Переклав Андрій Рєпа
Розкажу вам, як я вперше зустрів Жан-Люка Меланшона, який, можливо, через два тижні буде обраний Президентом Республіки. Це було в січні 2013 року в музеї Д’Орсе під час церемонії нагородження «Людини року» за версією журналу «GQ». Жан-Люк Меланшон отримував там премію політика року. Він піднявся на сцену й вирік по-англійському: «Yes, I am dangerous!» — перед партером, напханим капіталістами, рекламниками й топ-менеджерами. На вечорі були присутні патрони компанії LVMH, концерну Піно, Янік Боллоре, Давид Пюжадас і навіть Дензел Вашингтон. Я якраз сидів за одним столом із актором Фабрісом Лукіні та Жан-Люком Меланшоном і крадькома підглядав за битвою титанів. Спершу Лукіні розповідав, як колись починав свою кар’єру маленьким помічником перукаря, а потім уже став поважним буржуа. Але під кінець вечора він співав «Інтернаціонал». Меланшон навернув його, повернувши до витоків. Хто ж проти розподілу багатств? Скасування державного боргу? Соціальної справедливості? Помешкань для бездомних? Порятунку планети? Того вечора я зрозумів, що Меланшон — це Робін Гуд і еколог Ніколя Юло в одній особі. Він уникав смертельної нудоти макроекономічних показників. Його екоситемою була утопія. Він повернувся до мене і сказав, що це я зруйнував ФКП (Французьку комуністичну партію), бо я робив піар-кампанію Реберу Ю, який здобув лише 3% голосів виборців. Збентежений, я не знав, що відповісти. Зрештою, я пробелькотів, що реклама завдає лиха всім, і комуністи — не виняток. Його обличчя проясніло.
Меланшон саме такий: він вас випробовує. В нього немає бажання зламати вас через коліно. Він поважає співрозмовника, якщо той тримається і не здається. Він любить цитувати: вони цілий вечір перекидувалися фразочками з Лукіні (який на той момент відкрив для себе творчість Філіпа Мюре). Тоді, в 2013 році, діставши 11% голосів у першому турі президентських виборів минулого року, Меланшон уже готувався до 2017-го. Рекламодавці люксових брендів трохи розслабилися, коли він пішов.
Минуло п’ять років, і сьогодні його мітинги — справжнісінькі «one man-shows» із атмосферою рок-концертів. Він імпровізує з кількома нотами. Звертається до опонентів, парирує атаки, «ось мені кажуть, що…», і, бам, — зіткнення, шум, полеміка. Це давня фігура народного трибуна посеред натовпу, але й водночас спеца соціальних мереж. Він постачає молодим те, чого вони прагнуть: революції, яку можна ретвітнути. Він значно обдарованіший за своїх конкурентів: кращий оратор, набагато освіченіший, жвавіший і бунтівливий. Але особливо — значно вільніший. Інші копирсаються в проблемах бухгалтерії або в темних оборудках. Історія, либонь, покаже, що він виграв вибори, коли кинув журналістам першого каналу: «Я оцінив вашу соромливість молодої газелі, але не кладіть мене в один кошик із Фійоном і Ле Пен». Отут він враз промовив те, що думали всі телеглядачі. Відтоді його рейтинг почав усюди зростати. Він — єдиний кандидат, який говорить про людяність. Навіщо потрібна політика? Невже щоб поправити дефіцит? Або щоб втовкмачувати громадянам, що світ не зміниться ніколи? Не треба організовувати вибори, якщо не любиш вислухати народ. Вибори — це рідкісний момент. Неможливо всидіти на місці, коли навкруги все так кепсько. Меланшон не божевільний, він говорить так, як мають говорити всі кандидати. Але «реалісти» засліплені цифрами, вони згубили з поля зору реальне горе людей. Меланшон говорить прості речі: безхатченки вмирають від голоду й холоду, неможливо прожити на мінімальну зарплату, і як безглуздо провадити війни. Це неважко, коли всередині себе знаєш, що все одно програєш. Запитайте Дональда Трампа. Досить пообіцяти світле майбутнє — і гадані переможці вже танцюють на слизькому. Тепер Меланшон вдвічі обігнав Амона і з таким темпом випередить Фійона та Макрона. Уявляю фізіономії моєї родини, коли вона побачить Меланшона у другому турі. Як директори зі зв’язків з громадськістю музею Д’Орсе: «Він потішний, цей марксист… а коли він вже піде?» Але якщо матимемо у другому турі Меланшона й Ле Пен, то президентом стане він. Я належу до тих, хто вважає, що немає нічого катастрофічного в тому, щоб поставити людяність у перший ранг наших пріоритетів. Інші кандидати, одержимі бюджетом, серйозні, суворі (ті, хто купує собі за 13 тис. євро строгі костюми, або колишні банкіри-радники-міністри), забули головне: вони знехтували мрією. Меланшон розпочинає виступи зі звернення: «Мої друзі», «Послухайте, люди». Гасло його кампанії «Сила людей» нагадує міттеранівську «Спокійну силу»: так, здається, наче ми в 1981 році. Іншим разом на телепрограмі Рюкьє замість того, щоб нагнітати страх перед Африкою, він обстоював переваги франкофонії в африканських країнах. Йому вдалося реабілітувати старі добрі часи французької колоніальної імперії, виголосивши похвалу імміграції: вправно! 18 березня він зібрав стотисячну ходу в ім’я Шостої республіки (це вдвічі більше, ніж мітинг Фійона на Трокадеро)… з ідеєю, поцупленою в Арно Монтебурга. Та й як не пристати до цих простих вимог: «подолати злидні», «скасувати республіканську монархію», «підвищити зарплати», «не повертати борг», «покінчити з диктатом грошей», «залиште нас у спокої з релігією»! Його останні слова на других дебатах були сповнені лірики: «Приходять дні миру, і з ними смак щастя»! Меланшон — такий собі генерал Буланже, який переодягся в сеньйора де Ла Паліса. Або нова версія Міттерана, переодягнутого в Жоржа Марше. Але мені він видається смішним не більше, ніж Лев Толстой, який переодягався в селянина-анархіста через своє християнське почуття провини. Не більш абсурдним, аніж рухи Окупай або «Ніч на ногах». Можна також згадати надзвичайно цікавий фільм Ніколя Парізьє «Велика гра» (2015) про розлюченого письменника, який закохується в ліворадикальну активістку. Пора вже припинити знецінювати будь-який бунт за допомогою легковажного цинізму. Іронічна бездіяльність була тупиком, характерним для мого покоління, як це добре розповіли у своїх останніх книжках Од Ланслен (Aude Lancelin) і Сесіль Гібер (Cécile Guilbert). У Сполучених Штатах Берні Сандерс здобув величезну підтримку з гаслом «Політична революція» і програмою кейнсіанського відродження: підвищення мінімальної заробітної плати, зменшення студентських боргів, оподаткування фінансових трансакцій… Ця програма має всі шанси перемогти за чотири роки. Комунізм не помер, він просто поміняв свій «лук» і свій жаргон: сьогодні його імена — «шерінг», «блаблакар», «ейрбіенбі»… Чимало політиків, які вважають себе сучасними, так нічого і не збагнули в технологічній революції — а вона дозволила здійснити радянську мрію!
«Ви, люди» діляться між собою машинами й будинками. Подорожують лоу-костом. Відкривають екологію, купуючи біопродукти. Завдяки дистанційній роботі тікають із міст. «Ви, люди» відмовляються від гонитви за грошима. Вони вибудовують нові пріоритети. Хочуть скромного життя, але воно не перестає псуватися. «Слешери» працюють на кількох роботах. «Бобо» (богемні буржуа) змінюють світ, відмовляючись ставати реакційними буржуа. Ми наважимося сказати: слово «бобо» замінило старий термін «дрібна буржуазія». А коли дрібні буржуа повстають, готуйтеся, що може трапитися будь-що. Саме через це їх розстрілюють терористи: бобо ламають правила, змішуючи межі класової боротьби. Юрба сентиментальна. Анулюйте демократію, якщо не знаєте, як запалити мріями серця людей, яким по 18-24 роки. От Ле Пен, наприклад, замінила націонал-соціалізм на соціал-націоналізм. Амон залишився занадто бюрократичним, попри свою добру утопію (загальний базовий дохід). Макрон назвав свою книжку «Революція», однак програма його радше реформістська, ніж утопічна. Куди поділася ліва мрія? Хто змінить наше суспільство? Вважаєте, що сучасний світ аж такий успішний? Якщо Меланшон у своєму піджаку буркотливого шкільного вчителя опиниться в другому турі віч-на-віч із воєнно-морською Мариною, це буде повернення 1930-х років: «фашо» проти «коко». Я про це оголосив на радіо «Франс-Інтер» ще 26 січня 2017 року, тоді більше для сміху. Та чи так зле, якщо народ примусить своїх лідерів нарешті здійснити французьку революцію всерйоз? Просто «рулити» більше не достатньо. Я був зняв фільм, якраз щоб довести: нам потрібен Ідеаль, а не Лореаль! І що нам втрачати, як уже й так нічого не працює? Я теж можу діставати влучні цитати. Оскільки я пишу цей текст у Дубліні, дозвольте процитувати ірландського поета: «But I, being poor, have only my dreams. I have spread my dreams under your feet; tread softly, because you tread on my dreams» (Вільям Батлер Єйтс). Переклад такий: «Але, будучи бідним, я маю лише мрії. Я розстелив їх тобі під ногами; ступай легенько, бо ти ступаєш по моїх мріях».
Джерело: BIBLIOBS