7-го лютого на виставку «Втрачена можливість» Давида Чичкана, що проходила в Центрі візуальної культури, було скоєно напад групою з 14 осіб. Нападники побили охоронця, частину робіт знищили, а іншу частину вкрали, потрощили стіни Центру та залишили по собі підпис: “Слуги Москви”. Можемо припустити, що дану інформацію ви читаєте вже не вперше, адже реакція ЗМІ була досить швидкою. Врешті, 16-го лютого прозвучала відповідь передових мистецьких та культурних інституцій: вони висловили солідарність і засудили погром. При цьому більшість освітніх установ залишилась осторонь, тому для нас, студенток Києво-Могилянської академії, важливо озвучити думку спільноти нашого університету, адміністрація якого, відмовчуючись, своєю позицією обрала відсутність позиції. Можливо і мають право на існування зауваження, що наївно сподіватись на солідарність від закладу, який у 2012 році закрив Центр візуальної культури (що існував тоді в межах академії), але для нас вони радше легітимізують сьогоднішню оптику університету та владний дискурс взагалі.
У цій ситуації важливіше подивитись на університет як на інституцію, яка, ставлячи за мету освітню діяльність, мала б займати авангардну позицію, але прихід варварства та риторики неонацизму врешті виявився не вартим її уваги. Перш за все, університет для нас – це спільнота, тому наша пізня відповідь сьогодні є лише симптомом значно більшої проблеми: неготовності студентства та викладачів солідаризуватися і захищати власне право на вільне висловлювання.
На запитання: “Як ви ставитесь до знищення виставки «Втрачена можливість» у Центрі візуальної культури?”, викладачі та студенти з різних факультетів давали відповіді, починаючи від “Я не підтримую анархістів”, “Ця виставка – провокація”, “Якої реакції ви хотіли?”, “Він не вміє малювати”, і закінчуючи “Я не була на виставці, тому коментувати не можу”. Найбільше дивують навіть не спроби виправдати насилля якістю робіт, їхньою художньою цінністю чи конфліктом між правими й лівими, а послідовне уникання університетською спільнотою суб’єктної позиції. Але як довго можна дотримуватись нейтралітету, і чи можливо це взагалі в ситуації, коли пістолет спрямовано на твір мистецтва?
Мовчання лише заперечує плюралізм думок. Звісно, притримуючись різних ідеологічних поглядів, члени академічної спільноти не можуть мислити однаково. У цьому сенсі варто пригадати відомий фільм Акіри Куросави “Расьомон”, де глядач бачить вбивство з чотирьох точок зору. Здається, так само й представники університетської спільноти не можуть сконструювати єдиний point-of-view [1]. Але в ситуації, коли єдині твердження, що озвучуються в межах КМА (і, відповідно, формують зовнішні уявлення про настрої всередині закладу) – праві, ми як студентки маємо на меті поглянути на обставини з іншої позиції, яка привидом блукає у стінах академії.
Якщо розглядати Центр візуальної культури не як галерею, а як простір, діяльність співробітників якого є, перш за все, просвітницькою, відповіді стають очевидними. Під тиском правих настроїв сьогодні ми повертаємося до сталінського тоталітаризму, де найменший відхід від ідеології є неможливим. Доказом цієї думки є логіка декомунізації, відповіддю на яку стали роботи Давида Чичкана у першій залі знищеної експозиції. Тому реакція ультраправих, які здійснили погром, є цілком зрозумілою: твори стали для них дзеркалом, в якому вони побачили власне відображення. У ситуації, коли не вдається відрізнити, де двійник, а де – ти, єдиним виходом є знищення зображення, яке “атакує” з моменту зустрічі. Тому постріли в графічні роботи є лише варварською спробою захиститись від насильства образу.
Напевно, більшість погодиться, що Києво-Могилянська академія – виш, у якому панує права ідеологія, що продовжує прикриватись розмовами про європейські цінності, свідоме навчання та толерантність. Найбільш яскравим випадком втручання правої ідеології у виставковий простір Центру візуальної культури можна вважати закриття виставки “Українське тіло” (із наступним вигнанням центру з території КМА) у 2012 році тогочасним президентом академії Сергієм Квітом. Але тепер ця експозиція наче нагадує про себе візитами привидів, адже виставку Давида Чичкана розгромили 7-го лютого – саме цього дня п’ять років тому відкрилося “Українське тіло”. Так само як тоді – оголену натуру, сьогодні від очей прагнуть прикрити прогресивну думку.
Того разу Оксана Брюховецька та Леся Кульчинська провели для журналістів закритою виставкою “Українське тіло” кураторську екскурсію, яку було зафільмовано. Це перетворило реальну експозицію на віртуальну, нагадуючи, що тілесна присутність у Центрі є небезпечною. Цього ж разу, у зв’язку з погрозами ультраправих, Центр візуальної культури скасував авторську екскурсію Давида Чичкана. Врешті, замість неї ми отримали відеозапис погрому. Перетворивши тілесну експозицію на віртуальну через насильницький акт, єдине, що залишилося відчутним у публічному просторі – присутність тих, хто зруйнував виставку.
Попри це, здається, мистецький простір сам диктує правила: потрапивши у нього, нападники прагнуть підписати ту соціальну скульптуру [2], яку вони здатні запропонувати. У момент творення перформатив припиняє бути постановочним і досягає свого піку. Тоді мистецьку фарбу замінює балончик – засіб вуличної політичної естетики, який знищує відчуття безпеки у власній кімнаті.
Якщо закриття виставки “Українське тіло” було відносно мирним актом цензурування, то погром можна кваліфікувати лише як насильство ресентименту. Твори мистецтва (матеріальні, тілесні) стають жертвами ґвалту. Напад або цензура мають на меті вселити страх, залякати, заперечити небезпечне висловлювання.
Такі спроби обмеження діяльності Центру візуальної культури через насильницький акт здійснюються вже не вперше. Гучним випадком став також погром фотовиставки Євгенії Бєлорусець «Своя кімната», присвяченої повсякденному життю ЛГБТ- та квір-сімей в Україні. Тоді ультраправі, так само як і тепер, увірвавшись до приміщення знищили більшість робіт. Окрім останніх, у просторі експозиції була представлена документація акції протесту «Закривай та архівуй!» проти цензурування та виселення Центру візуальної культури зі Староакадемічного корпусу НаУКМА. Самі ж фотографії Бєлорусець раніше вже виставлялись на сумнозвісному «Українському тілі». Тому характерно, що дана ситуація лише демонструє те, як цензура, починаючись із «мирного» закриття виставок згідно з рішенням владного апарату, може закінчитись знищенням образів.
Що ж до академії, то зі зміною імен ректорів змін у політиці університету спостерігати не доводиться. Попри просвіту як де-юре головну мету і Могилянки, і ЦВК, перша, не наважуючись поставити під сумнів власний статус «національного» університету, обирає позицію консервативного вишу з претензією на демократичність.
Відповідно, на наше прохання прокоментувати ситуацію з погромом виставки, від студентів більшості факультетів ми чули відмови або коротке «Самі нарвались» і «Це не мистецтво». Фактично, думки були висловлені тільки на факультеті гуманітарних наук:
Михайло Богачов, “Філософія-5”, співзасновник “Відкритої бібліотеки кра́сних мистецтв”
Контемпорарі-арт зазвичай не має конкретного «предмету» і не є «висловленням на тему». Контемпорарі-арт — це мистецтво про мистецтво, зокрема й «Втрачена можливість». Звісно, автор може вважати його політичним висловлюванням, але я його таким не сприймаю, адже не вірю у цілком політичне мистецтво. Утім, я читав інтерв’ю і розумію, що автор бачить її саме таким. Тому він мав розраховувати (ба навіть сподіватися) на відповідь, фідбек. Цей фідбек він отримав, і виставка після погрому стала мені більш цікавою як висловлювання художнє. Тож, у цілому, «Втрачена можливість» мені страшенно подобається. Але, звісно, усім тут йдеться не про естетичне, а про політичне. Я, приміром, не прибічник анархістів і, загалом, будь-якої радикальної лівизни, і якщо виставка й транслює політичний меседж, то він мені доволі чужий. Але це моє приватне ставлення, нічим не краще за інші можливі. Хто взагалі має право щось забороняти у площині естетичного? Тому напад націоналістів боляче мене вразив. Для мене це не було несподіванкою (врешті, ще за день від того чув від друзів, що, мовляв, якісь праві екстремісти збираються вчинити погром). Але напад стосується мене особисто, адже я фактично працюю у сфері, пов’язаній з сучасним мистецтвом. Я змушений казати і кажу: я засуджую напад, так не можна, це варварство, митець має право на висловлення, VCRC — важлива інституція для сучасного українського мистецтва, і я її повністю підтримую. Я змушений казати та думати про настільки базові речі!
Лаконічний коментар ми відразу запостили у Facebook “Відкритої”, це також можна вважати моєю позицією.
Ірина Бондаревська, професорка, докторка філософських наук
Все це жахливо! Ми повертаємось у середньовіччя. Здійснено чергову (брутальну) спробу підірвати законне право художника самому встановлювати собі правила творення і право публіки приймати або не приймати ці правила шляхом висловлювання власної думки. Жахливо бачити озброєну зграю в мистецьких залах, чути лайку і спостерігати патологічну агресію. Моя перша думка — націоналістичне “бидло” пішло в атаку?! Якщо це так, то кепські наші справи… І не лише мистецькі.
Фелікс Хоске, “Культурологія-2”
Погром цієї виставки демонструє, що простір для мистецтва в Києві сприймається по-різному. Певною мірою він обмежений через людей, які вважають, що їм належить останнє слово у відповідь на питання: “Що таке мистецтво?”. Сподіваюся, реакції в соціальних мережах були чесними, і більшість людей, яким коли-небудь мистецтво допомогло в житті, буде захищати права митців на простір для вільного висловлення думок.
Насправді ж, ситуація в університеті є лише маркером загальної картини в країні. Саме тому в жодному з усіх відомих нападів ультраправих на мистецькі інституції та їхніх активістів, починаючи від підпалу “Я галереї” і закінчуючи побиттям Василя Черепанина, винні так і не були покарані. Для держави боротьба проти агресії, прикритої гаслами “Слава Україні!”, виявляється просто непрестижною. Саме через це необхідно нарешті зрозуміти, наскільки важливим є існування просторів формату Центру візуальної культури, де за мету ставиться “робити невидиме видимим”, “критикувати панівну ідеологію”[3] і нарешті перетворити мистецтво на метод для побудови того суспільства, якого хотілося, але яке ще не сталося.
- D. Chandler. The ‘Grammar’ of Television and Film. [Електронний ресурс] / David Chandler. — Режим доступу до ресурсу: http://visual-memory.co.uk/daniel/Documents/short/gramtv.html
- J. Beuys. Jeder Mensch ist ein Künstler./ Joseph Beuys. —1978.
- В. Черепанин. Українське тіло: взаємодії мистецтва, знання і політики.[Електронний ресурс] / Василь Черепанин// Українське тіло. — 2012. — С.69. — Режим доступу до ресурсу: https://ua.boell.org/uk/2013/12/30/ukrayinske-tilo