Пролог

Біля станції метро «Тараса Шевченка» збираються хлопці старшого шкільного віку  чи перших курсів універу. Настрій у всіх хороший. «Ну що, пішли!» — і трохи більше десятка людей рушають у напрямку Набережно-Лугової. Перейшовши вулицю, хлопці починають перевтілюватися — на обличчях з’являються маски, і я розумію: це до нас. Під входом до креативного простору iZone їх уже чекають «старші товариші» — активісти правих організацій ВО «Свобода», «Правий сектор» та «Традиція і порядок». Разом вони перекривають вхід до приміщення, де о 17:00 мала б розпочатися дискусія «Права людини: проблема поширення ультраправих рухів в Україні» в рамках фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. На цей момент ультраправі вже встигли зайти до приміщення і завадити проведенню заходу Міжнародного комітету Червоного Хреста, присвяченому становищу жінок на лінії зіткнення. Не обійшлося і без дрібного хуліганства: було пошкоджено роботи фотовиставки «Шанувати різноманіття», розміщених на стінах.

Тож для більшості учасників та відвідувачів заходу дискусія розпочалася вже перед входом, а «дискутувати» довелося з кількома десятками членів ультраправих організацій. Трохи згодом, коли поліція таки відтіснила праворадикалів за паркан, звільнивши прохід у приміщення, формат «дискусії» дещо змістився в бік монологічного жанру: на людей, що проходили повз заблокованих правих, посипалися образи.

— А ти хто, лесбійка чи простітутка? — кричить молодик через спини поліцейських.

— А шо це в тебе, косичка? Ти що, буддист? Може, ти проти християнства? — запитує у мене інший. Це було вже після слів голови київського осередку «Правого сектору», що моя смерть — це їхня відповідальність.

Тим часом «важка артилерія» — офіційні представники ультраправих організацій — беруться традиційно звинувачувати поліцію у порушенні їхніх прав і репресіях проти патріотів, що хотіли «просто поговорити». На фоні того, що відбувається на вулиці, атмосфера у залі нагадує сцену з фільмів про зомбі-апокаліпсис, де ті, кому вдалося врятуватися, збираються обговорити стратегію виживання.

Ми перемагаємо

Участь у дискусії взяли голова групи моніторингу прав національних меншин В’ячеслав Ліхачов,  дослідниця праворадикальних рухів Анна Гриценко та голова ГО «Інсайт» Олена Шевченко.

На думку В’ячеслава Ліхачова, націоналістичні сили в Україні традиційно не мали великої підтримки населення, перебувачи на маргінесі політичного життя. А прорватися у велику політику вони змогли користуючись підтримкою «Партії регіонів», для якої націоналісти були зручними опонентами й ефективним способом дискредитації опозиції. Одразу після подій на Майдані та повернення українського політикуму в «нормальний конкурентний стан» на парламентських виборах 2014 року відбувся електоральний крах правих.

Проте, попри програш на виборах, можна констатувати посилення позицій ультраправих у суспільстві, вважає Ліхачов. Це відбулося завдяки помітності правих сил у медіа під час Майдану, а також завдяки військовому конфлікту на Сході, в якому вони взяли активну участь. У ситуації, що склалася, праві сили змогли стати у певному сенсі символом готовності захищати українську незалежність. А окремі формування, такі як батальйон «Азов», цілеспрямовано розкручувало Міністерство внутрішніх справ як ядро армії нового зразка. У такому контексті ультраправі символи та риторика перестали бути чимось неадекватним, і їх засвоїло українське суспільство та держава. Відбулася легітимація ультраправої символіки та гасел.

У якомусь сенсі ультраправі тут не лише виграли, а й програли, вважає В’ячеслав Ліхачов. «Одна справа, коли 14 жовтня (Покрова) було практично корпоративним партійним святом, і на марш з його приводу могло вийти 150-200 людей, а інша — коли це став День захисника Вітчизни на державному рівні, і ультраправі втратили право на ексклюзивне представництво традиції української боротьби за незалежність у середині ХХ століття»1На марш 14 жовтня 2017 року вийшли рекордні 14 тисяч учасників. Фоторепортаж з маршу … Continue reading. Відбулося розмивання їх ідеологічної ідентичності та політичного позиціонування.

Взяті кожна окремо, три ключові націоналістичні сили не здатні подолати електоральний бар’єр і сьогодні. Потрапити у Парламент на хвилі тотальної недовіри до влади, запиту на нові обличчя та нездатності представників громадянського суспільства на власну політичну репрезентацію може хіба що об’єднаний блок зі «Свободи», «Правого сектору» і «Національного корпусу». А у спроможність націоналістів повноцінно взяти владу у свої руки шляхом державного перевороту В’ячеслав Ліхачов також не вірить. За його словами, усі випадки збройного протистояння силовим структурам, як-от випадок із Сашком Білим чи конфлікт із «Правим сектором» у Мукачеві, закінчувалися не на користь ультраправих.

Попри невеликі перспективи правих у великій політиці, В’ячеслав Ліхачов визнає їхні успіхи на низовому рівні й у нав’язуванні власної програми. Особливу небезпеку для суспільства, на його думку, становлять сформовані правими по всій території країни військові та парамілітарні структури, що регулярно підривають монополію держави на насильство. Також вони активно займають нішу у рейдерських структурах, особливо навколо забудов у великих містах. Це дозволяє їм бути не тільки візуально помітними на вулицях міст, а й підтримувати себе фінансово. «Це пов’язано з корупцією у прямому сенсі цього слова — в сенсі руйнування механізмів у сфері державного управління. З такої точки зору ультраправі кидають виклик не лише суспільству в тому вигляді, в якому ми б його хотіли бачити — відкритому, демократичному, різноманітному, європейському, — вони кидають виклик безпосередньо державним інститутам і державі, і в цьому сенсі вони несуть таку саму загрозу, як просепаратистські та проросійські сили. Тим більше, що діють вони переважно тими самими методами».

Про найбільш резонансні випадки правого насильства за останній час розповіла Анна Гриценко. За її словами, найбільше занепокоєння викликає пасивність поліції у протидії нападам на мирні збори, а часом — пряма співпраця ультраправих з правоохоронцями. Так, під час антифашистської акції 19 січня поліція чомусь затримала саме учасників акції, практично повністю ігноруючи агресивні дії з боку правих. А на затриманих після звільнення з відділку вже очікувала група радикалів, яка, очевидно, мала інформацію і про місце перебування, і про час звільнення учасників акції.

Ще більш загрозлива ситуація, за словами Гриценко, виникла в Ужгороді, де неонацистське угрупування «Карпатська січ» дозволяє собі влаштовувати масові заворушення під міським відділком поліції. Під удар угрупування потрапили жінки, що вийшли на марш 8 березня, а також місцеві антикорупційні активісти, які почали оприлюднювати незручну інформацію про лідера «Карпатської січі» Тараса Деяка.

За словами Анни Гриценко, тенденції до активізації ультраправих, гомофобних та консервативних сил зараз спостерігаються по всьому світу, і саме Росія є центром тяжіння, а можливо, і фінансування цих сил.

Водночас, за словами спікерки, про кількість нападів на акції не варто говорити виключно у абсолютних показниках. Адже кількість нападів зросла на тлі суттєвого збільшення кількості самих феміністичних акцій та акцій за права представників ЛГБТ-спільноти, а також зростання їхньої публічності та масовості. Тож варто рахувати відсоток і порівнювати кількість зірваних акції із кількістю успішних. «Наприклад, 19 січня відбулися дві успішні акції і одна фактично не відбулася2Лише акція на Михайлівській площі була анонсована публічно, і саме вона стала … Continue reading. Лекцію Анни Шаригіної у Харкові один раз зірвали, а потім, буквально на тому ж тижні, провели вдруге, вже на іншому місці. Її намагалися зірвати, але поліція спрацювала нормально. Третій раз лекція відбулася вже в Києві, тут в “Ізоляції”, і теж все було гаразд і без перешкод. Відсоток десь один до трьох, — розповідає Анна Гриценко. — У нас є не тільки негативні тенденції, а й позитивні. І наше завдання як людей, яких права людини якось цікавлять, робити більше акцій, виходити на них більшою кількістю і просто перетискати на свій бік цю тенденцію, яка вже й так на нашому боці».

Досвід останніх трьох років демонструє, що через діяльність ультраправих груп під загрозу потрапило фундаментальне право збиратися і заявляти про власні права, вважає голова ГО «Інсайт» Олена Шевченко. Адже хоча кількість акцій зросла, суттєво зросла й небезпека перебування на них. Якщо ти виходиш на протест — будь готовий, що тебе можуть побити чи навіть убити. «Люди починають боятися виходити на ці акції, і їх можна зрозуміти. Ти не знаєш, що з тобою відбудеться. Впевненості зараз немає», — пояснює ситуацію Олена Шевченко. Адже навіть якщо представникам поліції вдається забезпечити порядок під час проведення акції, то безпеку до чи після неї ніхто не гарантує. Більшість нападів, за словами Шевченко, скоюють на людей, що повертаються додому чи прямують на акцію. Нерідко трапляються помилки, і жертвами нападників стають випадкові перехожі, які, на думку правих, якимось чином схожі на учасників мітингу.

Окремо Олена Шевченко розповіла про розслідування злочинів, вчинених правими групами. За її словами, зазвичай затриманих нападників випускають уже через півгодини, навіть якщо у них було знайдено холодну зброю чи піротехніку. Нерідко з відділку їх забирають народні депутати. А якщо напади таки реєструє поліція, їх кваліфікують як хуліганство. Відсоток справ, де б було зазначено, що вони здійснені на ґрунті ненависті, дуже малий. Це відбувається ще й тому, що згадок про гомофобію чи трансфобію в українському законодавстві практично немає. «І найголовніше питання — чому їхню діяльність в принципі не розслідують як екстремістську? Було вже дуже багато нападів. Дуже багато людей постраждали. І тим не менше, на державному рівні, існування цих організацій весь час замовчується. Кожен раз, коли ти намагаєшся підняти цю проблему [на закордонних зустрічах], українська делегація каже: “У нас немає проблем з праворадикальними групами”».

На питання, чи справді ми є свідками покращення в українському суспільстві, Анна Гриценко відповіла ствердно. Юридичне покращення становища жінок у армії, зміни у трудовому законодавстві, збільшення кількості феміністичних акцій, їхня масовість, «безвіз», що дозволяє людям подивитися на життя у Європі — все це, за її словами, дозволяє говорити про підвищення ступеню рівності в суспільстві, «особливо якщо дивитися загалом, а не тільки на те, скільки разів на кого напали». А за словами В’ячеслава Ліхачова, ми можемо констатувати кризу правого руху. Пройшовши війну і революцію, вони повертаються до «субкультурної війни з лівими опонентами», займаються зоозахистом чи пробують себе в інших маргінальних нішах, втративши шанс на помітну суспільну репрезентативність.

Епілог. Ми перемагаємо?

Після завершення дискусії організатори повідомили, що попри перебування у глибокій кризі ультраправі активісти все ще перебувають біля місця проведення дискусії. Тож гості й учасники події залишали iZone на двох спеціально підготовлених для них автобусах. А у звільнене приміщення зайшли нові дійові особи — поліцейські-сапери з собаками. До поліції надійшло анонімне повідомлення про замінування закладу.

Я не встиг сісти на один з автобусів: вони виїхали просто переді мною. Вже трохи розслаблені поліцейські попивали каву, та вказували один одному, де на протилежному боці вулиці все ще чатують «малолєткі». Тож в очікуванні свого таксі я мав час задуматися: а чи справді вона виглядає саме так — ця перемога громадянського суспільства?

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 На марш 14 жовтня 2017 року вийшли рекордні 14 тисяч учасників. Фоторепортаж з маршу ви можете проглянути на сторінці «Політичної критики» у Facebook.
2 Лише акція на Михайлівській площі була анонсована публічно, і саме вона стала об’єктом нападу ультраправих. Фоторепортаж з акції ви можете проглянути на сторінці «Політичної критики» у Facebook.