Останні півтора місяці увага всієї Європи була прикута до мальовничої Каталонії, де відбувся референдум про вихід зі складу Іспанії. Ця подія стала безпрецедентною для однієї з ключових країн Євросоюзу, породила безліч дебатів та зрештою завершилася перемогою центрального уряду, що ввів пряме управління регіоном і заарештував найбільш активних місцевих політиків. Але каталонці стали не єдиними, хто в цей час зажадав незалежності: 25 вересня в Іракському Курдистані — автономній області Іраку — також пройшов референдум за відокремлення регіону. І хоча переважна більшість тих, хто взяв у ньому участь, також висловилися за незалежність, його результатом стала економічна блокада, відставка президента, втрата територій, отриманих внаслідок війни з ісламістами, та подальша невизначеність і загроза втратити навіть наявні права. Про особливості політичного процесу в Іракському Курдистані, війну з Ісламською державою та події після референдуму ми поговорили з істориком Дмитром Петровим та журналісткою Катериною Кадер, які особисто відвідували Іракський Курдистан.
Баланс сил
Ще після першої війни у затоці 1991 року регіон фактично вийшов з-під контролю влади Саддама Хусейна, а після його повалення отримав юридично закріплений в Іракській конституції статус автономії. Відтоді політику в регіоні переважно визначали дві партії: правляча Демократична партія Курдистану (ДПК) та опозиційний Патріотичний союз Курдистану (ПСК). Партія влади є, фактично, клановою структурою, адже більшість високих постів у ній, як і в регіональному уряді в цілому, займають члени президентської родини. Масуд Барзані, син відомого діяча курдського національно-визвольного руху Мустафи Барзані, був обраний на посаду президента у 2005 році і переобраний у 2009. Його повноваження мали б закінчитися у 2013, але Барзані відмовився покидати пост, мотивуючи це війною з ісламістами. Крім політичних посад, за словами Дмитра Петрова, родина Барзані тісно пов’язана з головним джерелом доходів регіону — експортом нафти, що змусило їх шукати діалог зі, здавалося б, принциповим ворогом курдського проекту — президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом.
Патріотичний союз Курдистану, що контролює південно-східну частину Іракського Курдистану з неформальною столицею у місті Сулеманія — головна опозиційна сила регіону. У дев’яностих ДПК та ПСК навіть встигли розв’язати громадянську війну за контроль над автономією, але під тиском США, основних союзників курдів в Іраку, пішли на коаліційну угоду. ПСК пов’язаний з іншим великим кланом — родиною колишнього президента Іраку Джаляля Талабані, який помер 3 жовтня 2017 року, що стало великою втратою для прихильників партії.
Третьою помітною силою в регіоні, хоч і не присутньою у парламенті, є Робітнича партія Курдистану (РПК). У 2005 році партія відійшла від своєї попередньої ідеології — поєднання марксизму-ленінізму з курдським націоналізмом — і перейшла на платформу демократичного конфедералізму, головними цілями якого є створення бездержавного самокерованого суспільства, боротьба за права жінок та екологізм. Діяльність РПК сконцентрована переважно у Туреччині, де цю партію вважають головною терористичною організацією, і Сирії, де вона афілійована з партією Демократичний союз (PYD) і є головним союзником США у боротьбі з ІД. Проте саме в гірських масивах на півночі Іраку зосереджені тренувальні бази та штаб-квартири РПК, а сама партія зберігає неформальний вплив на регіональну політику.
Курди у війні. Напередодні референдуму
З початком повномасштабного наступу бойовиків Ісламської держави у 2014 році курди виявилися втягнутими у цю війну по обидва боки іраксько-сирійського кордону. У вересні 2014 року Ісламська держава була близька до того, щоб захопити всі населені курдами території на півночі Сирії. Розпочався наступ на місто Кобані (Айн-эль-Араб), бої за яке тривали чотири місяці і стали переломним моментом для сирійських курдів — курдським Сталінградом, перемога під яким дозволила розвернути контрнаступ проти сил ІД, суттєво розширити підконтрольну територію і навіть захопити самопроголошену столицю Халіфату — місто Ракку.
Під загрозою завоювання ісламістами опинився й Іракський Курдистан, куди бойовики ІД спрямували свої удари після відходу урядових військ. Під контроль ісламістів потрапила більшість провінції Шингал, в тому числі місто Сінджар, де бойовики влаштували різню єзидів. Також було захоплене місто Махмур і табір біженців з Туреччини, контрольований РПК. Але, за словами Дмитра Петрова, завдяки стрімкому наступу партизанів РПК з півночі місто було відбите вже через два дні.
Принципова ситуація склалася навколо поліетнічного міста Кіркук, де курди становлять лише половину населення, тоді як решта його мешканців — туркомани та араби. Це місто, в районі якого розташовані значні навіть у світовому масштабі поклади нафти, перед наступом ІД покинули іракські війська, але взяли під контроль збройні сили Іракського Курдистану «Пешмерга» і загони РПК. У результаті місто вдалося відстояти, і з 2014 року воно — разом із нафтовидобувними полями — увійшло до зони, контрольованої курдами.
Таким чином, станом на осінь 2017 року курдам вдалося встановити контроль над територіями, що значно перевищували довоєнні кордони автономії, а також налагодити на них регулярний видобуток нафти. Завдяки прибуткам, що почали надходити від її продажу, а також завдяки відносно спокійній ситуації в регіоні, порівняно з охопленими бойовими діями і терактами іншими районами Іраку, Іракський Курдистан став привабливим місцем для західних компаній. Аеропорт Ербіля перетворився на міжнародний хаб, автономія почала видавати власні візи, а в Ербілі навіть почали будувати готель Хілтон. Тож збереження влади в регіоні набуло, поміж іншим, цілком конкретного економічного виміру.
Референдум. Тут і зараз — чи «Ні, не зараз»?
Що саме штовхнуло Масуда Барзані оголосити референдум про незалежність — точно не відомо. Це могла бути спроба продовжити власні повноваження, які де-юре закінчилися ще у 2013 році, але тепер вже у статусі президента незалежного Курдистану, як припускає Катерина Кадер. Або ж це могла бути спроба підняти власний авторитет в очах курдського світу, що десятиліттями мріє про здобуття незалежності, і стати першим, хто оголосить про незалежність у XXI столітті. За іншою версією, Барзані міг сподіватися на слабкість центральної влади Іраку, розхитаної війною, та спробувати скористатися історичним шансом. «Чому референдум був проведений — питання філософське. Відповісти на нього може хіба що той, хто володіє суперінсайдерською інформацією. Хто був вхожий до покоїв Барзані, щоб знати, що ним рухало. Можна припускати, що це був акт політичного популізму, завдяки якому Барзані намагався зміцнити свої внутрішні політичні позиції і підняти власну популярність», — вважає Дмитро Петров. Але як би там не було, 25 вересня по всій автономії відкрилися виборчі дільниці, і 92,7% з тих, хто прийшов голосувати, віддали свій голос за відділення від Іраку. Явка сягнула 72%.
Результат референдуму виявився цілком передбачуваним, адже у прагненні курдів до незалежності сумніватися не доводилося. Тим більше, що референдум підтримали майже всі парламентські партії, включно з опозиційною ПСК, а представники РПК висловили помірковано-нейтральну позицію: що в силу власної конфедералістської позиції створення нової держави вони не підтримують, але готові захищати демократичний вибір курдського народу. Але вистачало й тих, хто виступав проти референдуму — хоча, на відміну від Каталонії, виходили вони зовсім не з юніоністських позицій. Так, активісту руху «Ні, не зараз» агітували проти проведення референдуму, адже незалежність, на їхню думку, в умовах, що склалися не буде визнана іншими державами, призведе до ізоляції Іракського Курдистану і може стати однією з найбільших помилок курдського руху.
Краї мрії. Після референдуму
Попри велику символічну вагу і значну підтримку населення, референдум став найбільшою поразкою курдів з початку війни. Незалежність Курдистану так і не визнала фактично жодна держава, а Білий Дім заявив, що зацікавлений у збереженні територіальної цілісності Іраку. Водночас найбільші гравці регіону та сусіди Іракського Курдистану, Туреччина та Іран, ще до початку референдуму засудили його проведення та розпочали економічну блокаду регіону, перекривши всі пункти перетину кордону. «Для Ірану курди — це ринок збуту товарів. Іран і Туреччина економічно втрачають, але Курдистан втрачає значно більше», — каже Катерина Кадер. Чи не єдиним, хто заявив про підтримку курдської незалежності, став Ізраїль — хоча до визнання справа не дійшла.
Відчувши слабкість позицій курдської регіонального уряду та брак традиційної підтримки з боку Вашингтона, до рішучих кроків вдалася і центральна влада. 2 жовтня парламент Іраку оголосив економічну та транспортну блокаду регіону. Більшість міжнародних рейсів до аеропортів Ербіля та Сулейманії були скасовані, тож пасажири, які хотіли дістатися до Іракського Курдистану, відтепер мали летіти у Багдад, а звідти, минаючи військові блокпости та території ведення бойових дій, добиратися до автономії. Але блокадою справа не обмежилася: водночас на підконтрольній курдам території розпочався наступ збройних сил Іраку та загонів шиїтської міліції.
16 жовтня, майже не зустрівши опору, іракські війська зайняли Кіркук. Загони «Пешмерга» відійшли з міста, а чиновники втекли в Ербіль — хоча, за словами Дмитра Петрова, у місті й досі лишаються райони, підконтрольні РПК. Крім нафтоносного Кіркука, курди втратили Махмур, значну частину провінції Шингал а також прикордонні пункти Рабіа та Захо. В цілому за півтора місяці після референдуму контрольована курдами територія скоротилася маже вдвічі. За таких умов від думки про незалежність довелося відмовитися, а 1 листопада 2017 року Масуд Барзані подав у відставку з посту президента автономії.
Щоправда, такий крок можна вважати тактичним, адже до президентських виборів — які, за даними близького до правлячої партії сайту Kurdistan.ru, попередньо призначені на липень 2018 року — Іракський Курдистан очолюватиме племінник президента Нечірван Барзані, який до того займав посаду прем’єр-міністра регіонального уряду. І саме йому доведеться домовлятися з іракським урядом, вимоги якого курдські політики оцінюють як спробу ліквідувати автономний статус регіону. У висунутих до Регіонального уряду Курдистану вимогах офіційний Багдад вимагає передачі під контроль центрального уряду всіх аеропортів, прикордонних пунктів, природних копалин і навіть військових сил Пешмерга.
Що далі?
Поки бойові дії проти Ісламської держави тривають, курдські сили в Сирії та Іраку потрібні західним країнам, доказом чого є 365 мільйонів доларів, передбачених для фінансування сил «Пешмерга» у бюджеті США на 2018 рік. Можна говорити і про відновлення діалогу між регіональним урядом і Багдадом: 15 листопада курдські депутати від партії ДПК повернулися до Іракського парламенту, а 14 листопада Регіональний уряд визнав рішення Іракського суду, що забороняє відокремлення будь-якого регіону Іраку. Тож проект курдської держави на даний момент згортається. А казати, що буде далі, як і в ситуації з Каталонією, наразі ніхто не береться.