Текст, мова, логос у культурі опинилися закріплені за чоловіками. Втім, на певній стадії свого розвитку дівчинка вступає у боротьбу на цьому символічному полі та нерідко виграє битву. Але що, коли підійти до гендерного агону з іншого боку і концептуалізувати текстиль замість тексту?
Шиття і вишивання можуть сприйматися як практики дисциплінарні, такі, що вгамовують генітальну сексуальність, виховують покору. Ми уявляємо собі жінок вікторіанської епохи, яких оберігали від понаднормового знання: трохи мертвих мов, дещиця класичної поезії, аматорське малювання аквареллю, гра на фортепіано і, звісно, багато рукоділля. Усе, аби лиш не фалос. Тим цікавішою видається спроба віднайти у рукоділлі емансипативну силу.
Попередні кураторські проекти Оксани Брюховецької були організовані навколо тем материнства та гендерної ідентичності. Натомість виставка «Textus. Вишивка, текстиль, фемінізм» вибудувана навколо техніки. Деякі художниці, що взяли участь у проекті, давно займаються текстилем, інші ж уперше звернулися до нього. Учасниці були вільні у виборі концепцій робіт і самі надавали їхні описи.
Не останню роль відіграє контраст між змістом та формою: там, де передбачається безпечна упокореність — спрямування жіночого еротизму в русло тихої, монотонної, сублімативної роботи — прориваються, неначе голка проколює тканину, сексуальність і виклик. Так, кооператив «Швеми» прикрашає традиційні сорочки вишитими вагінами. У власному коментарі художниці наголошують, що давні візерунки містили елементи, в яких було закодовано жіночі символи родючості. На експонованих вишиванках вагіни не приховані, вони легко прочитуються, виводячи цензурований образ на денне світло.
![Робота колективу «Швеми»](https://i0.wp.com/ukraine.politicalcritique.org/wp-content/uploads/2017/04/2.jpg?resize=525%2C350)
Із темою сексуальності традиційно працює Аліна Копиця, яка давно спеціалізується на техніці текстилю. При цьому фокус у її роботах спрямований на переосмислення чоловічого тіла, що видається нерозривно пов’язаним із фемінізацією культури. Чоловіча позиція у консервативному дискурсі передбачає серйозність, стриманість у насолоді, обмеження у репрезентації тілесності. Так, оголене чоловіче тіло нечасто з’являється у візуальній культурі — зазвичай функцію сексуального об’єкта виконує жінка. Тож художниця намагається надолужити цей недолік, зображаючи у своїх текстильних колажах чуттєвих, оголених чоловіків. У картині «Кримінальне чтиво» чоловік теж міняється місцями з жінкою, лежачи у грайливій позі біля її ніг. Серія робіт Man’s World звертає увагу на діловий дрес-код, який, наділяючи чоловіка ознаками влади та статусу, водночас зв’язує його бондажем корпоративної несвободи.
![Робота з серії Man's World Аліни Копиці](https://i1.wp.com/ukraine.politicalcritique.org/wp-content/uploads/2017/04/3.jpg?resize=525%2C335)
До дрес-коду звертається й Оксана Брюховецька, деконструюючи чоловічий піджак. Вона прикрашає цей стриманий костюм колажем із яскравих квітів, які частіше можна побачити на жіночому одязі. Ділові піджаки обліплено декоративними нашивками й оздоблено яскравими ґудзиками, і ця експансія жіночого дозволяє розмити суворість чоловічої позиції, відкриваючи чоловікові шлях до насолоди.
![Робота Оксани Брюховецької](https://i0.wp.com/ukraine.politicalcritique.org/wp-content/uploads/2017/04/4.jpg?resize=525%2C786)
Рукоділля — це також одна з форм тяжкої та малооплачуваної жіночої праці. Про це розповідають, зокрема, роботи кооператива «Швеми» та празької художниці Софії Времєнної. Ця художниця вишила на фартусі назви сайтів, які пропонують дешеву працю українок у країнах Центральної Європи. Відеозапис перформансу «12-годинний робочий день», який влаштували художниці з кооперативу «Швеми» у червні 2016 року у Санкт-Петербурзі, дозволяє ознайомитися з робочими буднями швачок. З 12:00 до 00:00 художниці шили сумки з написом «Зроблено в рабстві». Намагаючись максимально наблизити досвід під час перформансу до реалій роботи на фабриці, вони дозволяли собі лише одну 15-хвилинну перерву на обід і три походи до туалету. Наступного дня пошиті сумки продавали за 44 рублі (приблизна сума, яку отримують з кожної пошитої речі робітниці швейних фабрик).
![Робота Софії Времєнної](https://i2.wp.com/ukraine.politicalcritique.org/wp-content/uploads/2017/04/5.jpg?resize=525%2C350)
Ручна вишивка вимагає тривалої кропіткої праці та зосередженості, що робить її особливо інтимною практикою у порівнянні з багатьма іншими мистецькими техніками; текстиль тактильний, як шкіра. Гра з переплетінням ниток та м’якістю тканини спонукає до вираження особистого, тілесного досвіду. Особисте, зокрема переживання материнства, досліджене у роботах Анни Звягінцевої, Олесі Трофименко, Анни Щербини, Валентини Петрової.
На картині Олесі Трофименко, що зображає жінку з дитиною, олійний живопис — імітація ідеалізованої іконографії материнства, яку в мистецтві класицизму виконували чоловіки-художники — переходить у вишивку хрестиком. Фігури виринають із живописної глибини на поверхню, що одночасно робить їх і ближчими, реальнішими, і дещо складнішими для прочитання.
Робота Анни Звягінцевої «Одиничні записи» — листок з розчерками ручок, переведений у машинну вишивку. Цей прийом художниця використовувала і раніше: сплетена з тканини клітка для підсудного; малюнки олівцем, переведені у монументальну скульптуру з залізного дроту тощо. «Одиничні записи» покликані стати аналогією материнства як досвіду, що складається з повторюваних, але водночас унікальних повсякденних дій — як і в’язь на папері, коли розписуєш ручку.
![Робота «Одиничні записи» Анни Звягінцевої](https://i0.wp.com/ukraine.politicalcritique.org/wp-content/uploads/2017/04/6.jpg?resize=525%2C350)
Анна Щербина створює колаж поверх декоративної картини, котру вишила чужа бабуся. Художниця інкорпорує цей випадково отриманий артефакт, зіставляючи його з особистим досвідом, проводячи аналогію між переплетінням ниток на тканині та схемами, швами і переплетіннями у власній психіці, які вона успадкувала і які годі розплутати. Вона переробляє картину, зберігаючи стару вишивку і накладаючи поверх неї власну схему.
Великоформатний автопортрет Валентини Петрової був завершений в останні дні перед відкриттям виставки. Художниця вишивала своє обличчя вечорами після основної роботи, якою заробляє на життя. Вона наголошує, що тканину було куплено на секонді, а нитки частково зібрано по знайомих. Автопортрет не буде збережений, він зникне. Петрова приходить час від часу до ЦВК, щоб потроху висмикувати нитки з картини, аж поки від зображення не залишиться нічого. Окрім відмови грати за правилами мистецького ринку та закладеного у твір соціально-економічного шару смислів, процедура поступового й кропіткого конструювання свого портрету, а потім планомірного його знищення вказує на практику стосунків із власним образом і тілом (тіло художниці часто ставало об’єктом в її попередніх роботах).
![Автопортрет Валентини Петрової](https://i2.wp.com/ukraine.politicalcritique.org/wp-content/uploads/2017/04/7.jpg?resize=525%2C350)
Яскраве розмаїття об’єктів, яке відразу впадає в око на експозиції Textus, окреслює жіночий вимір чуттєвої насолоди. Вишивка і шиття як щось декоративне або утилітарне досі займають не найпрестижніше місце в ієрархії технік попри десятиліття експериментів у мистецтві. Адже є уявлення, що вишивають для розваги, що тут бракує концептуальної потужності. Вишивка недарма щонайперше асоціюється з питомо жіночою роботою або жіночим хобі: у жінки (або того, хто займає жіночу позицію) менше перепон у можливості отримувати насолоду від гри з матерією — на відміну від чоловіка як суб’єкта, позначеного кастрацією. На виставці Textus зроблений жінками текстиль не лише провадить експансію у мистецькому просторі, але й поєднується з текстом — адже кожна представлена робота спирається на концептуальне підґрунтя, часом доволі потужне.