«Журналістські стандарти BBC» — планка, що в силу об’єктивних і суб’єктивних причин доступна лише невеликій кількості українських видань. У гонитві за оперативністю та кількістю матеріалів, продиктованій умовами медіаринку, журналіст часто не має можливості детально перевірити достовірність інформації, опитати обидві сторони чи досконало вивчити контекст. Іншою перешкодою може бути інформаційна політика видання чи держави. «Темники», які активно використовувалися в часи Кучми, цілковито не зникли і дотепер, а деякі видання воліють «не розганяти зраду». Та навіть там, де прямої чи опосередкованої цензури немає, існує особиста позиція автора. В українських реаліях автор нерідко почуває себе солдатом «гібридної війни», що захищає батьківщину від ворожої агресії на інформаційному полі битви. А виграти цю битву необхідно будь-якою ціною. І тут уже стає не до «стандартів BBC». Навіть якщо йдеться про саму українську службу BBC.
Промовистим прикладом такої логіки може слугувати стаття В’ячеслава Шрамовича «Група С14: хулігани, які ловлять сепаратистів» про досить відому групу (хоча більш коректно було б називати їх угрупованням) С14. Журналістське розслідування, заявленою метою якого було пролити світло на тих, хто погрожував журналісту Руслану Коцабі після суду, одразу після публікації викликало багато питань. «Матеріал української служби BBC про угруповання C14 заскочив не так фактом своєї появи, як тим, що його оприлюднено на сайті BBC, — коментує правозахисник і колишній співробітник англійської служби BBC Максим Буткевич. — Проблема навіть не у наданні прямої мови учасникам угруповання, яке чи не основною мовою політичної дії вважає насильство: аудиторії, вочевидь, варто мати змогу почути різні думки. Проблема у тому, що, крім цієї прямої мови, інших думок текст не містить. Немає жодного коментаря з боку жертв нападів, про які йдеться. Немає коментарів експертів і експерток, які досліджують крайньо праві рухи в Україні. Тож не дивно, що матеріал багато хто сприйняв як упереджений аж до поблажливої рекламності. Як це відповідає професійним стандартам журналістики Британської телерадіомовної корпорації — мені не зрозуміло». Але з озвученими у тексті тезами варто розібратися детальніше.
На початку нам подають трохи героїки. Випускники престижних київських ВНЗ, активісти антизабудовних ініціатив, учасники Майдану та АТО. Вже з перших рядків зрозуміло: ці хлопці просто не можуть бути поганими. Проте історія С14 має й інший бік. У середині 2000-х, у момент формування організації з членів інших націоналістичних груп (МНК, УНСО), створення С14 мало на меті залучити найбільш радикальних правих — «гітлеристів», розповідає колишній член праворадикальної групи УНТП («Українська націонал-трудова партія»). Трохи пізніше С14 влилася в антизабудовний проект «Збережи старий Київ», поступово витіснивши звідти лівих і частину лібералів. А найбільшим політичним злетом С14 та її лідерів дослідник ультраправих рухів В’ячеслав Ліхачов вважає участь у київському Майдані. «Ставши “Сотнею Святослава Хороброго” Самооборони Майдану, бійці С14 оздобили будівлю КМДА неонацистськими прапорами і графіті та безперервно виявляли внутрішнього ворога, а також здійснювали сміливі нічні рейди проти київських ресторанів», — коментує Ліхачов.
Однак конкуренцію за вплив після Майдану С14 програла іншим праворадикальним групам, таким як «Правий сектор», а трохи пізніше — «Азов». «Крім того, репутацію С14 сильно підірвала фактично втеча з Майдану у найбільш драматичний момент — у ніч на 19 лютого. У наступні місяці, на відміну від “Правого сектору” та ядра майбутнього “Азову”, що прагнули потрапити на фронт, керівництво С14 віддавало перевагу мародерству у Києві, грабуючи, наприклад, покинутий офіс Комуністичної партії», — додає В’ячеслав Ліхачов. Але історія угрупування вже й так досить детально описана в матеріалі на сайті Букви, і нас вона зараз цікавить найменше.
Героїчний образ формується не лише історією. У тексті учасники групи й надалі постають благородними месниками та шукачами справедливості, що роблять за державу її роботу — борються з сепаратизмом у глибокому тилу. Читаючи статтю, не можеш не пристати до наріжної думки автора: хлопці просто змушені порушувати закон заради вищої справедливості, їм просто не лишають іншого вибору. «Це не те, що нам весело когось ловити. Це, насправді, займає багато і часу, і це ризик — вони так само можуть ловити нас», — цитує автор одного з лідерів організації Євгена Карася.
Проте така героїчна оповідка викликає багато питань. Адже якщо відкинути риторичний пафос, стає зрозуміло: йдеться про скоєння кримінальних правопорушень проти осіб, вину яких ніхто не довів і ніхто крім самих членів С14 не визнав. І хоча вже з перших абзаців нас запевняють у тому, що ні про які насильницькі дії не йдеться, методи «дати ляпаса, зупиняти їх, не давати їм це говорити» недвозначно говорять як про фізичне насильство, так і про образу честі та гідності. З юридичної точки зору цього вже достатньо.
«Давання ляпаса» або просто «плювок у обличчя» С14 готувала і для Руслана Коцаби. Та оскільки бити людей у поважному віці з медійної точки зору не надто вигідно, робити це запрошують людей ззовні. Те, що «давання ляпаса» є ні чим іншим як провокацією бійки, вони чудово усвідомлюють, обіцяючи «з’їсти» тих, хто буде заступатися. Цю тактику можна було б розвинути і, наприклад, копнути ногою дитину «сєпара», для здійснення чого покликати дітей патріотів. Ну, а що? Нічого протизаконного, просто «дрібне хуліганство». Впевненість у тому, що все зійде з рук — 99%, що дуже дивно для руху, який заявляє про свій перманентний конфлікт з поліцією.
Те, що «виховні бесіди» з сепаратистами є основним видом діяльності С14, підкреслюється кілька разів. Євген Карась навіть наполягає на цьому, хоча одразу приводить цілком конкретні приклади побиття політичних опонентів. На жаль, згаданими у статті випадками послужний список С14 не закінчується. До політики вуличного насилля вони вдалися задовго до початку війни чи подій на Майдані, коли ні про яких сепаратистів не йшлося в принципі. У ті роки жертвами угруповання, члени якого і справді переважно представлялися «невідомими патріотами», ставали члени студентської профспілки «Пряма дія», ліві активісти, антифашисти, представники ЛГБТ-руху та інші «опоненти».
Наведемо лише кілька прикладів. Після акції 8 березня 2012 року на члена студентської профспілки «Пряма дія» Олексія Бумагіна напали двоє свободівців, близькі до С14. І хоча Олексію вдалося відбитися, націоналісти поцупили його гаманець. Бійкою з активістами С14, що намагалися зірвати мітинг, закінчилася правозахисна акція 8 грудня 2012 року. Тоді в міліції опинилися представники обох сторін. Але вже після закінчення акції було побито ще кілька її учасників та учасниць. Активісти С14 брали активну участь у нападі на Марш рівності 2015 року, де постраждали більше 20 людей, а правоохоронець, що охороняв марш, дивом вижив після вибуху саморобної гранати.
І це лише кілька нападів, де про участь С14 відомо абсолютно точно. У більшості інших випадків — таких, наприклад, як напади на викладача НаУКМА Василя Черепаніна, співробітника сайту «Чесно» Павла Миронова, журналіста «Лівого берега» Георгія Ермана, розгром виставки Давида Чичкана у Центрі візуальної культури та ще в багатьох і багатьох випадках ультраправого насильства — нападниками могли бути або представники інших ідеологічно близьких до С14 течій (інші представники ВО «Свобода», ЦК «Азов», «Правий сектор», «Реванш», праві футбольні фанати), або просто «невідомі патріоти». Зробити ж «невідомих» «відомими» правоохоронці не поспішали ні тоді, ні зараз.
Не збігаються з заявленою «виховною роботою» й останні акції за участю С14. Після вже згаданого суду над Русланом Коцабою було побито журналіста Дениса Жарких. Спільно з активістами «Азову» група взяла участь у нападі на учасників акції проти перейменування київського проспекту Ватутіна на Шухевича, похвалившись у себе на сторінці великою кількістю «побитих сепарів».
Дістається від С14 не лише політичним опонентам. Скандалом у правому русі стало побиття її членами відомої ультраправої активістки Віти Заверухи, підозрюваної в участі у вбивстві двох правоохоронців, та її хлопця Олеся Черняка, фігуранта іншої справи про вбивство ДАІшників. Причиною побиття, за версією постраждалих, стала… їхня недостатня вдячність за визволення націоналістки з СІЗО. Дуже швидко з’явилася й офіційна заява С14. Побиття Віти Заверухи вони спростували, припустивши, що рани на голові дівчина могла отримати випадково, вдарившись об щось під час бігу, але факт нападу на Олеся Черняка підтвердили.
Вибір цілей, як бачимо, заснований зовсім не на тому, «хто завтра може почати стріляти і убивати», а на ідеологічних чи особистісних критеріях, визначених самими ж учасниками С14. Те саме і з методами. «Якщо людина відверто висловлює антиукраїнські погляди, її, звичайно, не можна калічити чи вбивати», — говорить Євген Карась. Але С14 радо привітало кривавий напад на студента Києво-Могилянської академії Стаса Сергієнко. Той самий Карась у своїй короткій замітці на Цензорі «Чергове сафарі на сепаратиста» написав: «Вчора невідомі добродії порізали Стасіку ноги». Тут хотілося б підкреслити не лише взаємовиключність двох тез, а і слово «чергове». Хоча, звісно, можна і далі вважати що «Сафарі» — це такий ненасильницький захід, де проводять «виховні бесіди», а «порізати ноги» — евфемізм, що означає «спростувати базові аргументи співбесідника».
Більшість з цих історій, ознайомитися з якими можна просто уважно продивившись сторінки С14 у соцмережах, відображення у тексті В’ячелава Шрамовича чомусь не знайшли. А фрази про «виховні бесіди» та пояснення до них типу: «Ми проводимо переважно мирні акції. Якщо хтось від нас дуже постраждав, то ми не в курсі», — журналіст приймає на віру. Не в курсі, то не в курсі. Єдиний персонаж статті, хто не має стосунку до С14, речник МВС Артем Шевченко, лише підтверджує загальну тезу: «Про жоден конкретний випадок порушень з боку членів С14 йому не відомо».
Повірити у це доволі складно. Адже факти на поверхні, і приховати їх ніхто не намагається. Лише змістити акценти. І тут ми маємо справу з так добре відомою нам політикою підміни понять, коли всі все розуміють, але вдають, що нічого не сталося. Скільки разів доводилося чути, що зі боку самопроголошених ЛНР/ДНР воюють виключно «ополченці», що повстали проти «київської хунти». Зброю вони, як ми пам’ятаємо, дістали у «воєнторзі». А взяті в полон російські військові — це «відпускники», що «заблукали» в безкраїх степах Донеччини. І хоча те, що криється під поняттями «воєнторг» чи «відпускник» чудово зрозуміло усім сторонам конфлікту, проросійськи налаштовані медіа та спікери роблять «покер-фейс» і продовжують розігрувати цю карту.
Ту саму ситуацію ми спостерігаємо і з С14. Що мається на увазі під «виховною роботою» та «дрібним хуліганством» — розуміють абсолютно всі: і учасники С14, і журналіст, для якого цей матеріал про членів угрупування вже не перший, і читачі, котрі мають хоч мінімальне уявлення про вуличну політику. Розуміють, але продовжують наполягати на своєму. Не менш зрозумілим є й походження назви С14. Але звісно, ні, — покер-фейс… Це ж просто «Січ», це ж у друкарнях УПА букви «і» не вистачало. Ніяких 14/88, ніяких слів Девіда Лейна. Напевне, і прапор, з яким активісти фотографуються у захопленій київські мерії під час Майдану, — це не загальносвітовий нацистський символ «кельтський хрест». Це, такий стилізований тризуб, який в друкарнях УПА можна було виготовити тільки таким чином.
«Спроба звернути на себе увагу полюванням на “сепаратистів” — якими, у відповідності до сучасного ультраправого новоязу, називають усіх політичних опонентів, в тому числі традиційних (лівих) — мені здається не надто вдалим відтворенням моделі “насилля проти популярного в суспільстві об’єкту насилля”», — вважає В’ячеслав Ліхачов. Тим не менш, така діяльність, на його думку, «дестабілізує суспільний стан та формує клімат “звичності” насилля». Якщо ж намагатися описати те, чим займається С14 — напади на акції політичних опонентів, їхнє фізичне побиття, публічні погрози, залякування — одним словом, то найкращим терміном буде «терор». Ультраправий терор, який сором’язливо прикривається «боротьбою з сепаратизмом». А найкращою назвою до статті на BBC була б така: «Угруповання С14 — сором’язливі терористи, яких ніхто не ловить».