім петлюрівця — він навіть обіцяв у листі одного свого екзальтованого персонажа повісити і Петра, і Мазепу на одній гілляці. На межі політкоректності діяч — для остаточної рецепції в національну історію маленька, але постійна аудиторія, яка буде безперервно нагадувати про його українськість та конфлікт зі Сталіним, дуже знадобиться.

Історія України — це історія не країни, а національного руху. Усе, що залишається поза його межами, підлягає забороні або забуттю. Таким чином, ми можемо сміливо дати визначення декомунізації — це юридично закріплений процес психічного витіснення частини історичної пам’яті зі свідомості українця. Саме на межах зіткнення роз’ятреної історичної пам’яті та суперечливих історичних кліше акумульований найбільш скандальний, драматичний та травматичний потенціал декомунізації. Проте сутнісно, у контексті політичного мислення, вона анітрохи не змінить українця — ті самі звички, риси, нахили, уявлення та схеми поведінки залишаться, але не будуть артикулюватися у свідомості.

Те, що розверзлося в Україні на місці політичного дискурсу, має рекурсивну структуру. Можливо, система підсвідомо стирає символи з оперативної пам’яті, щоб на чергових витках циклу уникнути дежавю і драйванути так, наче все вперше. І захвату по самі вуха.

Відсутність маркованого поля політики у нашому історичному минулому призвела до формування особливої специфіки політичних та навколополітичних процесів. Політика у нас ніколи не породжувала владу. Політичні процеси у Російській імперії та СРСР не були первинними при формуванні владних відносин — навпаки, саме влада формувала політику. Тому нашому політично активному співвітчизнику не притаманні інші форми політичної діяльності, окрім непримиренної боротьби з владою. Це призвело до шизофренічного розладу політичної свідомості українця. З одного боку, політичне мислення, що панує в Україні серед широкого загалу, по суті, антидержавницьке — ми звикли сприймати владу як щось окреме і часто вороже, щось, що перебуває над суспільством, над політикою; ми не відчуваємо відповідальності за владу. Ми вміємо лише розчаровуватись у владі, любимо боротися з черговою «злочинною владою» — не правовими методами, звісно ж, адже мєнти, суди і прокурори, як вам скаже будь-який щирий громадський активіст, корумповані і a priori «під ригами» (тобто ми — один клан, а вони — інший). Однак сам факт розчарування ретроспективно свідчить про наявність якихось надій, сподівань, що покладалися на владу, яка в нашому уявленні існує відчужено від суспільства. Попри антидержавницькі нахили, багато українців — і, насправді, байдуже, якого віку чи політичної орієнтації — мріють про сильну руку, яка б навела порядок. Це не дивно, адже наші уявлення формуються на основі образів репрезентації минулого, і якщо Україна іншої моделі відносин не знала, то малоймовірно, що раптом тут в одну мить з’явиться щось нове і принципово відмінне.

Також хотів би нагадати читачам, що Україна — досі радянська держава, у тому числі й де-юре, оскільки у нас досі діють ради, і цей інститут влади, який з’явився в нашій історії в 1917 році, ніхто не збирається ліквідувати. Таким чином, радянська влада в Україні пережила не тільки СРСР, а й декомунізацію. Ми вже не соціалістична, але все ще радянська республіка. І навіть у більшій мірі радянська, ніж УРСР, оскільки в унітарній УРСР монополія на політичне життя була лише в партії — а зараз в Україні постійно існують передумови для ситуації, коли купка активістів від імені «народу» чи «громадянського суспільства» може взяти на себе надзвичайні повноваження, фактично повторюючи казус двовладдя, який був після Лютневої революції.

Шизофренічний розлад політичного мислення залишив пляму не лише на наших уявленнях. Роздвоєння значно глибше — і це вже не тільки роздвоєння свідомості. Ми живемо в умовах двовладдя. Ми продукуємо двовладдя і перманентний 17-й рік. І всі модні кліше, які тільки й спромоглася принести в Україну сучасність, лібералізація і єврофілія — «громадянське суспільство», «громадський активіст», «громадське об’єднання», «громада» тощо — цілком гомогенні явищам і утворенням 17-го року.  

На захист комуністичних ідей скажу, що мені смішно чути від архаїчних, озлоблених суб’єктів, які живуть ідеями 30-х — 40-х років, фрази типу «комунізм — людиноненависницька ідеологія». Не хочу почути у свою адресу звинувачення у тому, що я начебто на гроші Москви (звісно ж) приписую українським патріотам чи українському націоналізму «кісєльовські» штампи про шовінізм та ксенофобію. Ні, я не обмовлюсь жодним неприязним словом на адресу українських націоналістів та інших адептів нашої ударної, по-стаханівськи натхненної радянської декомунізації, однак серед прихильників цих рухів вдосталь людей, чиї погляди, запити і прагнення наводять на мене, лібєраста, жах. Однак давайте наостанок розберемось, що саме такого людожерливого містять у собі комуністичні ідеї.

Комунізм — модерне політико-економічне вчення, проте так вийшло, що воно свого часу утвердилось у відсталих аграрних країнах, які під його прапором провели прискорену модернізацію. Маркс вважав, що комунізм — це суспільно-економічна формація, яка прийде на зміну капіталізму, тобто революція повинна була відбутися передусім у розвинутих капіталістичних державах. Ні в Російській імперії, ні в Китаї, ні в інших комуністичних країнах з переважно аграрним населенням розвинутий капіталістичний лад ще не був сформований. Ця проблема свого часу доводила до відчаю Троцького, який побоювався, що в аграрній країні соціалізм захлинеться серед селянських мас. Сталін вирішив цю проблему, створивши громіздкий бюрократичний апарат, спроможний організувати прискорену модернізацію — і Троцький забив на сполох, вважаючи, що всесильна бюрократія з часом неминуче перейде до реставрації капіталізму. Власне, так і сталося згодом, коли радянська еліта демонтувала СРСР і відкрила ринок долара. Проте бюрократія, яка гальмувала б, на думку Троцького, перехід до комуністичного ладу і неминуче реставрувала б капіталізм, врешті-решт почала гальмувати і розвиток капіталістичних відносин теж.

Забороняти марксизм та комуністичні ідеї лише тому, що їх намагалися втілити не там, не в той час і всупереч їхній логіці, абсурдно. Зізнаюся читачеві, що не маю жодних симпатій до Маркса й Енгельса, ба, навіть вважаю, що їхній прогресизм, сучасний колоніальній епосі, втягнув у себе щось від духу зверхньої до «відсталих», хижацької «білої людини» з її сумнозвісним тягарем — цього провідника колоніалізму. Можливо, за інших обставин марксизм став би у пригоді іншим спільнотам та історичним діячам, і цим вченням виправдовували би боротьбу за «життєвий простір» та світове панування. У моїй уяві маленька ймовірність такого сценарію все-таки була — нехай це буде на моїй совісті. Однак трапилося інше: у багатьох куточках світу саме комуністичні ідеї і Маркс стали символами боротьби з колоніалізмом, боротьби третього світу за свою незалежність. Хоча не варто забувати, що, крім країн соціалістичного блоку, були і країни Руху неприєднання. Двополярний світ — стереотип, його все-таки не було, але цей аспект з обох боків затушовували.

Можна проголосити «людожерливими» комунізм Леніна, Сталіна, комунізм «окремо взятої країни», якої вже не існує. Заборонити не комуністичну ідеологію в цілому, а лише вже неіснуючу КПРС (яку справді свого часу заборонили) або КПУ та інші об’єднання осіб, які відчувають ностальгію за колишньою державою. «Людиноненависницьким» можна проголосити державний устрій СРСР — однак, знову-таки, смішно декларувати таке в несоціалістичній, але все ще радянській Україні, в якій проголошення незалежності та кілька революцій (на черзі наступні) не змінили нічого, навіть державного устрою. Просто він тепер проголошений національним.

Підсумую: у політичному контексті декомунізація не змінить нічого. Можливо, тому, що тут замість цивілізованої політичної системи відносин діє кланова диференціація і кланові ідентичності. Якщо вас поб’ють за те, що ви лівий — не бійтеся, це не за ідеї. Просто ви на чужому районі задекларували символічну приналежність до клану, який тут не люблять.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.