2-го лютого о 18:59 біля вхідних дверей Центру візуальної культури вже зібралася невеличка черга: люди приходили на відкриття виставки Давида Чичкана завчасно. За хвилину двері нарешті відчинилися – приміщення почало швидко наповнюватися. Усі стікалися до другої зали: звідти лунав поставлений голос телерепортера, який якраз оголошував свого співрозмовника – автора представлених робіт. Присутні дослухалися до діалогу на межі комунікативного розриву, знімав не лише оператор: багато хто спостерігав за процесом крізь призму екрана смартфона. Ця щохвилинна фото- і відеофіксація зовсім скоро стала ключовим моментом для «Втраченої можливості»: 7-го лютого о 17:40 на приміщення і працівників ЦВК було здійснено напад, роботи Давида Чичкана було пошкоджено – приміщення ЦВК стало місцем злочину. Погром перетворився на певний вододіл: «до» і «після» породило різні виставки, різні ефекти, і тим відвідувачам, яким не пощастило потрапити на перше відкриття, ефекти «до» доведеться шукати на цифрових копіях, роздруки яких тепер замінили знищені/поцуплені роботи на стінах ЦВК.
Виставка «до» була подією сама по собі: на очах відвідувачів художник продовжував працювати над виставковим простором і самими роботами. Хтось роздивлявся картини, хтось стежив за самим Чичканом, який став вимальовувати на стінах великі чорні літери, що складалися у назву виставки. Перейшовши до першої зали, він взявся доповнювати надписами одну з робіт – справді простір можливостей, відкрита художня практика. Практика, що випробовує нерви глядача, коли за його участі (присутності) на акварельному зображенні монумента Драгоманова з’являються червоні надписи: «Гніда» й «Кат». Для людей, які вже встигли «освоїти» виставковий простір, це випробування, скидалось на те, давалося легкою кров’ю: діалог, якого прагнув автор, таки відбувався. Можливо, тому, що межі між роботою і простором, в якому перебував глядач, майже не було: аркуші з акварельною графікою Чичкана були «наживо» прибиті до білих стін – степлером по контуру. Захисних екранів, які з’явилися після перших погроз на адресу ЦВК, також не було. Текст зображень був максимально відкритий. Автор блукав залою, легко гублячись серед відвідувачів.
Нове «народження» щоразу відкривав текст: на першому відкритті відвідувачі починали своє знайомство з простором експозиції з тексту Лесі Кульчинської, у якому авторка тлумачила значення поняття втраченої можливості. Одним із завдань цієї своєрідної преамбули було окреслення політичної місії художніх робіт Давида Чичкана – збереження місця в уяві для потенціалу, який не вдалося втілити Майдану. «Втрачена можливість» була маргінальним висловлюванням (за визначенням Чичкана), інтелектуальною провокацією – дієвим засобом для початку дискусії і реалізації політичного потенціалу робіт у процесі рецепції.
Однак втручання ззовні перетворило цей простір можливостей на історичний факт політичної/ідеологічної значущості – про це другий супровідний текст, який з’явився на стіні ЦВК з нагоди перевідкриття «Втраченої можливості». Виставка «після» – це консервація наслідків погрому, артефакт. Цього разу виставковий простір організували працівники ЦВК. Глядач отримав нагоду оцінити візіонерський потенціал рисувальника (хоча навряд йому йшлося про це під час створення експозиції): гостру критику правого популізму, яка є суттю його робіт, було підтверджено діями нападників. Після нападу можливий напрям інтерпретації художнього/політичного висловлювання Давида Чичкана невідворотно змінюється: тепер те, чим стали роботи, переважає те, чим вони могли би бути.
За словами директора Центру візуальної культури Василя Черепанина, експозиція у нинішньому її стані («після») – це портрет українського соціуму, власне, його понівечене тіло, що має на собі сліди діяльності фашистської ідеології. Фашизм не терпить свободи висловлювання індивіда: основним його симптомом є недовіра й нехтування критичною думкою і культурою. Для фашизму народ – це моноліт, а не сукупність осіб, тут немає різниці між приватним і загальним, адже вона суперечить ідеалу тотальності. Основний інструмент для забезпечення єдності – ідеологічна маніпуляція і звернення до культу: держави, традиції, національної ідентичності. І в центрі – культ держави, поза якою нічого не може існувати, інтересам якої все мусить бути підпорядковано. Зокрема й самовираження. Ось про що подія 7-го лютого.
Наносячи балончиком надписи «Сепари», «Рупор Москви», «Слава Україні», нападники визнають: для них не існує приватного як такого. Територію вільного мистецького простору вони намагаються привласнити у порядку, який можна було б назвати символічним, якби не варварська, антикультурна природа скоєного. І хоч ідеологічні маркери, за які чіпляються нападники – лівий, анархіст – свідчать про політичний конфлікт у центрі події, сама суть сумна й огидна: жертвою насильства є не лише Чичкан і його політичні погляди, а також індивід, який насмілився чинити опір поширеному нині правому популізму, відокремитися від маси. Зрештою, художник зачіпає також проблему підміни понять – політична інфантильність українців, через яку, на думку митця, було втрачено революційний потенціал Майдану, призвела до неможливості не лише зробити політичний вибір, а й протистояти ідеологічним маніпуляціям.
Повідомлення Давида Чичкана публіці доволі чітке. По-перше, це жест проти обскурантизму й ідеологічної редукції. Тріада повалених постаментів Лесі Українки, Михайла Драгоманова й Івана Франка обігрує парадокс декомунізації: якщо вже бути послідовним в історичній політиці, то доведеться повалити і їх. Йдеться про ексклюзивний характер декомунізації: за допомогою ідеологічного шаблону (табуювання всього соціалістичного) можлива не лише видозміна минулого цілком у радянському дусі, а й переслідування активістів у теперішньому. Водночас тим, хто «лівий» і «лівак» вживають у пейоративному значенні, це і нагадування, що монументальні постаті української історії й досі легітимні очільники культури свого часу значно посприяли розвитку лівої думки в українській традиції, метою якої було звільнення – як робітничого класу з-під поневолювача, так і українства з-під гніту імперськості. Артикуляція цих часто забутих, ігнорованих у сучасному ідеологізованому дискурсі аспектів також служить актом відновлення історичної справедливості. По-друге, це звинувачення у бік правих сил. Митець порушив незручне і непросте питання: якщо Майдан перетворився з боротьби за свободу на боротьбу за владу («Сталося, що сталося, А не що хотілося»), то під якими гаслами здобуватимуть собі сфери впливу популісти? І наостанок він показує потенційну відповідь на це запитання і вже відчутний результат підміни понять – у симетричних роботах з другого блоку, тих, що зазнали максимального пошкодження.
Зараз виставка «після» – це пробиті стіни, розбиті захисні покриття на підлозі, понівечені аркуші з акварелями та контурні сліди на стінах замість втрачених робіт. Це також свідчення, що бентежні тенденції українського суспільства у його нинішньому стані – предмет зображення «Втраченої можливості» – правда.