Останнього місяця в Україні сталися аж дві знакові події, пов’язані з декомунізаційними законами. Обидві показові. Так, 4 травня Галицький районний суд Львова виніс перший вирок за оновленою статтею 436-1 КК України — «Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів». Юнак, звинувачений у розміщенні забороненого контенту в соціальній мережі Facebook, свою провину визнав, завдяки чому відбувся двома з половиною роками умовно.

Другою подією став скандал, що розгорівся навколо допису директора Українського єврейського комітету Едуарда Долинського, в якому він закликав притягнути до відповідальності за цією самою статтею організаторів маршу на честь 74-ліття створення дивізії СС «Галичина». Відповідаючи Долинському, директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович нічого протизаконного у діях організаторів, як і у самій символіці, не побачив. І хоча ці події одна з одною прямо не пов’язані, вони можуть слугувати чудовою ілюстрацією змісту та застосування українського «декомунізаційного» законодавства, а також суспільних змін, що відбулися в останні роки.

Варто зазначити, що стаття 436-1 Кримінального кодексу України існувала й раніше і стосувалася виключно націонал-соціалізму та фашизму. Але прийнятий улітку 2015 року Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» змінив її докорінним чином. У статтю не лише додалися пункти про заборону комуністичної символіки, але й дивним чином зникли місця, що стосувалися нацистського режиму. Нова редакція не містить згадок про «публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму», зокрема «злочинів, здійснених організацією “Вафен-СС”, підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співробітничав з фашистськими окупантами». За старим законодавством організатори і учасники маршу на честь дивізії «Галичина» однозначно виявлялися б злочинцями. Але не за новим.

Порівняння

І тут виявляється, що Володимир В’ятрович цілком має рацію. Коли на офіційний запит і в публічних висловлюваннях він заперечує порушення українського законодавства, в якому символіка дивізій «Вафен-СС» і СС «Галичина» зокрема не заборонена, то дійсно не грішить проти правди. Жодних згадок про них у законі ви не знайдете. Немає там і згадок про символіку СС як таку. Там взагалі майже нічого немає. У розділі, що стосується заборони націонал-соціалістичної символіки, заборона поширюється виключно на прапор і герб нацистської Німеччини 1939-1945 років, символіку НСДАП та цитати керівників партії. І це практично все. Ніяких тобі «…або її елементи» ніяких «та інших символів», як це передбачено для комуністичної символіки. Ні слова про символіку країн-союзниць Німеччини, тої ж таки фашистської Італії. Навіть просте порівняння кількості пунктів, виділених на комунізм і націонал-соціалізм у тексті закону, дозволяє легко зрозуміти, проти кого зрештою націлений цей документ і чому, наприклад, публікація у Фейсбуці опиняється поза законом, тоді як марш вшанування СС-івців — цілком легальною подією.

Нижче наведені нацистські символи, якими ви можете користуватися у повсякденному житті і не боятися бути притягнутими до відповідальності. Деякі з них нам добре знайомі:

Нацистская символика

Джерело: Wikipedia

Не дивно, що таке законодавство викликало багато заперечень у Венеціанської комісії. Загалом, визнаючи право держав на заборону тих чи інших символів, вона, тим не менш, вказує на занадто розмиті формулювання, не вичерпний — а отже, відкритий для трактування — перелік заборонених символів, заборону діяльності політичних партій виключно за їхню назву, а не доведену судом злочинну діяльність тощо. Критикують європейці і концепцію заборони на заперечення «загальної злочинної природи» замість конкретних злочинів, що є фактично забороною на ідеологію. Така заборона, до того ж, передбачає невиправдано велику відповідальність, співмірну з тяжкими злочинами, як-то вбивство чи зґвалтування — обмеженням чи позбавленням волі строком до 5 років з можливою конфіскацією майна.

Але, як усім добре відомо, в Україні не так важливе законодавство, як його застосування на практиці, а суворість законодавства часто компенсується необов’язковістю його виконання. Так, марші на честь дивізії «Галичина» проходили і раніше, при старій версії Кримінального кодексу, а вулиці, названі в її честь, уже давно існують в Івано-Франківську та Тернополі. Щоправда, неблагозвучні літери «СС» до назви вирішили не додавати. Так само немає у правоохоронців претензій і до численних груп та користувачів у соцмережах, чиї сторінки наповнені суто нацистським контентом, до регулярного використання на політичних акціях нацистського вітання (в народі — «зіга») чи символіки окремих добровольчих батальйонів. А вуличне насильство з боку ультраправих майже ніколи не розслідували у руслі злочинів на ґрунті міжнаціональної ненависті, якщо взагалі колись розслідували. Були очікування, що такий самий підхід правоохоронці застосовуватимуть і до «порушників зліва». Але тим то й важлива для нас ця історія, що вона грає роль попередження усім прихильникам лівих поглядів: за це тепер реально каратимуть.

Приклад сумнівного правозастосування ми знаходимо вже навіть тут, у першій же справі. Речовими доказами у справі про поширення комуністичної ідеології у мережі Інтернет раптом виявилися цілком матеріальні об’єкти, такі як стрічки, прапори, дощовики, кепки чи навіть книжка «Капітал» Карла Маркса, яку суд назвав «підручником». Ці речі лежали вдома у засудженого, і він їх ні не виготовив, ні не поширював.  Якщо спробувати провести аналогії, то, фактично, криміналізованим виявляється не лише виготовлення і поширення заборонених символів, а й зберігання для індивідуального вжитку. Невже ми наближаємося до моменту, коли при собі дозволять мати лише обмежену кількість «небезпечної» літератури? А якщо при затриманні до криміналу трохи не вистачатиме — поліцейські «досипатимуть» пару брошур Леніна.

Вирок, винесений за декомунізаційною статтею, можна назвати показовим. Він став не лише першою ластівкою у боротьбі з комунізмом, а й першим прикладом політичної цензури в інтернеті. Після нього до підписання Президентом рішення про блокування російських сайтів пройшло всього пару тижнів. Наступний крок — закон про державне регулювання мережі Інтернет, який, на думку експертів, майже ідентично відтворює свій відомий російський аналог, — готується побачити світ вже влітку цього року.

Впровадити цензуру та обмежити доступ до веб-сайтів «порушників» одного разу в Україні вже намагалися. Тоді, у січні 2014 року, такі ініціативи режиму Януковича були сприйняті як загроза свободі слова і охрещені «диктаторськими законами 16 січня». Сьогодні ж влада подає це як захист від ворога в гібридній війні і торжество історичної справедливості, демонструючи чудеса подвійних стандартів. Подвійні стандарти, як свідчить останній «декомунізаційний» вирок, панують і в судовій та правоохоронній системі — з сильним ухилом «вправо». І суспільство аплодує їм стоячи.