Цього року в Кривому Розі вже другий рік поспіль проходить «Робітнича школа». Активісти разом із профспілковцями організували для місцевого пролетаріату  простір для отримання нових практичних та теоретичних знань. Перша школа мала неабиякий успіх серед робітників, нові для них теми викликали активне зацікавлення. Про деталі успішної місцевої ініціативи «Політична критика» поговорила з Оксаною Дутчак, однією з організаторок робітничої школи.

Коли відбулася перша робітнича школа?

У минулому році ми розпочали пілотний проект, і школа проходила з кінця травня до вересня 2016 року. Робітнича школа в Кривому Розі — це цикл семінарів для робітників і профспілкових активістів міста, який охоплює широке коло тем, від протестів до фемінізму, й висвітлює їх із лівої перспективи.

Хто організував робітничу школу?

Конфедерація вільних профспілок України, а точніше, її місцевий осередок — Незалежна профспілка гірників України за підтримки Фонду Рози Люксембург. Подія була відкрита, організована власними ресурсами. Але інформація про неї поширювалася серед вибраних людей, щоб передусім прийшли робітники і профспілковці. Відвідували школу дуже різні люди: було багато людей з шахт, із видобувної промисловості, з переробної, а також швачки, в яких я потім брала інтерв’ю для дослідження. Водночас семінари відвідували доволі випадкові люди: здається, навіть було кілька людей не робітничих професій — як-от, наприклад, стоматолог (вочевидь, просто знайома запросила), кілька студентів і просто якісь активісти, зацікавлені люди.

А чому школа була організована саме у Кривому Розі?

Тому що тамтешні лідери профспілок виступили з цією ідеєю та бажанням її втілити. А оскільки ми були вже знайомі, до мене звернулися по допомогу, і я погодилася. Допомагала я як асистентка, що займалася всіма організаційними питаннями, які потрібно було владнати саме у Києві. Також я проводила один семінар про сильні та слабкі сторони робітничих протестів, оскільки я досліджую робітничі протести вже кілька років. Ну, а загалом там були дуже різні теми: від тем історії робітничого руху в Україні до загальних тем, таких як критика капіталізму з точки зору лівиці, і до семінарів про фемінізм та історію фемінізму, які вела Надія Чушак. Крім того, були й досить практичні семінари — наприклад, про організацію робітничих кампаній, протестів та апеляцій.

Як ви вибирали теми семінарів для робітників? Чого саме ви прагнули їх навчити? Наприклад, чи потрібен робітникам фемінізм? Чи за їхніми побажаннями ви добирали теми?

Зважаючи на те, що минулого року проект робітничої школи був пілотним, ми вибирали теми на власний розсуд. Я та Надія Чушак не мали попереднього досвіду роботи з подібною аудиторією, не звикли проводити подібні семінари для середовища людей непідготовлених, які не мають базового уявлення, знову ж таки, про той самий фемінізм. Але насправді, як виявилося, що новіша тема для робітників, то більше для них вона цікава. Були теми, які їм дуже подобалися, люди хотіли щось розповідати від себе. Тема фемінізму була, власне, одною з тих, до яких вони проявили живий інтерес, попри її, здавалося б, провокативність. Потім нам розповідали, що після семінару учасники ще дуже довго обговорювали ці всі питання в своїх робочих колективах, серед своїх знайомих. На цьому прикладі ми побачили, що насправді робітникам та робітницям багато що цікаво. Можна читати лекції хоч про сучасне мистецтво. Тому що це нова інформація. Що мене дуже вразило, це коли в неділю на семінар Наді Чушак прийшли два хлопці, одразу після своєї нічної зміни. Щоб я в неділю після нічної зміни йшла на якийсь семінар? Дуже малоймовірно.

В аудиторії не було негативного упередження проти фемінізму?

Абсолютно ні. По-перше, там було дуже багато жінок. Ми ж усім пояснювали про що йдеться, розповідали, що таке фемінізм і чому це важливо. Очевидно, що ця тема для жінок актуальна, тому що вони щоденно на роботі на власній шкурі зазнають дискримінації, маючи подвійну навантаженість тощо. Навпаки, тема фемінізму викликала палку дискусію, учасники ставили купу питань, але реакції на фемінізм як на лайливе слово не було.

Щодо чоловіків, то я б сказала, що у них було радше підтримуюче ставлення до жінок у колективі. Виникало багато дискусій. Наприклад, говорили з якимось молодим хлопцем про те, чи бути берегинею — це класно (сміється). У відповідь ми з Надею намагалалися пояснити, що це за собою тягне і що в результаті отримує жінка зі статусом «берегині» — залежність і так далі. Тобто дискусії відбувалися, але я не можу стверджувати, що ми не змогли їх переконати. Сподіваюся, що змогли.

А до яких професій належали жінки, що відвідували школу?

На семінарі з фемінізму якраз була одна швачка, але переважно це були жінки, які працюють сигналістками чи ще кимось на шахтах. Тобто важка промисловість як вона є. Вони самі розповідали свої історії, дуже багато чого цікавого. Про ту саму гендерну дискримінацію, коли жінка працює чи механіком, чи зварювальницею, і виконує свою роботу професійно, але при цьому в неї десь не піднімають розряд, тому що піднімають чоловікам. Хоча вони пораються прекрасно з будь-якою роботою, і досвіду в них купа. В плані дискримінації розповідали про інші крайнощі: коли чоловік не міг отримати опіку над дитиною, хоча були всі підстави, щоб позбавити батьківства його жінку. Попри те, що в неї була алкогольна залежність і роботи нормальної вона не мала, коли справа потрапила в суд, опіку над дитиною все одно отримувала вона. Тож теми наших семінарів не були якимись абстрактними речами або якоюсь філософією, а чимось дуже конкретним, з чим вони стикаються кожен день. Просто вони не завжди це усвідомлюють, і ми намагаємося дати їм якісь рамки для розуміння того, що відбувається.

Розкажіть трохи детальніше про свій семінар.

Я говорила про сильні та слабкі сторони робітничих протестів в різних галузях. Про те, що в одних галузях краще становище, бо вони сильніші, і тому що там складно організоване виробництво. Ми намагалися робити групову роботу, де їхнім завданням було оцінити за різними параметрами чотири галузі: швейну, освітню, транспортну, і, власне, важку промисловість. Потрібно було визначити, в чому сила, та, відповідно, слабкість, робітників кожної з галузей в Україні. Мушу сказати, що оцінки вони надали насправді близькі до реальності, які співпадають з моїм власним баченням — баченням людини, яка ретельно досліджує це питання. Аналізували вони адекватно, правильно та логічно. Я надала їм лише теоретичні основи, параметри, за якими можна аналізувати робітничі рухи.

На твою думку, чому саме в Кривому Розі виникла потреба такої школи? Або, якщо вже говорити в масштабах країни, чому українським робітникам потрібна така школа?

Перш за все потрібно розуміти ситуацію у Кривому Розі. Насправді все залежить від реалізації таких заходів, тому що робітники та робітниці бажають якось розвиватися, отримувати таку інформацію. Я не думаю, що ця властивість виняткова для робітників чи ще для когось. Інша справа, що робітникам цікавіше слухати про теми, які пов’язані з тими ж робітничими протестами, з виробництвом, для них воно не є чимось абсолютно загальним. Ти приїжджаєш і пояснюєш, що це не винятково їхня проблема, це от така от практика, і її причини такі-то. Адже «АреселорМіттал» — досить сильна компанія. І нещодавно робітники боролися, аби один відділ виробництва не перенесли в аутсорсинг. Їм це цікаво і зрозуміло. І ми розповідаємо їм, що аутсорсинг — це не якась місцева проблема, а навпаки — глобальна тенденція сучасного капіталізму. От у травні багато робітників і робітниць у Кривому Розі пішли на страйк, вимагаючи підняття зарплатні. І ми, наскільки дозволяють наші ресурси, вивчаємо реальну можливість підняття цієї зарплатні і розповідаємо їм. Про ціноутворення у їхній промисловості, про економіку, яка базується на сильній купівельній спроможності, і так далі. Шкільним вчителькам будуть цікаві інші аспекти, грубо кажучи. Їх цікавитиме їхня галузь, державний бюджет, світові практики освітніх реформ, і та ж таки важливість купівельної спроможності для економіки. Просто потрібно добирати теми, що є дотичними до їхнього повсякдення, і того, чим вони живуть, про щось більш реальне.

Але ж існує якась ніша, яку ви заповнюєте цією школою.

Проблема в тому, що в Україні навряд чи хтось думає про те, що працюючим людям нестудентського віку і нестудентського способу життя може бути цікаво таке. Заходи, які зазвичай організовують, орієнтовані або на студентів, або на якийсь там креативний клас і так далі. А про те, що це може бути цікаво людям, які працюють на якійсь постійній роботі, навряд чи хтось думає.

З іншого боку, легше працювати в ніші, де переважно робітники швейної, видобувної, переробної промисловості, бо можна легко підбирати теми.

На які результати робітничої школи ви сподіваєтеся? Що принесе щорічна організація такої школи?

Я сподіваюся, що вона призведе до більшої згуртованості найманих працівників і працівниць, до їхнього розуміння своєї власної сили. Окрім цього, вона дасть їм те бачення, яке пояснює системні причини проблем і процесів, які відбуваються в їхньому житті, в житті їхнього міста, галузі, країни. В ідеалі — і це моє особисте сподівання — більше робітників і робітниць будуть політизуватися, в широкому розумінні цього слова.

Особисто для мене ця школа вже багато чого дала. Хоч я виросла у місті з великим хімпромом, ніхто із моїх однолітків не працював на заводі, тому можна сказати, що це мій перший досвід близького спілкування з людьми, які працюють у важкій промисловості. Це спілкування дуже цікаве. Пам’ятаю, як вперше після одного із семінарів ми продовжили неформальне спілкування з кількома учасниками і учасницями. Половину вечора мені було важко зрозуміти, про що вони говорять. Всі ці виробничі абревіатури, виробничий сленг, виробничі проблеми. Але зараз я вже розумію набагато більше, я теж вчуся.