21 листопада Україна відзначила державне свято. Офіційно воно називається День Гідності та Свободи. Так, всі три слова з великої букви. В цей день ми святкуємо річниці аж двох революцій, які мали б покінчити з авторитарними режимами (чи «бандитською владою») та розвернути вектор розвитку у напрямку свободи і демократії. Дати старт розбудові заможної країни. З останнім поки що явно не склалося. Нехай економічну кризу, в яку поринула країна після подій другого Майдану, можна частково пояснити кризою політичною, а також війною на Сході — але ж після скидання «злочинного режиму» Януковича та обраного курсу на євроінтеграцію Україна мала очікувати принаймні на утвердження громадянських прав і свобод. Але чи досягли ми цього за чотири роки? Як далеко ми просунулися у здобутті цієї самої гідності, а особливо — свободи? Дати повну оцінку, звісно, важко, але можна спробувати поглянути на ті права і свободи, які стали наріжним каменем для учасників революційних подій.

Свобода слова

Напередодні «Помаранчевої революції» критику чинної влади по телебаченню почути було непросто, а по друкованих та інтернет-виданнях ходили спущені згори інструкції щодо правильного висвітлення тих чи інших подій — так звані «темники». Чи не єдиним незалежним ЗМІ тоді вважали «5 канал». У 2013 ж році у щорічному індексі свободи преси від організації «Репортери без кордонів», який був складений ще до початку революційних подій, Україна опинилася на 127 місці зі 180 оцінених країн. Але з початком протистояння на Майдані ситуація швидко змінилася. За даними Інституту масової інформації (ІМІ) 2013 став одним із найгірших років для свободи слова в Україні. За цей рік ІМІ зафіксував 469 випадків порушення свободи слова, найбільшу кількість із яких становили перешкоджання роботі журналістів (129 випадків), напади на журналістів (101), особливо під час проведення масових акцій, та цензура (63 випадки). Багато в чому така статистика була зумовлена масовим побиттям журналістів бійцями «Беркуту», а також іншими подіями, пов’язаними з початком протестів.

Піком наступу на свободу слова можна вважати «Закони 16 січня», які парламент прийняв у розпал вуличного протистояння. Нове законодавство, яке швидко отримало епітет «диктаторське», передбачало покарання для ЗМІ, що працювали без державної реєстрації, з конфіскацією «виготовленої продукції та знарядь виробництва», а також вводило відповідальність за розповсюдження у ЗМІ «екстремістських матеріалів». Крім того, ці закони посилювали відповідальність за наклеп, за який тепер можна було давати реальні тюремні терміни до двох років.

Зважаючи на те, що саме широке висвітлення подій на Майдані є запорукою їхнього успіху, свобода слова стала однією з ключових політичних вимог Майдану, беззаперечною цінністю, яку неодноразово проголошували як політики, так і безпосередні учасники протестів. І, здавалося б, після перемоги Майдану свобода слова перемогла. Тепер у країні можна публічно критикувати практично будь-яку гілку влади. Проте ніяк не змінилася монопольна структура власності медіа, тож повістку у ЗМІ тепер задає не центральна влада «сім’ї», а представники крупного капіталу, які борються за власні політичні інтереси. Згідно з дослідженням Інституту масової інформації, 76% аудиторії телеканалів покривають чотири гігантські медіахолдинги, пов’язані з чотирма медіамагнатами: Віктором Пінчуком, Ігорем Коломойським, Дмитром Фірташем та Рінатом Ахметовим. Ситуація з радіомовленням іще гірша: тут чотирьом людям належать 93% ефіру. Тож не дивно, що в умовах перманентного політичного протистояння оцінки подій на каналах могли сильно різнитися, а в журналістську практику повернулася «джинса» і вже трохи призабуті «темники».

Та найбільшу проблему наразі представляє не заборона на критику — її можна почути практично звідусіль — а жанр журналістських розслідувань, популярний, як ніколи. Непросто відстежити проблему і в кількісних показниках. За перше півріччя 2017 року ІМІ зафіксував 122 випадки порушень свободи слова, що приблизно збігається з ситуацією в попередні роки. А у рейтингу «Репортерів без кордонів» Україна у 2016 році навіть піднялася на 102 місце. За словами речниці організації Ульріке Ґруски, передусім це пов’язано зі зменшенням кількості жертв серед журналістів на Сході України. Але головні зміни відбулися у якісному аспекті: перепони для роботи журналістів переважно стосуються заборони на перегляд певних ідеологічних установок, що лягли в основу суспільства після Майдану. І виправданням цьому служить війна.

Згідно з непроговореною концепцією, журналіст — це солдат на фронті гібридної війни. Він має втримувати інформаційний фронт проти кремлівської агресії, захистити населення від «розіпнутих хлопчиків», не розганяти «зраду» і підтримувати моральний дух суспільства регулярними «перемогами». А на війні — як на війні, усі засоби добрі. Тут не до стандартів. Стосуватися це може навіть стовпів журналістики, таких як українська служба BBC, яка, здавалося б, ці самі стандарти й запроваджує. Тих же, хто відмовляється мобілізовуватись в інформаційні війська чи піддає сумніву базові ідеологеми, автоматично записують до стану ворогів, «українофобів» та «агентів Москви», які заслуговують на покарання.

Зазвичай прямим утискам підлягають засоби масової інформації, пов’язані — чи проголошені такими, що пов’язані — з попередньою владою, або «недостатньо патріотичні» журналісти. Наприклад, Руслан Коцаба, проти якого було порушено дві серйозні кримінальні справи за заклик проти примусової мобілізації. Показовим може бути тиск на медіахолдинг «Вісті», який закінчився припиненням виходу щоденної газети і закриттям радіостанції, чи кампанія проти телеканалу «Інтер». Кампанія, до якої активно долучилися міністр МВС Арсен Аваков та члени партії «Народний фронт», закінчилася у вересні 2016 року підпалом входу до центрального офісу каналу. У серпні цього року СБУ провела обшук в офісі сайту «Страна.ua», при чому частина української медіаспільноти підтримала це захід. А з 3 до 4 грудня тривала облога каналу News One. Барикада під офісом виросла після заяви його власника, депутата від Опозиційного блоку Євгена Мураєва про те, що він вважає події на Майдані державним переворотом. Але навіть безсумнівно проукраїнська позиція не дає гарантії недоторканності. З вимогою видалити один матеріал СБУ звернулася до сайту «Українська правда», мотивуючи це «розголошенням державної таємниці».

До якого абсурду може дійти логіка «покарання за неправильну позицію», можна побачити на прикладі випадку з сайтом «Миротворець». Як допоможе Україні публікація особистих даних журналістів, котрі відвідали непідконтрольні території, та оголошення їх спільниками терористів — невідомо. А враховуючи те, що серед них чимало співробітників провідних світових видань, ефект маємо зворотній. Ситуацію не змогла змінити навіть широка медіакампанія. Користуючись підтримкою наближених до влади осіб, таких як радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко, сайт продовжує працювати і публікувати все нові й нові прізвища «ворогів народу».

Найбільш трагічним інцидентом можна вважати гучне вбивство журналіста Павла Шеремета, що відбулося не у зоні бойових дій, а в центрі столиці. Судячи з розслідування, яке провели журналісти, до вбивства можуть бути причетні самі правоохоронці. І хоча офіційно МВС від стеження за журналістом відхрещується, справу вбивства Павла Шеремета, як і більшість резонансних справ у країні, схоже, спускають на гальмах.

Свобода мирних зібрань

Здавалося б, після Майдану, активна фаза якого розпочалася розгоном студентів, а закінчилася розстрілом протестувальників, свобода мирних зібрань мала стати найпершим здобутком революції. Цінність цієї свободи, про обмеження якої так багато говорили ще до Майдану, мала би стати самоочевидною. На початку так і здавалося. Але ситуація з правом на мирний протест у країні за останні чотири роки погіршилася ще більше, ніж ситуація зі свободою слова. При чому загроза йде одночасно з двох боків — як із боку держави, так і з боку чисельних парамілітарних угруповань.

Але повернемося трохи назад. Прокинувшись вранці 22 лютого 2014 року, кияни могли помітити, що з вулиць міста фактично зникла міліція. Будучи повністю дискредитованими під час Майдану, правоохоронці не одразу наважилися знову повернутися на вулиці, а під час вуличних мітингів і демонстрацій обирали тактику невтручання. Стати новим «Беркутом» та відчути на собі гнів народу не хотів ніхто — ні рядові співробітники, ні їхнє начальство. Фактично держава втратила свою ключову функцію — монополію на насильство, і це позначилося на всіх наступних післямайданних роках.

З одного боку, така втрата виявилася корисною. На певний час активісти різних соціальних ініціатив отримали майже не обмежену державою свободу протесту. Акції на кшталт захоплення Міністерства освіти та науки чи Міністерства культури, звідки активісти вели прямі переговори про майбутнє цих інституцій, навряд чи можна було б уявити за інших умов. Та з іншого боку, користуючись пасивністю правоохоронців, вулицю поступово зайняли ультраправі, силою витіснивши з неї своїх опонентів. І якщо у перші роки після Майдану це явище було не надто помітним, то з часом гегемонія правих політичних сил стала беззаперечною, а їхні акції швидко перестали бути мирними.

Красномовним прикладом цього може служити напад на КиївПрайд-2015, який активісти ЛГБТ-руху та правозахисні організації намагалися провести на Оболонській набережній. Тоді постраждали багато учасників маршу та правоохоронців, а один із міліціонерів отримав осколкове поранення у шию від розриву саморобної гранати і дивом вижив. Відтоді масових бійок на КиївПрайдах вдавалося уникати виключно завдяки залученню тисяч правоохоронців, що саме по собі показово. Та навіть за таких безпрецедентних заходів безпеки ще жоден КиївПрайд не обійшовся без спроб нападу та побиття когось із його учасників до чи після маршу.

Бойову гранату застосували 31 серпня 2015 року під час акції під Верховною Радою. Цього разу жертв уникнути не вдалося: загинули четверо бійців Національної гвардії, а ушкоджень зазнала 141 людина. Нападниками також виявилися представники правих організацій, вирок яким суд виносити не поспішає.

Без конфліктів з націоналістами не обходиться майже жодна акція феміністок чи лівих активістів — ба навіть марш націоналістів, які дотримуються відмінних від інтегрального націоналізму поглядів. Більше того, винними у нападі оголошують самих постраждалих. Їм приписують стандартний набір звинувачень у «антиукраїнськості», «прокремлівськості» та посяганні на «традиційні цінності українського народу», які активно просуваються у ЗМІ через підконтрольні націоналістам медіаресурси і легітимують застосування сили. Поліція ж або займає позицію невтручання, фактично підтримуючи агресора, або просто затримує нападників, щоб випустити їх уже через кілька годин.

Та існує й інший бік медалі: усвідомивши власну слабкість, держава поступово намагається відновити своє право на застосування насильства — при тому в обсягах, що перевищують домайданівські. Так, минулого року знову піднялася вже призабута ідея прийняття спеціалізованого закону про мирні зібрання, що, на думку його критиків, суттєво обмежить права демонстрантів. Зокрема, законопроект №3587 пропонував узаконити застосування сили до учасників акції у разі, якщо поліція на місці визнає протест не мирним. Робити це вона має «на око», адже критерії «мирності» в цьому документі прописані не були.

Нарощує держава і силу. На заміну дискредитованому «Беркуту» з часом з’явилися цілком боєздатні загони riot police, функції якої на себе частково перебрала Національна гвардія України. А цього року з’явився законопроект №6556, що мав наділити Нацгвардію небаченими до цього повноваженнями та поєднати в єдиній структурі функції поліції, «Беркуту» та військових із важким озброєнням. У цьому законопроекті експерти побачили спробу побудувати приватну армію Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова і навіть потенційну загрозу військового перевороту. Іронія у тому, що боротися цій «аваковській» структурі доведеться з так само підконтрольними Авакову націоналістичними групами, які на камери демонструють революційний запал, одночасно зберігаючи тісний зв’язок із органами. Про зв’язок бойових націоналістичних груп з правоохоронцями та СБУ можна судити з їхніх скоординованих дій у Львові проти організації Автономний опір, а також із фактичного зізнання лідера угруповання С14 Євгена Карася в інтерв’ю виданню LIGA.net.

Свобода совісті

Свобода совісті в Україні завжди була гарантована Конституцією, і уявити, що якісь переконання можуть бути криміналізованими, було важко. Проте останні роки внесли багато коректив, і після перемоги Майдану «ідеологічно неправильні» погляди швидко потрапили під законодавчі обмеження, а люди, які їх сповідують — під справжній терор.

У 2015 стартував процес «декомунізації», що мав на меті остаточно порвати з тоталітарним минулим та сприяти розбудові демократії. Почалася ця розбудова, як водиться, із заборон. 9 квітня було ухвалено закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», який накладав заборону не лише на радянські символи, а й на майже будь-яку атрибутику соціалістичного руху та комбінації цих елементів, ставши, по суті, законом про заборону ідеології. Водночас, всупереч власній назві, нова редакція закону стала значно поблажливішою до націонал-соціалістичної символіки, лишивши заборону виключно на символи НСДАП та нацистської Німеччини. За формальними критеріями в перелік не потрапила навіть свастика, не кажучи вже про символи, які активно використовують окремі добровольчі батальйони чи політичні сили.

Цей закон, більш відомий як «Закон про декомунізацію», також узаконив знищення радянських архітектурних об’єктів і монументів, а ще запустив процес повальних перейменувань, що відбувалися у кращих радянських традиціях без врахування думки населення чи навіть усупереч їй. Декомунізатори наче керувалися класичною тезою про провідну роль партії та неготовність мас до змін після революції. Не дивно, що Венеціанська комісія розкритикувала декомунізаційний закон.

Головними охоронцями дотримання правильності поглядів, як і у випадку з мирними зібраннями, стали праві парамілітарні групи. Частково користуючись бездіяльністю держави, а частково співпрацюючи з нею, протягом останніх років вони розгорнули повноцінний терор проти тих, хто намагається публічно висловлювати відмінні від їхньої ідеології погляди. Один лише огляд скоєних нападів на культурні події, виставки чи лекції за останні чотири роки потягнув би на повноцінну статтю, тому тут ми згадаємо лише кілька останніх випадків.

У лютому цього року стався погром виставки «Втрачені можливості» Давида Чичкана, присвяченої темі Майдану. А трохи пізніше, 9 червня, обурені націоналісти завітали до галереї «Карась», аби висловити претензії до виставки «Психодарвінізм. Еволюція психів». Цього разу, на щастя, обійшлося без насильства. Але його вже й не потрібно, адже суть терору в тому, щоб вселяти страх. Усвідомлюючи небезпеку, що надходить з праворадикальних кіл, деякі установи почали вдаватися до самоцензури. Так, відновлена після знищення робота Давида Чичкана про всяк випадок була прибрана з виставки «Свято скасоване!» в музеї Тичини. А на львівському Форумі видавців через прямі погрози організатори скасували презентацію дитячої книги «Майя та її мами». Щоправда, від конфлікту Форум це не врятувало: ультраправі все одно зірвали презентацію книги «Ліва Європа».

Майже неможливим без залучення серйозної охорони стало проведення заходів про права жінок чи ЛГБТ-спільноти. Фестивалі рівності у Львові в 2016 чи в Запоріжжі у 2017 році були зірвані десятками агресивних молодиків правих поглядів. А в Києві група, очолювана свободівцем Юрієм Ноєвим, зірвала засідання освітнього «Гендерного клубу» в Національному педагогічному університеті ім. Драгоманова. Не подобається правим і ідея ратифікації Стамбульської конвенції, що передбачає додатковий захист жінок від насильства.

Важливо зазначити, що перераховані вище випадки є прикладами нападів на досить невинні культурні заходи, які не мають великого розмаху, широко не висвітлюються у ЗМІ і переважно не підважують основних ідеологічних настанов сучасного українського суспільства. Голос же принципово незгодних, тих, хто не погоджується з офіційно проголошеним національно-патріотичним баченням держави та міфом Майдану чи інакше сприймає війну на Сході — хто як би до цих поглядів не ставився — частково криміналізований, а висловлювання таких думок пов’язане з ризиками для особистої безпеки. Чи так ми уявляємо собі свободу совісті?

Свобода Інтернету

У 2013 році українці могли користуватися фактично нічим не обмеженою свободою в мережі Інтернет, якій могли б позаздрити більшість мешканців Європи чи Америки. Заборон не існувало, а користувачі придбаного ліцензійного програмного забезпечення викликали подив. Першою системною спробою обмежити свободу в Інтернеті стали вже згадані «Закони 16 січня», але вони були швидко скасовані. Тож реальні обмеження почалися лише в останні роки, коли в укрнет (не сайт) прийшла декомунізація.  

Здавалося б, зовсім недавно українські користувачі жахалися новинам з авторитарної Росії про систему перехоплення трафіку СОРМ, «закон Ярової», переслідування за репости в соцмережах чи тюремний термін за пошук покемонів у церкві. Але реальність північного сусіда поступово стає і нашою реальністю. 4 травня 2017 року львівський суд уперше виніс кримінальний вирок за оновленою 431 статтею ККУ — «Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів». Відповідача було визнано винним у розміщені забороненого контенту в соціальній мережі Facebook.

Обмеження спіткали і свободу в мережі як таку. Наказом від 15 травня Президент ввів санкції проти низки російських компаній та заборонив доступ до популярних російських соціальних мереж та сервісів, таких як «ВКонтакті», «Однокласники» чи «Mail.ru». І хоч українське законодавство такої процедури як «заборона Інтернет-провайдерам надання послуг із доступу» не передбачає, а заборонені сервіси були одними з ключових джерел трафіку, українським провайдерам довелося підкоритися. Провайдер Wnet, який відмовився добровільно обмежити доступ, показово звинуватили у підтримці сепаратизму, а його офіс відвідали спецпризначенці.

Наступним кроком, що мав прискорити рух у бік російського законодавства, міг би стати законопроект «Про протидію загрозам національній безпеці в інформаційній сфері», який, окрім усього іншого, передбачав можливість блокувати веб-сайти без рішення суду. Законопроект намагалися поспіхом протягнути у Верховну Раду влітку цього року, але зробити цього депутатам так і не вдалося. Законопроекту не вистачило близько 30 голосів.

Звісно, до реальних перешкод для користування мережею Інтернет в Україні ще дуже далеко, а наявні обмеження легко обійти за допомогою VPN, TOR чи проксі-серверів, які з моменту блокування російських соцмереж набули великої популярності. Але сама думка про те, що держава має убезпечити своїх співгромадян від небезпечного, з її точки зору, трафіку, та ще й робити це з ідеологічних міркувань, веде нас небезпечною стежиною, в кінці якої стоять Росія і Китай. І з неї варто звертати, поки ще не пізно.

Звіримо годинник

21 листопада Україна відзначила державне свято — День Гідності та Свободи. Так, всі три слова з великої букви. І це чудова назва, щоб не забувати, чого прагнули люди, виходячи на площі. А ще цей день можна було б назвати Днем звірки годинників, адже він дає привід порівняти те, що було, і те, що маємо. Очікування vs реальність. І робити це варто не для того, аби вчергове розкритикувати чи, навпаки, оспівати події чотирирічної давнини. Ні. Така звірка потрібна, щоб вхопити важливі суспільні тенденції, які дедалі більше суперечать озвученим тоді гаслам. Тенденції до розбудови контрольованого моноідеологічного суспільства під гаслами військових потреб та патріотизму, яке поступово монополізує олігархічна держава та праві радикали. Схоже, час на українському політичному годиннику пішов у зворотній бік.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.