Переклав Юрій Черната
За останні роки в Україні з’явилося чимало гарних феміністичних ініціатив – серед них, зокрема, можна назвати такі, як медіаплатформа «Гендер у деталях», швейний кооператив ReSew у Києві, львівська «Феміністична майстерня» та фестиваль «Тиждень жіночої солідарності» в Харкові. Але незважаючи на це, український фемінізм лишається там, де починався у 2000-х — в інтернеті, а сьогодні — здебільшого у Фейсбуці. У феміністичного дискурсу є труднощі з тим, щоб вийти за межі Фейсбука і дійти до публіки. Він не має серйозної присутності в академічному середовищі. Крім того, є ще одна проблема, спільна для більшості феміністичних рухів: протиріччя та розбіжності у поглядах на гендер, права ЛГБТК-людей, секс-працівниць тощо.
Тому для українських феміністок 8 березня є особливо важливим, оскільки це — одна з небагатьох можливостей для публічної дії. Однак щороку час перед Міжнародним жіночим днем — це період, коли пасивний зосереджений в онлайні феміністичний рух України переживає найглибшу кризу. Під час планування публічної події, присвяченої боротьбі за права жінок, на поверхню виходять всі його внутрішні конфлікти.
Спершу короткий історичний екскурс. У 2017 році в Україні розгорілася полеміка (здебільшого в Фейсбуці) стосовно святкування Міжнародного жіночого дня після того, як Інститут національної пам’яті опублікував проект нового державного календаря. Це був список державних свят, з якого в рамках боротьби з декомунізацією мали бути викреслені всі «комуністичні» свята. Серед них, звісно, опинилось і 8 березня.
Головним аргументом голови УІНП та автора «нового календаря» Володимира В’ятровича було те, що дата, коли чоловіки дарують жінкам весняні квіти та парфуми й оспівують їхню красу, не повинна бути державним святом. Однак після хвилі критики В’ятрович запропонував перейменувати 8 березня з Міжнародного жіночого дня на «День боротьби за права жінок», хоча й не відмовився від своєї пропозиції позбавити його статусу державного свята. Важливо, що спроба викреслити 8 березня через його «комуністичність» привернула стільки уваги. Українське суспільство серйозно обговорювало питання Міжнародного жіночого дня: Чи має він бути вихідним? Чи це комуністичне свято? Чи потрібно воно українським жінкам? Дискусія тривала два місяці перед святом, і коли воно настало, багато людей прийшли на марш, аби виказати свою підтримку статус-кво.
Як буде цього року? Схоже, що у 2018 році навколо 8 березня не виникло якихось голосних суперечок. Та натомість є внутрішні скандали.
Цього року, як і зазвичай, у київського маршу з нагоди Міжнародного жіночого дня під гаслом «Годі терпіти!» нема конкретних політичних вимог, крім ратифікації Стамбульської конвенції з протидії гендерному насильству. Головні організаторки (відома неурядова ЛГБТК-організація «Інсайт») заявили, що збираються повторити те, що зробили жінки у Вашингтоні в січні 2017 року у відповідь на інавгурацію Дональда Трампа, і хочуть привернути увагу до тих самих проблем. Відкритої дискусії щодо того, якою повинна бути повістка маршу, не було, натомість було прийнято рішення зробити трьома головними темами «неповагу на роботі», «домашнє насильство» та «хамство на вулицях».
Першими висловились «Ритми спротиву», єдиний український самба-бенд. «Ритми спротиву», незалежна самоорганізована антигомофобна, антирасистська та анархістська група, попередні три роки були співорганізаторками маршів 8 березня. У своїй заяві на Фейсбуці вони висловили організаторам маршу недовіру після того, як все було організовано таким чином. Група виступила проти повістки маршу, а також проти наміру організаторів створити власний самба-бенд та використання специфічного шрифту Нарбута на постері Жіночого Маршу (схожого на шрифт, використаний у символіці «Правого сектору»): «У самому тексті події не йдеться про расизм, що тільки посилився в країні, про трансфобію, яка стала “візитною карткою” мейнстримного фемінізму в Україні, нема мови і про жінок, залучених до секс-роботи, тих, що вживають наркотики, не громадянок України, лесбійок, ромок, людей з ВІЛ та інших уразливих груп».
Інший важливий голос у цій дискусії підняла Фейсбук-група «Квір анархо-фемінізм», єдина ліва феміністична група в Україні. Вона відокремилася від більших феміністичних груп після суперечки з людьми, котрі стали лідерами ЛГБТ- та феміністичних організацій України. Ось як вони пояснили свою позицію: «Вилучення слова ФЕМІНІЗМ з повістки маршу деполітизує феміністичний рух, перетворює його на боротьбу за “хороше ставлення до жінок”. Звуження повістки до Стамбульської конвенції, заробітної платні та “неповаги до жінок” — це і є повістка неоліберального правого повороту у феміністичному русі… Ми бачимо цьогорічний марш як відродження “Жіночої сотні”, яка видавала праву ліберальну повістку за загальнофеміністичну, підтримуючи і посилюючи домінування правого дискурсу після 2014 року».
Натомість група ставить важливі питання: «Чому “Марш жінок” боїться говорити про фемінізм, трансфемінізм, антирасизм і появу “національних дружин”?»
На це питання мені відповіла Олена Шевченко, голова організації «Інсайт»: «Так, цього року ми не оголошували відкритого запрошення до організації маршу. Зараз місяць до 8 березня – і досі не проходила підготовка до майбутнього свята. Тому ми просто взяли на себе ініціативу, оголосили про подію та попросили всіх охочих приєднатися до нас зі своєю власною повісткою та пройти марш разом».
«Справді, я не розумію, у чому проблема. Ми також позиціонуємо себе як квір-феміністки», — каже Олена Шевченко (група «Квір анархо-фемінізм» не знайшла часу прокоментувати заяву Шевченко. На жаль, ми не можемо ані підтвердити, ані спростувати інтерпретацію подій Олени Шевченко.)
Хоча «Ритми спротиву» та «Квір анархо-фемінізм» опублікували заяви, де звинуватили «Інсайт» у тому, що вони не включили інтереси ромських жінок та секс-працівниць, три організації — Ромський жіночий фонд «Чіріклі», «Легалайф-Україна» (котра підтримує об’єднання секс-працівниць) та «Позитивні жінки» (захищає права жінок з ВІЛ) — вирішили долучитися до маршу із власними вимогами. Зараз в організацію заходу залучені, крім інших: Український жіночий фонд, Боротьба за права та Amnesty International Ukraine. «Ритми спротиву» прийняли рішення виступити в Херсоні, де, за їхніми словами «квір-фемінізм на часі».
У конфлікті є ще одна сторона, і вона ілюструє стан українського феміністичного руху: консервативні феміністки (котрих дехто називає радикальними феміністками через їхню позицію щодо секс-роботи та трансфобію). Здебільшого це феміністки з таких Фейсбук-груп як «Фемінізм.юа», FemUa Nordic Model та «Резистанта». Їм теж не подобається, як організовували цьогорічний марш. «Ми розуміємо, що жінки мають багато спільних проблем та задач, але в марші на 8 березня ми йдемо окремо, оскільки (на відміну від деяких організаторів) хочемо підкреслити, що не можна називати насильство над жінками, приниження честі і гідності жінок та сексуальну експлуатацію жіночих тіл “просто роботою”», — каже Олена Зайцева з групи «Резистанта». Якщо квір-феміністки критикували марш за недостатню інтерсекційність, то на думку «Резистанти», марш виступає за неправильні цінності, тому що в списку організаторок значиться «Легалайф-Україна» — організація, яка відстоює права секс-робітниць.
У відповідь Зайцева та інші організовують «аболіціоністський» блок, який ітиме на марші. На запитання про головну причину їхньої участі у марші вона відповіла (від імені всіх трьох груп): «Ми хочемо показати, що українські феміністки підтримують шведську модель боротьби з проституцією, яка передбачає допомогу жінкам у проституції. […] Врешті більшість [з нас] вирішила, що ми не можемо просто здатися і допустити, щоб марш на 8 березня презентував як “жіночу” лише однобоку повістку щодо проституції — повістку, яку не підтримує найбільша феміністична спільнота України».
«Це не конфлікт. Це розходження позицій», — відповідає Марія Дмитрієва, гендерна експертка та засновниця популярної Фейсбук-групи «Фемінізм.юа». На моє запитання, чому вона не бойкотує марш, Марія відповідає: «Я так і хотіла зробити. Але це б означало віддати весь марш на поталу легалізаторам, а так ми вийдемо зі своїми гаслами. Це боротьба дискурсів. Ми відмовляємося залишати за ними виключне право визначати порядок денний».
Складно сказати, яка з цих позицій є більш розважливою: бойкотувати або ж не дозволити більшості окупувати рух, вийшовши з нього. Чи варто очікувати, що в подальшому український фемінізм розділиться ще сильніше, як це відбувається в західних країнах? Чи відбудеться в Києві 8 березня 2019 року два марші замість одного? Побачимо — і можливо, відповідь на це нам дасть «КиївПрайд» у червні.
Головне фото: Марш на 8 березня 2017 року. Фото: Сергій Мовчан для «Політичної критики»