Визнаний найкращим європейським фільмом 2016 року під час нагороди European Film Awards, «Тоні Ердманн» (Toni Erdmann) німецької режисерки Марен Аде (Maren Ade) був також номінований на премію «Оскар» за найкращий іншомовний фільм 2016 року. Однак, як уже стало відомо, переміг у цій номінації фільм іранського режисера Асгара Фархаді «Комівояжер» (The Salesman). Ця новина є не меншим розчаруванням, ніж шок фанатів мюзиклу «Ла-ла Ленд». Відомо, що результати найпрестижнішої премії в кіноіндрустрії часто не мають нічого спільного з якістю фільму. Радше перемагає той фільм, який вичавлює найбільше сліз або вливається в політичне тло даного відрізку часу. Тому в цьому випадку можна спекулювати і снувати здогадки, що іранська стрічка стала «Найкращим фільмом іноземною мовою» саме через нещодавню заборону Дональда Трампа на в’їзд до США громадянам семи мусульманських країн, у тому числі й Ірану.
«Тоні Ердманн» є однією з найкращих комедій 2016 року і важливою сходинкою для європейського кінематографу. Фільм триває 162 хвилини, тобто майже три години. Протягом цього часу Аде вдається охопити широку палітру настроїв і відчуттів: вона починає з монотонного солодкого роздратування, повільно просочуючись крізь абсурд, перш ніж як повернутися знову до смутку та лагідності. Вона не поспішає, і це секрет її успіху.
На початку складається враження, що «Тоні Ердманн» — класичний фільм про складні стосунки татуся з донькою. Розлучений вчитель фортепіано Вінфрід Конраді, якого грає австрійський актор Петер Зімонішек (Peter Simonischek), мешкає в німецькому передмісті. Він уже однією ногою на пенсії. Його донька Інес (Зандра Гюллер, Sandra Hüller) працює в Бухаресті німецькою консультанткою з питань управління нафтовими компаніями. Але вже через кілька сцен події у фільмі починають розгортатися, і картина переростає в щось дуже темне й неодноразово дезорієнтує глядача.
Вінфрід — не просто старий самотній німець із середнього класу, він любить пустотливі жарти та безглуздий гумор, різні розіграші над друзями чи поштарем. Тому під рукою в нього завжди незмінна бридка перука та штучні криві зуби, а в запасі — кілька альтер-его. Дорослу Інес дратує батькова поведінка. Але очевидно, що колись у дитинстві вона обожнювало його жарти. Це не допомагає їй уникнути гіркої долі: донька у фільмі стає центральним об‘єктом батькових пустощів.
Завжди недоступна для родини (особливо для свого батька) кар’єристка Інес приїжджає додому на власний день народження. Вінфрід стурбовано помічає, що вона втратила будь-яке почуття гумору і не в змозі більше опанувати власні нерви. Тож після цього короткого візиту у нього виникають підозри, що життя Інес несповнене та нещасливе.
Поштовх розвитку подій дає смерть Вінфрідового улюбленого пса. Це особисте нещастя штовхає його на подорож до доньки в Румунію, аби налагодити між ними стосунки. Вінфрід без попередження з’являється під дверима офісної будівлі, де працює Інес. У той час, коли та переживає стрес через роботу із важливим клієнтом, батько знайомиться з її шефом, колегами й одразу здобуває їхню прихильність своєю дивакуватою кумедністю і незручними жартами. Та Вінфрід довго не затримується: Інес, не витримавши його присутності, через кілька днів купила батьку квиток до Німеччини і витурила його в три шиї.
Іще через кілька днів з’являється Тоні Ердманн — багатий консультант-фрілансер із лімузином. Це тільки початок шалених і дивакуватих витівок Вінфріда, в основі яких лежить переслідування доньки по всьому місту в костюмі, з перукою і кривими зубами. Інес разом з глядачами розгублена і до останнього не розуміє ці переслідування, втручання в її життя та майже знущальну поведінку. Чого хоче добитися Тоні Ердманн? Їй здається, що він хоче зруйнувати її життя. Невідомо, що у нього на думці, але принаймні глядач чудово проводить час у кріслі. Тут тобі весь німецький набір: незручне караоке пісні Вітні Г’юстон The Greatest Love of All («Найбільше кохання») у виконанні Інес, старі-добрі німецькі сексуальні сцени, сюрреалістична техно-дискотека і нудизм. Але Аде не кидається жартами на всі боки, натомість порціями, повільно додає вогню в котел абсурду й терпляче веде нас до кипіння. Режисерка турботливо намотує жарт на жарт, одну безглузду ситуацію за одною, накопичуючи в нас дивні почуття, доводячи до краю (який, ми знаємо, неминучий). Кожен жарт націлений в одне місце і настирно б’є, поки глядач зовсім не розм’якне.
«Тоні Ердманн» — це приклад нового і вдалого висвітлення сьогодення. Режисерці в ньому вдається знайти спосіб, як достеменно й автентично крізь сміх висвітлити матінку Європу та її абсурдність — як вдалося висвітлити життя героїні Інес. Адже ключова сатиричність ховається не в Тоні Ердманні, а в образі Вінфрідової доньки, в її роботі. Інес працює в жорстокому корпоративному середовищі, де змушена брати на себе важкі непопулярні рішення щодо масових заходів зі скорочення витрат за рахунок людської робочої сили, посміхатися людям із бізнесу (як каже Інес своєму колезі: «Я не феміністка, інакше не терпіла б таких чоловіків, як ти»), вести на шопінг російську дружину свого генерального директора компанії і вдавати, що їй подобається колега, з яким вона спить, а насправді його зневажати.
З образом Інес може асоціювати себе чи не кожна жінка з найрозвиненіших європейських капіталістичних країн, яка працює на велику корпорацію — з Німеччини, Франції, Британії тощо. Усе в ній — від способу вкладання волосся, костюму та палітри блузок зразка брендів Mango чи Zara і до завдань, які вона повинна виконувати, робочих стосунків та стосунків із клієнтами — це штамповане життя HR-ок, менеджерок, фінансисток тощо з передмість, випускниць середньостатистичних коледжів. Та й її нещасний стан і криза в житті симптоматичні для жінок у ЄС, що працюють на корпорації.
Є іще один аспект, у якому цей фільм влучно відображає Європу — це, власне, локація самих подій у фільмі. Румунія стає для режисерки платформою для оголення «Заходу», уособленого німецькою компанією, котра намагається принести великий бізнес у малорозвинену країну. В Румунії інвестиції дуже радо вітають, але «нове» не завжди враховує інтереси «старого», і нерівність у фільмі чітко видима.
Заключна сцена повертає фільму голлівудський шарм. Інес та Вінфрід — знову в рідному містечку в Німеччині на похороні Вінфрідової матері, вони постають перед нами після катарсису та після того, як між ними налагодилися стосунки.
Марен Аде повністю вичерпує свою тему, вона не оминає жодної деталі для цілісності картини. Сцена святкування дня народження Інес у її квартирі — ідеально витриманий тривалий жарт, новий подих для комедії, абсолютно небанальний, здатний втримати увагу до останнього. «Тоні Ердманн» — це свіжина в сучасному європейському кінематографі, а для Голівуду — цінний приклад, в якому напрямку розвиватися. Але ж не буквально! Дуже шкода, що за римейк фільму взявся Голівуд, поставивши Джека Ніколсона та Крістін Віг на головні ролі. Великий комерційний брат мусить наживитися на нішовому європейському артхаусі. Нікого не здивує, якщо питання Оскару для такої переробки постане зовсім по-новому.