Переклала Марія Можаровська
Мене попросили написати статтю на захист ідеї відсутності кордонів. Ця стаття не зовсім про це, бо, як на мене, ця ідея не потребує захисту. Але мені хотілося б дещо пояснити. Моя мета — спростувати міфи (якщо ви взагалі з ними знайомі) про те, що поняття «відсутності кордонів» — це якась незрозуміла радикально ліва ідеологія, агресивно налаштоване угрупування (як описував один мій знайомий, «люди, здатні обчистити твій будинок, доки ти у відпустці»), або ідея настільки утопічна, що фактично є беззмістовною.
Отже, ця стаття — щось на зразок відповідей на поширені питання про відсутність кордонів, вигадані (з елементом художньої умовності) дебати між мною самою та сукупним образом всіх зацікавлених, цинічних, розлючених, непевних та провокативних осіб, з якими я за останні кілька років встигла подискутувати про цю політичну ідею. Я пишу цей текст не без певної частки іронії. Врешті-решт, я описую політичні погляди, які за своєю природою виходять за рамки будь-яких наявних визначень. До того ж, це мій дуже особистий погляд на політику боротьби, у якій я беру участь уже багато років. Я не претендую на те, щоб говорити від імені когось іще, якоїсь іншої людини або групи людей, а висловлююся виключно за себе.
То що ж таке цей рух за відсутність кордонів?
Загалом, я б назвала його глобальним рухом, що складається з різних напрямів боротьби за свободу пересування і вимагає скасування будь-яких кордонів.
Але ж це абсолютно не реалістично.
Так, тобто якщо просто висунути цю ідею як предмет для політичного дискурсу або пряму вимогу, її досить важко прийняти. Але суть цього руху не в участі у політичних дебатах. Йдеться передусім про практичну боротьбу. І на такому рівні це працює.
Справді? І як же?
Згадайте події у таких місцях як Ідомені, Лесбос та Вентімілья, що відбулися під час «європейської міграційної кризи». Деякі люди й досі прибувають з Марокко до Іспанії або з Лівії — а тепер Тунісу — до Італії. На мою думку, це все приклади того, як люди, у котрих відібрали свободу пересування, колективно вдаються до прямої дії — як дуже демонстративно (наприклад, через протести), так і непомітно (наприклад, використовуючи стратегії, що дозволяють їм перетинати кордон без ризику бути спійманими).
Так, але ж це все приклади того, як держави шляхом застосування сили намагалися контролювати мобільність.
На певному рівні — так. Великі скупчення людей у Кале, Ідомені, Лесбосі та Вентімільї є наслідком європейського режиму міграційного контролю. Але боротьба мігрантів — це не просто історія контролю.
Наприклад, табір біженців «Джунглі» під Кале. Він був ключовим вузлом широкої мережі, яку утворили люди, що мігрують без дозволу, для себе й таких, як вони. І не забуваймо, що це лише один з багатьох прикладів за останні понад двадцять років, відколи люди почали селитися тут, намагаючись — переважно успішно — переїхати з Кале до Великої Британії. Це створило масу проблем для чиновників. Тому що це був не просто пасивний простір, за допомогою якого влада могла стримувати вільне пересування людей. Цей простір був активним і існував поза системою.
Знищення «Джунглів» змусило мігрантів змінити свою стратегію, але не допомогло контролювати міграцію. Люди переїжджали у інші частини північно-західної Європи, щоб спробувати перетнути кордон уже звідти. А ті мігранти, що розсіялися по території Франції, продовжують підтримувати контакт між собою і ділитися інформацією про можливі нові тактики. Навіть після цих подій у Кале досі перебуває близько 800 людей, що хочуть перетнути кордон.
А взагалі, це лише ті приклади, які висвітлюють у новинах. Переважна більшість такої боротьби лишається поза увагою громадськості чи держави. Я маю на увазі, наприклад, групи у WhatsApp, розповсюдження інформації, будинки, де можна безпечно прожити якийсь час, дружні і сімейні зв’язки — усі ці маленькі, часто дуже буденні інструменти, якими люди виборюють для себе автономний час і простір.
Але жоден із цих факторів не впливає на громадську чи політичну думку. Зважаючи на стан більшості дебатів про міграцію у Європі (загроза з боку ультраправих, криза європейської ідентичності, що втілилася у виході Британії з ЄС), хіба не прагматичніше було б відстоювати відкритість кордонів або більш м’який міграційний контроль?
Прагматичність не раз призводила до сумних наслідків, і багато рішень, прийнятих в ім’я прагматичності, були досить радикальними. Скажімо, чи прагматично було розбомбити Ірак? Наскільки прагматичною є реакція багатьох держав на глобальну економічну кризу? Чи завжди є прагматичними реформи? З іншого боку, я вважаю, що визнання того факту, що вільне пересування відбувається в реальності — це цілком прагматично. У будь-якому разі, як я вже казала, рух за відсутність кордонів — це не стільки спроби впливу на громадську думку, скільки життя за іншими правилами.
Тобто ти вважаєш, що різниця між відстоюванням відкритих кордонів і рухом за відсутність кордонів — це спроби впливати на громадські дискусії?
У багатьох аспектах так і є. Я б сказала, що рух за відкриті кордони — це передусім соціальний рух, що прагне до (радикальної) реформи наявної міграційної системи, наприклад, бореться за легальне чи конституційне право на міграцію чи за справедливішу та відкритішу Шенгенської ситему. Тоді як рух за відсутність кордонів — це передусім практичний рух людей, які вдаються до прямої дії задля вільного пересування. У цьому випадку вимога скасування кордонів закладена в самих діях людей, які намагаються пересуватися так, наче кордонів не існує.
З такої точки зору, найчисленніші та найактивніші активісти у боротьбі за відсутність кордонів — це самі люди, що перетинають кордони без дозволу. Як соціальний рух, ця боротьба також артикулює право на вільне пересування, але крім того, вона утверджує ідею, що вільне пересування несумісне з глобальною системою держав. «Ні кордонам! Ні націям!» — це поширене гасло руху. У цьому сенсі рух за відсутність кордонів скоріше закликає до створення абсолютно нової системи, ніж до реформування наявної.
Але як можна стверджувати, що люди, які мігрують без дозволу, — це активісти руху за відсутність кордонів, якщо більшість із них прагнуть саме того, що, на твою думку, і є основною проблемою: соціальних прав, роботи, власного місця у «системі»?
Так, рух за скасування кордонів сповнений дилем. Це не така позиція, де всі аспекти охайно розкладені по поличках. Це досить хаотична справа, яка передбачає взаємодію з нашою хаотичною реальністю. Та все ж можна сказати, що під час такої боротьби, коли люди перебувають поза суспільством, чи як би це не називалося, вони поділяють щось важливе з іншими, і в цей момент їх об’єднує спільна мета.
Але крім цього, рух за відсутність кордонів стосується не лише людей, що мігрують без дозволу і повертають собі право на вільне пересування. Він стосується всього, що люди — незалежно від того, чи є у них документи — створюють спільними зусиллями. Йдеться про ті способи існування, які утворюють цілу історію колективних дій — історію, яку прийнято ігнорувати. Про «владу спільно з», а не про «владу над». Про всі сквоти, окуповані землі та піратські утопії. У цьому сенсі рух взагалі має мало спільного з державними кордонами, натомість його суть — знищення кордонів у найширшому розумінні.
Але держави існують. Як ти пропонуєш створити новий світ без них?
Так, держави існують, а ще їхня цінність надто завищена. Існує маса прикладів, коли люди живуть своїм життям без держави або живуть так, ніби її не існує. Наприклад, усі випадки утворення племен — як спільнот із реальними зв’язками, так і уявлених спільнот. Є масштабні приклади, такі як сапатистський автономний регіон у Мексиці. А є й мікроприклади, такі як будь-які неієрархічні стосунки, які ми будуємо — наприклад, стосунки, засновані на турботі.
Чи не грає ідея відсутності кордонів на руку ультраправим, створюючи образ антиутопічного майбутнього у вигляді однієї суцільної глобальної держави — такої собі глобалізації на стероїдах, де більше не існуватиме спільнот?
Мені здається, що ні. Як на мене, тут радше йдеться про подолання наявної нерівності шляхом надання кожному можливості вільно пересуватися і залишатися де заманеться. Це не має нічого спільного з твердженням, що місце і відчуття приналежності не мають значення. На мою думку, одна з наших найбільших проблем — це якраз знецінення нашого зв’язку з певним місцем і людьми. Треба створювати простори, де всі люди мають значення — не важливо, чи жили вони там усе життя, чи щойно приїхали.
Відсутність кордонів — це не заохочення до постійної мобільності населення, відірваного від місць, людей і традицій, а створення світу, де люди чогось варті і де цінують їхній внесок у суспільне життя. Це цілком сумісно зі світом, у якому люди можуть прибувати, їхати геть і залишатися, коли захочуть, де вони можуть вкладати зусилля у місце, де перебувають, відчувати свою цінність і цінувати інших. Це не статичне бачення, згідно з яким наші культури фіксовані, і треба остерігатися зовнішнього впливу. Це динамічне бачення — прийняття того факту, що зміни (і пересування) відбуваються в реальності.
Якби ми дійсно мали систему по-справжньому вільного пересування, чи не знищило б це нашу західну систему загального добробуту й економіку?
Так, звісно! Існує безліч підстав стверджувати, що ця система добробуту, яку ми прагнемо захищати, це багатство, яке ми прагнемо захищати, взагалі-то було набуте за століття легітимізованого пограбування і насильства у системі колоніалізму й расизму. Тому як можна говорити, що воно належить нам і ми маємо його захищати? Деякі люди кажуть, що свобода руху не порушить рівень життя на заході. А я кажу: давайте начистоту! Ідея відсутності кордонів — це радикальна позиція, це вимога й очікування радикальних змін. Не думаю, що варто пом’якшувати цю вимогу приємними обіцянками, що люди нібито не відчують або навіть не помітять змін. Зміни цілком можуть бути поступовими і м’якими. Але, сподіваюся, вони будуть і докорінними також.
Джерело: Political Critique