Переклав Андрій Рєпа

Я розумію скрушні почуття протестувальників, зокрема розчарованих поразкою меланшонізму, результатами першого туру виборів. Виходячи з цього, хоч що вони не робили й не говорили, але визнаймо: у цих виборах не було ніякого шахрайства, ніякого особливого викривлення.

Були фактично тільки дві аномалії, пов’язані з партійною системою, які, на превеликий жаль (для реальної влади), розладнали центристський парламентський блок. Цей блок складався з класичних правих і лівих. Останні сорок років, якщо не два століття, він підтримує в нашій країні розгортання капіталізму на місцевому рівні. Втім, місцевий виходець із самопроголошеної лівиці президент Олланд не висунув своєї кандидатури на пост президента, через що розвалив свою партію. З іншого боку, класична правиця через згубну виборчу кампанію не поставила на перегони свою найкращу стару шкапу — Жуппе, — а натомість висунула такого собі провінційного буржуа із сумною фізіономією, якому чужі «соцієтальні» радощі сучасного капіталу.

У «нормальному» другому турі мали б опинитися Олланд/Жуппе, в гіршому разі — Ле Пен/Жуппе, в обох випадках з легким вибором на користь Жуппе. За відсутності двох привладних партій, які просто-напросто розклалися, наші справжні господарі, що керують нами вже два століття — власники та розпорядники великих капіталів — були трохи дезорієнтовані. На щастя (для них), їм на допомогу прийшли звичні політичні кадри, старі стріляні горобці реакції; з поміччю, звісна річ, залишків соціал-демократії (Вальс, Ле Дріан, Сеґолен Руаяль та їхні спільники) вони нашвидкуруч зліпили презентабельну заміну для занепалого центристського блоку. Цією заміною став Макрон. Також вони взяли в союзники, — що виявилося дуже корисним і доволі далекоглядним — старого й бувалого центриста Байру, вояка всіх електоральних баталій, навіть найбільш тяжких і безнадійних. Усе це було пророблено блискуче, в рекордний термін. Кінцевий успіх практично гарантований.

За цих доволі зрозумілих і чітких умов голосування ще ясніше, ніж зазвичай, підтвердило: прокапіталістична та права суб’єктність, включно з її фашизоїдними формами, має в цій країні абсолютну більшість.

Частина інтелектуалів і частина молоді відмовляється це помічати або гірко оплакує цей факт. Але чому? Вони, ці любителі демократичних виборів, хочуть, щоб їм замінили народ, який ходить на виборчі дільниці, як міняють брудну сорочку. Той, хто голосує, має, як-не-як, погодитися з волею більшості! Насправді ці дві групи сприймають світ за міркою власного становища та власних мрій, не приймаючи висновку, який напрошується сам собою: не потрібно геть нічого чекати від «демократичних» виборів.

Уже Наполеон III у 1850 році зрозумів, що загальні вибори є не жахіттям, як собі уявляла добромисна буржуазія, а справжнім благословенням, несподіваною й дорогоцінною легітимацією реакційних властей. Це досі слушно і в наш час, у всьому світі. Наполеон-молодший виявив, що в історичних умовах — більш-менш нормальних, більш-менш стабільних — кількісна більшість завжди посутньо консервативна.

Зробимо висновки спокійно. Істеричне сприйняття результатів виборів призводить лише до непотрібної депресії. Слід звикнути ось до чого: ми ніколи не покінчимо з нашим нинішнім рабським становищем, що ніяк не залежить від електоральних ритуалів, якщо не братимемо до уваги такі чотири фактори:

1) Нестійка історична ситуація, що істотно підриває консервативні суб’єктності. Дуже ймовірно, що це (хоч як нам це не подобається) — війна, як за часів Паризької комуни в 1871 році, російської революції в 1917 році, китайської революції між 1937 і 1947 роками.

2) Ідеологічне розділення, спершу добре відчутне серед інтелектуалів, а відтак і серед широких мас, стосовно того, що є два шляхи, а не один, і весь простір політичної думки має структуруватися навколо антагоністичної суперечності капіталізму/комунізму або ж того чи іншого з їхніх еквівалентів. Нагадаю мимохідь принципи другого шляху: встановлення — на противагу приватній власності — колективних форм керування засобами виробництва, кредитування й обміну; поліморфізм праці, зокрема скасування протиставлення фізичної та розумової праці; послідовний інтернаціоналізм; форми народного управління, що приводять до кінця розділеної держави.

3) Народне піднесення, звісно, як завжди, міноритарне, однак яке принаймні «підвішує» владу держави — піднесення, яке часто пов’язане з пунктом 1.

4) Міцна організація, здатна запропонувати дієвий синтез трьох перших пунктів у напрямку повалення ворогів та якомога швидшого встановлення елементів, потрібних для другого, комуністичного, шляху — елементів, загальні принципи яких я нагадав вище.

Два з чотирьох пунктів, 1-й та 3-й, залежать від кон’юнктури. Але вже зараз ми можемо активно працювати над 2-м пунктом, який є абсолютно визначальним. Ми також можемо розвивати 4-й пункт, зокрема підтримуючи — у світлі 2-го пункту — спільні зібрання й акції між фракціями, з одного боку, інтелектуалів, а з іншого — пролетаріату в його трьох формах: активні робітники та дрібні службовці, робітничі сім’ї, потерпілі й деморалізовані шаленою деіндустріалізацією в країні за останні 30 років, номадний пролетаріат африканського, близькосхідного або азійського походження.

Істеризувати результати виборів, одночасно впадаючи в депресію та пишномовно звинувачуючи всіх і вся, — не лише даремно, а й шкідливо. Це означає з усією безпорадністю опинятися на ворожій території. Ми маємо ставати байдужими до виборів, які залежать, не більше й не менше, від суто тактичного вибору між тим, чи відмовитися грати в цю «демократичну» фікцію, чи підтримувати котрогось із конкурентів з кон’юнктурних мотивів, визначених нами в рамках комуністичної політики, якій загалом чужі ритуали державної влади. Ми маємо присвятити свій дорогоцінний час справжній політичній роботі, яка обов’язково вписується в вищезазначені чотири пункти.

Джерело: Mediapart