Ми мали нагоду поспілкуватися з Мариною Вродою — українською режисеркою, котра отримала золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю за короткометражний фільм «Крос».
Нещодавно Марина презентувала свою останню стрічку «Равлики» про важливе та сучасне питання — втрату цікавості та смаку до життя, особливо у маленькому регресивному містечку. Проте огидний та одночасно прекрасний світ української провінції залишається байдужим до потреб особистості. Ким можна бути у просторі абсолютної навколишньої порожнечі та самотності? Можливо, відсутність хороших бібліотек, кінотеатрів та відкритих музеїв змушує українську молодь вештатися по місту з пивом, курити травку та мутити щось, адже провінційна реальність з розваг пропонує лише кіоск із алкоголем. Здається, ніби в невеличких містах та селах не існує часу, але там проживає потужна рушійна сила — молодь, рух та реалізація якої обмежена соціальними, економічними та культурними умовами.
Режисерка розповіла історію про хлопців, які живуть у місті Жовті Води. До фільму залучили непрофесійних акторів і максимально наближено зберегли мову їх спілкування. Вона назвала своє творіння «Равлики», щоб проілюструвати незбагненність та невідомість того, чим живуть і куди повзуть ці істоти. Адже кожен з нас є певною мірою равликом.
Інтерв’ю взяла Леся Гейко
Редагувала Аліна Несторак
Марино, розкажіть про зйомку кіно, як вам знімальний процес?
Сам процес кльовий. Насправді він може бути дуже енергозатратним, але як і будь-яка справа, кіно є таким, яким ти його робиш. Коли митець пише картину чи створює музику, результат здебільшого залежить від того, максимально він проживає чи ні. Коли знімаєш кіно, то це максимальна концентрація. Насправді ж, є певні теми, які хвилюють, і якщо вони не хвилюють, то не треба тоді й нема про що знімати.
А стосовно «Равликів», як ви знайшли команду непрофесійних акторів?
Був кастинг, на який прийшло близько трьохсот людей. В тому місті (Жовті Води) я жила два місяці. Спочатку був місяць репетицій, коли ми проводили тренінги. Так ми спрацювали сімох людей разом. Вони танцювали, в м’ячик грали. Також мені допомагав актор Дмитро Ярошенко. Ми малювали… я не знаю де зараз ці плакати, але хочу їх знайти. Команда виявилася дуже класною, це одні з кращих моїх акторів — просто геніальні. Вони робили репетиції без мене! Ми сильно вплинули один на одного. Я хотіла забрати цих акторів, створити надалі з ними якийсь театральний проект, щоб не кидати це. Але, на жаль, це неможливо, я не знаю, як кожен з них живе зараз. З Валерою ми раніше підтримували зв’язок, а зараз — невідомо. Він, по-моєму, був в армії. Треба з ними зв’язатися, я от хочу запитати в Дмитра Ярошенка, якщо він туди їздив, як там справи. На них це вплинуло, вони справді були раді й дуже не хотіли, щоб ми їхали. Я розумію чому. Якби в тому місті щось відбувалося, просто були б якісь кіноклуби. Все, що було потрібно людям — це спілкування.
Чи хвилюєтеся ви перед самим показом? Не виникає з часом певна чуттєва атрофія?
Скоріше з публікою, тому що будь-який публічний контакт вимагає позиції, ставлення. Це робота з енергією. Я, мабуть, кожного разу відчуваю невпевненість. З іншого боку, це стимулює мене до якоїсь внутрішньої праці та згуртованості. Зрештою, з аудиторією можна зрозуміти свою власну позицію та ставлення до питання. Я можу йти далі, робити якісь визначення та щось знімати тільки коли я сама маю власну думку стосовно цього, незалежно від того, чи похвалять мене потім.
В Україні не так багато жінок-режисерок, це якось вплинуло на вас? І чи взагалі ви рефлексували з цього приводу?
Ні, в мене це питання постало вже потім. Якось одна журналістка запитала під час інтерв’ю: «Чи не боїтеся ви? Жінка-режисер?», а я взагалі не розуміла, звідки такі думки в людини. Це питання виникло в мене пізніше, коли я думала про себе не тільки в контексті режисера, а про свою роль в соціумі. Я думала, які стосунки я будую, як їх будую і з ким. Взагалі, чого я хочу та що для мене важливо? Я чесно зізналась собі, що для мене важливо мати свою кімнату, де я можу побути одна, попрацювати, зустрітися потім з колегами, друзями, студентами. Я часто думаю про роль жінки в такому патріархальному світі, в якому я все ж таки росла… І так, колеги — це супер, це взагалі повітря. Я перестала ставити себе перед таким вибором. Заспокоїлась тільки в 30 років. Я сказала: «Ha-ha-ha, it’s me». Пам’ятаю, у мене була подруга з дитинства, вона вийшла заміж і мала дитину віком рік чи два. А я бігала й стрибала через калюжі — розповідала вона мені про це постійно. А я тільки вступила в свій театральний. Потім я читала про багатьох жінок, які обирали себе. Ну так, це справді не просто. Мені здається, що для жінки це набагато складніше, але дуже цікаво. Крім того, складно жити в суспільстві, де немає солідарності серед жінок з від самого початку певного виховання, в суспільстві, де чоловіки не є феміністами. В цьому сенсі мені легше в Берліні, але й там теж не всі феміністи. Проте існує певна солідарність. Також присутність подруг і цікавих друзів важить для мене дуже багато.
Як ви знайшли в собі ресурс зняти кіно до моменту усвідомлення себе як автора?
На мене вплинули інші автори та картини. В мене був театр ще з дитинства, я постійно придумувала собі ще якісь реальності. Вони для мене були важливими, більш того, я намагалася втілити їх у життя. Свою реальність в тій реальності. Одного разу я запропонувала: «А давайте побудуємо пліт». Я придумала цілу схему: знала, як ми знайдемо смолу, чим її залиємо. А мені постійно говорили, що з цього нічого не вийде. Проте мені вдавалося зібрати якийсь балет. Я страшенно хотіла синтезатор YAMAHА. Я так хотіла свою групу, що навіть підбила подружок спокусити одного пацана з недільної школи, тому що у нього був синтезатор. Нам це вже майже вдалося, але він поїхав в Америку й забрав ямаху. Ми співали в хорі. Тоді ми як янголи ходили до недільної школи — раніше це був релігійний заклад. Це такий епізод, який я можливо ще колись зніму. Але штука в тому, що у мене зараз YAMAHA в Берліні. Тобто всі ці гештальти я закриваю. Все, що мені хочеться закрити або зробити, я роблю. Тато колись сказав мені, що я неправильно малюю, тому я знов малюю.
Тобто з дитинства у вас був театр, була музика, був живопис?
Я постійно крала фарби — тато малював. Малював, але художника в собі не сприймав, ніколи не ставився до цього серйозно. Якось раз сказав, «що треба так, а не так». Але ж у мене якесь моє его було.
І ви паралельно зараз малюєте?
Я граюся в усе, що мені подобається (сміється). Я робила скульптури, об’єкти. Але це не скульптура, це об’ємні композиції зі шматками трави. Це рослини на друзках паперу з текстами, що їх мені пересилали. Вони засохлі й відсирілі, ці різні трави з одного острова; і маленькі записки, листи, які мені надсилали… такий собі вияв уваги. Але ця банка трави почала гнити, і треба було пити чай. Я не могла ні відповісти на ці почуття, ні випити чай, ні викинути цей чай. І я зробила ці штуки. Потім купила таку дивну білу сукню і закритий костюм, я його називаю порнокостюм. Він нагадує робу в таборі, я хотіла вишити на ньому ім’я мого першого чоловіка, вишити там такий номерок. Я закриваю ці речі. З людьми, які залишили в мені щось сильне, позитивне або й навіть негативне, я в якийсь момент прощаюсь. Прощаюсь з цим і приймаю. І, тим більше, з чоловіком в мене не було можливості поговорити, ми не бачились рік. І цей костюм плаває, коли я в ньому ходжу. Коли я його вішаю, він як живий — такий випуклий. Так, тому я такі штуки роблю. І коли до мене в Берліні заходять в кімнату і говорять: «О, ти художниця?», я навіть не говорю нічого. Так, і в мене там ще купа якихось моїх об’єктів, щоденників. І в цьому всьому я живу. Тобто кіно це досить грубе мистецтво, але це пластичний образ. Я чомусь з`їхала в усі ці речі.. Тобто, мене сильно пре (сміється).
В школі я була, звичайно, бідною дитиною, не було чого їсти. Але ж це 90-ті, тоска. Боже! Мені недавно написала дівчинка, яка вчилася зі мною в школі, що там мною просто пишаються. Вони там всі сильно запишалися, але я пам’ятаю, як я боялася цієї школи. Була така вся протестна. Я досить сильно протестувала, чорні нігті, складний підліток. Дуже сильно провокувала своїм зовнішнім виглядом. Ду-у-уже. Зваблювала все, що можна (сміється). І цим самим я злила всіх жінок навколо себе. Це теж мені подобалося. Ну, коротко кажучи, таке було дитинство.