Переклала Дарина Криницька

Чи це вина природи, чи заслуга культури, але моногамія досі має хорошу репутацію як стан, який, можливо, важко підтримувати, але який усе одно бажаний. Уявімо, що нам вдасться її осягнути, добре поцілити з першого разу і провести ціле життя в емоційному і сексуальному єднанні з однією людиною. Але пам’ятаймо, що сьогодні перед моногамними стосунками стоять значно важчі завдання, ніж виховання потомства, задоволення економічних потреб і передача спадку нащадкам: йдеться про те, чого не вийде щиро пообіцяти — про почуття.

Крім того, у наш час, коли постійно росте очікувана тривалість життя, моногамія потенційно означає аж 50-60 років стосунків, які завжди в якомусь сенсі відрізатимуть нас від певних можливостей і певних людей. Якщо комусь цього досить — це півбіди, але якщо це означає замкнутість, сексуальну і емоційну фрустрацію? Відмову, бо не трапилося нічого кращого? Узалежнення? Корисливість і вигоду? Чи варто далі захищати моногамію в такому випадку? Чи не буде краще — хоча, можливо, і важче, — вирішити бути самотнім? Або шукати нових зв’язків? Можливо, замість малих нуклеарних родин кращими є «полігамні» зв’язки — не багатоженство чи багатомужество, а більша кількість істотних емоційних зв’язків, більшою чи меншою (а часом і жодною) мірою доповнених сексом, які однаково яскраво переживатимуться і про які ми будемо дбати.

Постульована моногамія символічним чином вирізняє одні стосунки, і їм надається найбільше значення, але чи більшість таких стосунків не були б просто-напросто кращими, цікавішими, більше розвивалися б і творили б більш густу мережу соціальних зв’язків? Чи в так званих добрих подружжях немає чогось егоїстичного, асоціального? Попри це культура віддає перевагу моногамії і блокує потенціал ніжності та близькості між людьми, не пов’язаними сексуально чи не спорідненими. Мало уваги приділено різним варіантам приязні — а саме вони можуть будувати майбутнє і бути останньою опорою суспільної цілісності на мікрошкалі.

Як наслідок, чи є моногамія суттєво етично кращою за інші форми життя, чи вартісна вона сама по собі, без виконання інших умов?

Звісно, закоханість тотальна і виключна, але любов живе три роки… Може, саме на цій омані й побудована віра в моногамні зв’язки? Зрештою, чи будучи закоханим, ти справді не зможеш надалі або водночас кохати іншу людину або кількох людей? Може, одні люди створені для моногамії, а інші — ні, і це потрібно прийняти?

Факти очевидні. Сексуальна ініціація відбувається щораз раніше. Секс трактується як розвага. Розлучення, повторні стосунки. Зради. Моногамії — у вузькому сенсі, коли єдиний партнер на все життя, як у канадської гуски — просто не існує. Або принаймні вона є рідкістю. І зізнаймося собі чесно, що послідовна моногамія — це оксюморон. Для істинного прихильника моногамії ще один зв’язок — це зрада, перенесена в часі. Зрештою, чи не так це сприймає той, хто почувається покинутим своїм попереднім партнером? У серійну моногамію вірять полігамісти, які шукають нові зв’язки, але не мають достатньо емпатії, щоб зрозуміти, що може відбуватися з їхніми покинутими партнерами.  

Переважна більшість людей мали в житті більш ніж один зв’язок, вважаючи, звісно, що кожен наступний буде саме тим, очікуваним — але тим часом людина старіє, що впливає на її шанси і життєвий вибір. Але, на противагу очевидним фактам, ми далі віримо, що нашим призначенням є моногамія. Призначенням і обов’язком — тобто способом життя, пропагованим і визнаним як етично властивий нам. Ці установки невтомно відтворює популярна культура, і вони загальноприйняті як природні: ми повинні бути моногамні, бо насправді цього хочемо, бо були створені для цього. Хоча, з іншого боку, цьому суперечить інший, більш цинічний міф про чоловічий проміскуїтет і вроджену здатність до моногамії у жінок.

Жодного насильства

Але якщо не моногамія, то що?

Пропагована консервативна відповідь, найгучнішим літературним висловленням якої є творчість Мішеля Уельбека, звучить так: якщо не традиційне, обкладене релігійними санкціями моногамне подружжя, то суспільний дарвінізм, сексуально вільна американка. Тут ми маємо справу з приховано закладеною однонаправленістю розвитку (а точніше, занепаду) культури: від консервативних норм, які запроваджують моральний порядок, до ліберальної свободи, рівнозначної повному розбещенню.

Це важко назвати адекватним описом реальності, адже розширення сфери індивідуальної свободи, особливо сексуальної, супроводжує низка нових нормативних обмежень: негативне ставлення до ґвалту, настирливості, сексуального та психологічного насильства, стигматизація домашнього насильства, законодавчо встановлена межа віку, від якого дозволені сексуальні зв’язки, норми, пов’язані з безпечним сексом і так далі. Неправда, що водночас із розмиттям обмеження сексуального життя і легітимного продовження роду до зведеного в інститут подружжя зникають узагалі всі регуляції в цій сфері. Хоча можна припускати, що привілеювання моногамних гетеросексуальних зв’язків, яке триває і досі, ускладнює розвиток більш універсальної етики і супутної їй моральної вразливості, яка охоплювала б ширший спектр можливих стосунків.

Отже, відповідь на питання «Якщо не моногамія, то що?» звучить так: послідовна універсальна етика. Така етика займається не тим, хто, з ким і як довго підтримує інтимні стосунки, а питанням про моральний вимір цих зв’язків. Етичні стосунки є вільними від будь-яких форм насильства (в тому числі прихованого, символічного), і кожен партнер у них зобов’язується брати на себе відповідальність за іншого партнера.

У будь-якому разі, всі розлучені люди і люди, що змінюють партнерів, але при цьому вихваляють моногамію і не почуваються свинями, просто лицемірять. Насправді ж вони не є прихильниками моногамії як абсолютно зобов’язуючої норми, натомість вибираючи і цінуючи кожні наступні свої стосунки керуються іншими цінностями. І було б добре, якби вони спробували усвідомити, якими.

Річ у тім, що декларована прив’язаність до традиційного шлюбу і любов до білих суконь і фати не відповідає моральним рефлексіям, котрим бракує чітко артикульованої етичної системи. Велику частку відповідальності за недорозвинутість етичної свідомості поляків точно несе католицька церква, підлеглі їй політики та інші учасники публічного дискурсу. Завдяки їм саме католицизм має монополію на моральність у Польщі, забороняючи всім іншим правильно оцінити етичний погляд. У будь-якому разі майже ніхто не має відваги сказати, що католицька етика є хибною, а часто шкідливою.

Прийшов час запитати, як світська етика має переноситися на суспільні, правові інституції — а, отже, і на політику.

У любові немає демократичності

Черговою добре закріпленою оманою є переконання, що сфера приватного життя повинна бути незалежною від політики, а якщо вона і залежна, то маловагома. У випадку лівого проекту це завжди буде пов’язано з шантажем, який прирікає ліву культуру на зневагу, адже вона забуває про справді важливі економічні чинники. Але що є справді істотним для людей? Зауважимо, що коли ми запитуємо в опитуваннях про те, що є найважливішим в житті, найчастіше люди вибирають категорії, пов’язані з особистим життям: сім’я, дружба. Безумовно, втіленню в життя цих цінностей допомагає економічна стабільність і впевненість, проте це не міняє того факту, що на задоволення життям впливають багато інших чинників, і хоча вони стосуються приватної сфери, вони також поєднуються і з політичними рішеннями. І немає людського суспільства чи держави, які б могли б залишатися абсолютно нейтральними щодо цієї сфери. З повною впевненістю можна сказати, що таким суспільством не є і сучасна Польща.

Однак регулювання цієї сфери вимагає певної покори. Секс, еротика, любов, які великою мірою становлять основу цікавих нам зв’язків, від природи недемократичні, а через те несправедливі, і жодна ліва чи консервативна права утопія цього не змінить. Проте можна подумати про більш або менш сприятливі умови реалізації певних етичних постулатів.

Якщо етичні стосунки повинні бути вільні від усіх форм насильства і пов’язані з готовністю до прийняття відповідальності за партнера, це вказує на два важливі виміри політичних проектів, котрі є наслідком такого положення: рівність і суспільність.

Хоча кохання і є недемократичним, його несправедливість часто приховує сукупність інших суспільних нерівностей: економічну нерівність, нерівність доступу до влади та суспільного престижу, вікову дискримінацію, дискримінацію людей з інвалідністю, дискримінацію за сексуальною орієнтацією. Це не розкіш і не екзальтація — цікавитись механізмами цих нерівностей (у тому числі й позаекономічними), досліджувати їх і впливати на них за допомогою юридичних механізмів, шкільної освіти і різних форм суспільної освіти. Врешті-решт, для лівих важливішим є кращий світ, а не класова рівність. Звісно, рівність не гарантує людям щастя в коханні, але може обмежити пов’язані з цією сферою моральні зловживання, зменшити страждання, які виникають від любовних поразок. Яку роль у стражданнях Анни Кареніної чи Емми Боварі відігравала нерівність жінок — доволі очевидно. Водночас очевидним є і те, що ці проблеми не зникли повністю. Крім того, з’являється свідомість інших проблем. Чи на стосунки лесбійок, які пробують влаштувати своє життя в маленькому містечку, не має впливу суспільний бойкот?

Одна міра для всіх

Різні форми спільного життя, а також їх інституціоналізація, що додає до моральних зобов’язань зобов’язання правові, сприяють відповідальності. Це означає згоду на легалізацію одностатевих зв’язків, а також відкритість до інших можливостей, які можуть з’явитися. Тому можна собі уявити, наприклад, інституцію «домашньої спільноти». У її склад входили б більше людей — споріднених чи ні, пов’язаних сексуальними стосунками чи ні. Зараз ідеться не про деталі, а радше про напрям мислення і подолання ментальних звичок та інерцій. Рисою лівих є, натомість, суспільний конструктивізм, хоча в цьому випадку йшлося б радше про відкритість до суспільних процесів і підтримку різних нових форм зв’язків, що з’являються самі по собі. Радше схиляти людей виконувати свої обов’язки, ніж заважати їм, як це роблять зараз у Польщі в ім’я традиційної сім’ї. Традиційній сім’ї це потрібно, як мертвому кадило, але поза нею цей підхід сприяє індивідуалізму і суспільній атомізації.

Врешті треба згадати ще одну очевидну річ: наслідком близьких стосунків і досі часто буває поява на світ дітей. Чи те, що здається розсудливим і етичним рішенням для рівних, вільних, дорослих партнерів, не перешкоджає інтересам дітей?

Відповідь правих чітка: дитина повинна мати батька і матір. Проте це не змінює реальність: дедалі більше дітей народжуються поза стосунками, існує самотнє батьківство, а розлучення не є винятком. Відома нам і практика всиновлення. Насправді йдеться про те, щоб кожна дитина мала близьких людей, які готові любити її й опікуватись нею. Отже, по-перше, не має бути небажаних дітей, чому служать різноманітні форми регулювання зачаття — від запліднення in vitro з відбором зародків і до аборту. По-друге, оскільки більшість дітей мають батька і матір, котрі свідомо спричинили її зачаття чи принаймні мали можливість зробити це свідомо (сексуальна освіта!), то незалежно від їхніх стосунків вони повинні порівну ділити відповідальність, матеріальні кошти і опіку — чи це відбувається в легалізованих стосунках, чи поза ними, чи після розлучення. Це можна назвати своєрідним «пактом з дитиною», який зобов’язує батьків, незважаючи на стосунки між ними.

Однак беручи до уваги всі реальні ситуації, що трапляються, належить прагнути до того, щоб такий «пакт» могли укласти з дитиною й інші особи, не лише біологічні батьки. Він міг би єднати дитину лише з однією людиною, або ж із більшою кількістю людей — наприклад, у сім’ях, що їх реконструюють формальні опікуни дитини, до яких могли б належати біологічний батько дитини і новий партнер матері, який щодня займається дитиною. Такий пакт з дитиною укладають і прийомні батьки, причому єдиним критерієм повинна бути їхня психологічна зрілість і здатність виконувати цю роль, а не стать чи сексуальна орієнтація.  

Тут ідеться не про вигадування детальних вирішень проблеми, а про вказування напрямку мислення. Про те, що нормативній і щораз більше відірваній від реалій життя консервативно-католицькій етиці слід протиставляти власний проект етики універсальних засад, які можна застосувати до різних стосунків і ситуацій. Про спільний вимір для класичного подружжя, зв’язків багаторазових, одностатевих і всіляких інших. А політичні ліві проекти повинні бути пов’язані з такою етикою ясно, зрозуміло і послідовно. Та слід пам’ятати, що багато місця залишається для моральної автономії, прийняття рішень у ситуаціях, які неможливо передбачити і врегулювати. Метою лівих не є створення таких однозначних директив, як ті, які формулює, скажімо, католицька церква.

І нарешті, залишаючи роздуми про існування сексуальних стосунків іншим, скажемо, що сексуальної етики не існує. Сам по собі секс не має жодного етичного значення і набуває його тільки в контексті стосунків, у яких він з’являється. Якщо вони вільні від будь-яких форм насильства (в тому числі прихованого) і відповідальні — це добре. Навіть займаючись випадковим сексом у даркрумі, варто пам’ятати про те, щоб не заразити чимось партнера. А проституція? Що ж, капіталістичний ринок є аморальним…

Джерело: Krytyka Polityczna