Текст, мова, логос у культурі опинилися закріплені за чоловіками. Втім, на певній стадії свого розвитку дівчинка вступає у боротьбу на цьому символічному полі та нерідко виграє битву. Але що, коли підійти до гендерного агону з іншого боку і концептуалізувати текстиль замість тексту?
Шиття і вишивання можуть сприйматися як практики дисциплінарні, такі, що вгамовують генітальну сексуальність, виховують покору. Ми уявляємо собі жінок вікторіанської епохи, яких оберігали від понаднормового знання: трохи мертвих мов, дещиця класичної поезії, аматорське малювання аквареллю, гра на фортепіано і, звісно, багато рукоділля. Усе, аби лиш не фалос. Тим цікавішою видається спроба віднайти у рукоділлі емансипативну силу.
Попередні кураторські проекти Оксани Брюховецької були організовані навколо тем материнства та гендерної ідентичності. Натомість виставка «Textus. Вишивка, текстиль, фемінізм» вибудувана навколо техніки. Деякі художниці, що взяли участь у проекті, давно займаються текстилем, інші ж уперше звернулися до нього. Учасниці були вільні у виборі концепцій робіт і самі надавали їхні описи.
Не останню роль відіграє контраст між змістом та формою: там, де передбачається безпечна упокореність — спрямування жіночого еротизму в русло тихої, монотонної, сублімативної роботи — прориваються, неначе голка проколює тканину, сексуальність і виклик. Так, кооператив «Швеми» прикрашає традиційні сорочки вишитими вагінами. У власному коментарі художниці наголошують, що давні візерунки містили елементи, в яких було закодовано жіночі символи родючості. На експонованих вишиванках вагіни не приховані, вони легко прочитуються, виводячи цензурований образ на денне світло.
Із темою сексуальності традиційно працює Аліна Копиця, яка давно спеціалізується на техніці текстилю. При цьому фокус у її роботах спрямований на переосмислення чоловічого тіла, що видається нерозривно пов’язаним із фемінізацією культури. Чоловіча позиція у консервативному дискурсі передбачає серйозність, стриманість у насолоді, обмеження у репрезентації тілесності. Так, оголене чоловіче тіло нечасто з’являється у візуальній культурі — зазвичай функцію сексуального об’єкта виконує жінка. Тож художниця намагається надолужити цей недолік, зображаючи у своїх текстильних колажах чуттєвих, оголених чоловіків. У картині «Кримінальне чтиво» чоловік теж міняється місцями з жінкою, лежачи у грайливій позі біля її ніг. Серія робіт Man’s World звертає увагу на діловий дрес-код, який, наділяючи чоловіка ознаками влади та статусу, водночас зв’язує його бондажем корпоративної несвободи.
До дрес-коду звертається й Оксана Брюховецька, деконструюючи чоловічий піджак. Вона прикрашає цей стриманий костюм колажем із яскравих квітів, які частіше можна побачити на жіночому одязі. Ділові піджаки обліплено декоративними нашивками й оздоблено яскравими ґудзиками, і ця експансія жіночого дозволяє розмити суворість чоловічої позиції, відкриваючи чоловікові шлях до насолоди.
Рукоділля — це також одна з форм тяжкої та малооплачуваної жіночої праці. Про це розповідають, зокрема, роботи кооператива «Швеми» та празької художниці Софії Времєнної. Ця художниця вишила на фартусі назви сайтів, які пропонують дешеву працю українок у країнах Центральної Європи. Відеозапис перформансу «12-годинний робочий день», який влаштували художниці з кооперативу «Швеми» у червні 2016 року у Санкт-Петербурзі, дозволяє ознайомитися з робочими буднями швачок. З 12:00 до 00:00 художниці шили сумки з написом «Зроблено в рабстві». Намагаючись максимально наблизити досвід під час перформансу до реалій роботи на фабриці, вони дозволяли собі лише одну 15-хвилинну перерву на обід і три походи до туалету. Наступного дня пошиті сумки продавали за 44 рублі (приблизна сума, яку отримують з кожної пошитої речі робітниці швейних фабрик).
Ручна вишивка вимагає тривалої кропіткої праці та зосередженості, що робить її особливо інтимною практикою у порівнянні з багатьма іншими мистецькими техніками; текстиль тактильний, як шкіра. Гра з переплетінням ниток та м’якістю тканини спонукає до вираження особистого, тілесного досвіду. Особисте, зокрема переживання материнства, досліджене у роботах Анни Звягінцевої, Олесі Трофименко, Анни Щербини, Валентини Петрової.
На картині Олесі Трофименко, що зображає жінку з дитиною, олійний живопис — імітація ідеалізованої іконографії материнства, яку в мистецтві класицизму виконували чоловіки-художники — переходить у вишивку хрестиком. Фігури виринають із живописної глибини на поверхню, що одночасно робить їх і ближчими, реальнішими, і дещо складнішими для прочитання.
Робота Анни Звягінцевої «Одиничні записи» — листок з розчерками ручок, переведений у машинну вишивку. Цей прийом художниця використовувала і раніше: сплетена з тканини клітка для підсудного; малюнки олівцем, переведені у монументальну скульптуру з залізного дроту тощо. «Одиничні записи» покликані стати аналогією материнства як досвіду, що складається з повторюваних, але водночас унікальних повсякденних дій — як і в’язь на папері, коли розписуєш ручку.
Анна Щербина створює колаж поверх декоративної картини, котру вишила чужа бабуся. Художниця інкорпорує цей випадково отриманий артефакт, зіставляючи його з особистим досвідом, проводячи аналогію між переплетінням ниток на тканині та схемами, швами і переплетіннями у власній психіці, які вона успадкувала і які годі розплутати. Вона переробляє картину, зберігаючи стару вишивку і накладаючи поверх неї власну схему.
Великоформатний автопортрет Валентини Петрової був завершений в останні дні перед відкриттям виставки. Художниця вишивала своє обличчя вечорами після основної роботи, якою заробляє на життя. Вона наголошує, що тканину було куплено на секонді, а нитки частково зібрано по знайомих. Автопортрет не буде збережений, він зникне. Петрова приходить час від часу до ЦВК, щоб потроху висмикувати нитки з картини, аж поки від зображення не залишиться нічого. Окрім відмови грати за правилами мистецького ринку та закладеного у твір соціально-економічного шару смислів, процедура поступового й кропіткого конструювання свого портрету, а потім планомірного його знищення вказує на практику стосунків із власним образом і тілом (тіло художниці часто ставало об’єктом в її попередніх роботах).
Яскраве розмаїття об’єктів, яке відразу впадає в око на експозиції Textus, окреслює жіночий вимір чуттєвої насолоди. Вишивка і шиття як щось декоративне або утилітарне досі займають не найпрестижніше місце в ієрархії технік попри десятиліття експериментів у мистецтві. Адже є уявлення, що вишивають для розваги, що тут бракує концептуальної потужності. Вишивка недарма щонайперше асоціюється з питомо жіночою роботою або жіночим хобі: у жінки (або того, хто займає жіночу позицію) менше перепон у можливості отримувати насолоду від гри з матерією — на відміну від чоловіка як суб’єкта, позначеного кастрацією. На виставці Textus зроблений жінками текстиль не лише провадить експансію у мистецькому просторі, але й поєднується з текстом — адже кожна представлена робота спирається на концептуальне підґрунтя, часом доволі потужне.