«Ми визначаємо себе через місце, в якому перебуваємо», — промовляє головна героїня однойменної стрічки Боббі Джен. З цією тезою не тільки важко не погодитись — до цього хочеться додати людей, ідеї, події. Нас визначає культура країни, в якій ми живемо, соціальне становище, традиції, норми та багато іншого. Але інколи подивитися на себе збоку дуже важко, залишаючись на місці. Кінематографічний портрет «Боббі Джен», який зняла датська режисерка Ельвіра Лінд, — це зворушлива, майже екзистенційна феміністична історія дорослішання, здавалось би, вже дорослої жінки, яка вирішує покинути визначальне для неї місце.

Отже, рішення прийнято: вона їде додому. Першою людиною, якій Боббі повідомляє важливу новину, стає її роботодавець, учитель, колишній коханець і керівник компанії, в якій танцює Боббі — Охад Нахарін. З вуст героїні ми дізнаємося, що вона завжди мріяла працювати у відомій танцювальній компанії «Бат-Шева», тому досягнувши повноліття, Боббі покидає Сполучені Штати, де вона народилася, і переїжджає до Тель-Авіва. Протягом дев’яти років, які Боббі провела в Ізраїлі, вона стала важливою частиною компанії й завоювала увагу і прихильність її очільника.

Протягом стрічки Боббі кілька разів повторює, що їй дуже подобається танцювати для Охада, для його компанії. Владні відносини в компанії «Бат-Шева» (і тут мені доведеться посперечатися зі словами Боббі), як і в багатьох сучасних танцювальних компаніях, побудовані у вкрай ієрархічний спосіб. Охад Нахарін перебуває на вершині цієї владної піраміди: танцівники не впливають на процес створення вистав, а лише старанно виконують його вказівки та побажання. Вони — виконавці, натреновані та дисципліновані тіла, що продукують танець як стиль та фіксовану естетичну форму. Охад Нахарін постає у ролі гуру, джерела знання та ідей, з якого молоді танцівники й танцівниці живляться доти, поки не будуть готові розпочати власну кар’єру. Його влада м’яка, по-батьківськи турботлива, тому й така приваблива для молодих танцівників. Не дивно, що спершу, коли Боббі повідомляє Охаду про свій план повернутися додому, він, ніби жартома, звинувачує її у бажанні втекти від нього, але згодом добродушно дозволяє та навіть підтримує її рішення.

«…не думаю, що буду колись почуватися правильно»

У Сан-Франциско Боббі доводиться починати все спочатку — від облаштування книжкової полиці у новому домі до відновлення мережі соціальних контактів. Вона повернулася до родини, але її хлопець залишився в Тель-Авіві; тут вона знову невідома, без приналежності й коріння. Єдина ідентичність, яку вона має у своєму розпорядженні, — ідентичність танцівниці з «Бат-Шеви». Привид Охада Нахаріна наздоганяє її і в Америці: техніка танцю gaga, яку розвинув Нахарін, глибоко вкарбована в її тіло. Тепер воно — носій та провідник, що може передавати набуте знання далі.

В одній зі своїх праць американська дослідниця та хореографиня Сьюзан Лі Фостер говорить про здатність технік танцю конструювати «спеціалізовані та специфічні» тіла, що репрезентують естетичний погляд того чи іншого хореографа або традиції на танець. Такі тіла унікальні в тому, який візуальний образ вони створюють і на що вони здатні. Фостер стверджує, що подібна «інскриптивна» здатність притаманна технікам танцю ХХ століття (до прикладу, технікам Айседори Дункан, Марти Грем, Мерса Каннінгема чи контактній імпровізації). У цьому сенсі техніку gaga можна віднести до таких «класичних» технік, адже тіло, яке вона конструює за допомогою детальних інструкцій та тривалого тренування, можна розпізнати через певні якості, яких воно набуває.

Власне, це набуте тіло і допомагає Боббі легко влаштуватися викладачкою в Стенфорд, хоч і на один семестр. Але це — лише робота, що дозволяє їй вижити; натомість справжній інтерес Боббі — у пошуку власного шляху до тіла, нових способів вираження, художнього дослідження. Ідеї пошуку, руху, твердих рішень, автономії тягнуться крізь усю стрічку червоною ниткою. Головна героїня не боїться робити сміливих кроків, зустрічатися з невідомим. Ми спостерігаємо за годинами наполегливої роботи у студії, де Боббі підкидає руки до стелі знову і знову. Здається, у цьому русі сконцентровані всі її почуття — від виснаження і розпачу до надії, відваги та відданості.

У соло, над яким працює дівчина, ми вперше бачимо художню позицію Боббі, що свідчить про стрімкий професійний та особистісний ріст. У своєму соло Боббі показує різні тіла: це людське тіло, сповнене сили, слабкості, напруги, розгубленості; це тіло технізоване/дисципліноване, в якому кожен м’яз натренований та виконує свою функцію; це тіло, що бажає та отримує задоволення.

«Ти будеш Охадом Нахаріним», — промовляє до Боббі переповнена емоціями глядачка після вистави, на що та сором’язливо відмахується від «компліменту». Іронічно, що порівняння з колишнім учителем виступає як найвища похвала за власні ідеї та самостійно пророблену роботу. Проте, здається, фільм Ельвіри Лінд пропонує нам подивитися на Боббі Джен як на особистість, що прагне, бореться та досягає.

Стрічку «Боббі Джен Сміт» можна переглянути в рамках DOCU/ХІТ — проекту, що презентує на широких екранах стрічки-фаворити міжнародних кінофестивалів. DOCU/ХІТ – проект фестивалю Docudays UA, який згодом планує стати повноцінним прокатом документального кіно в Україні. У Києві покази триватимуть у кінотеатрах «Україна» та «Жовтень». Далі DOCU/ХІТ мандруватиме до Львова, Харкова, Одеси. Адреси кінотеатрів та розклад показів дивіться на сайті проекту docuhit.org.