Володимир Ілліч помер ще 1924-го, та як і будь-який об’єкт культу, він ніяк не може спочити з миром. Йому урочисто встановлюють і не менш урочисто зносять пам’ятники, його дух на спіритичних сеансах викликають групки фанатичних екс-комсомольців. Про посмертне існування Леніна в Україні розповідає короткометражна стрічка “Ленінопад”.

Ця картина — робота молодої української режисерки Світлани Шимко, відомої своїми фільмами “Медик іде останньою” (2014) та “Загублені” (2016). Прем’єра стрічки відбулася на цьогорічному Docudays UA, де та отримала спецвізнаку «як розумний та амбіційний за формою коментар до ідеологічних змін у суспільстві».

“Ленінопад” — це фільм-пазл, майже всуціль змонтований із хронік та матеріалів кіноархівів. Один за одним на екрані під захоплені вигуки чорно-білого натовпу відкривають нові пам’ятники Леніну. Виконані з більшим чи меншим ступенем майстерності, бронзові Іллічі десятиліттями вимахують перехожим правицями та жмакають кашкети лівицями. Аж раптом вони перетворюються на об’єкти ненависті нових натовпів, уже кольорових. Ленінам накидують зашморги на шию, плечі, чи ноги — і ось вони важко гупають на землю чи граційно кружляють в повітрі догори дриґом. Юрби тріумфують.

У фільмі Шимко немає ні титрів, ні начитаного режисеркою закадрового тексту; натомість монтаж стрічки доволі промовистий. Ось активісти-декомунізатори тягнуть з постаменту Леніна, а ось заповзяті пролетарі виносять з церков ікони та знімають з куполів хрести — насправді, відмінностей між одними й іншими не так і багато. Колись дзвони переплавляли в пам’ятники Леніну, тепер пам’ятники Леніну переплавляють в дзвони.

Поки Іллічі падають додолу, вони як завжди задумливо дивляться вперед, немов нічого й не помічають. Їм відпилюють голови, їх тягнуть вулицями, на них переможно залазять й кричать “Слава Україні!”. На порожніх постаментах або зяє пустка, або майорять жовто-блакитні прапори, або ж з’являються нові вожді. Ні, пам’ятник, звичайно, —  не жива людина. Однак після перегляду “Ленінопаду” Ілліча стає по-людському шкода. В’язня власного культу, його або обожнюють, або ненавидять; третього не дано.

Один з кадрів “Ленінопаду”, що запам’ятовується найбільше — обличчя Леніна, що тане в розплавленому добіла металі. Ілліч в’яне і морщиться, розчиняючись в білоті. Requiescat in pace, Леніне, спочивай з миром.

 

В рамках проекту DOCU/ХІТ “Ленінопад” можна переглянути з 14-го вересня в кінотеатрах Києва, Одеси, Львова, Харкова, Сум, Дніпра та Херсона. Адреси кінотеатрів та розклад показів, дивіться на сайті проекту.