У ніч із 27 на 28 вересня у Києві відбулася протестна акція «Ніч на Банковій». Протест, який визрівав давно і який є дуже важливим. Напади на громадських активістів, скалічення і вбивства, скоєні у різних містах України, лишаються безкарними, і насильство поруч із безкарністю поширює атмосферу страху. Це треба припинити.
Водночас давно не бачив такого неприродного поєднання підписів, як під заявою про проведення цієї акції: антикорупційні утворення, правозахисні організації сусідують із ультраправими, ксенофобами і расистами. Створення такої кунсткамери див — на шкоду, передовсім, правозахисним учасникам та учасницям протесту. І ось чому.
Текст «Відкритої заяви» стосовно акції починається із констатації погіршення стану свободи слова, мирних зібрань і безпеки громадських активістів. Ультраправі організації, які підписали його, не просто не поділяють думку, що права і свободи — важливі (такими нестиковками більшість із них ніколи не переймалися). Вони напряму причетні до оцього констатованого погіршення, зриваючи мирні заходи, нападаючи на ідейних опонентів чи тих, хто не подобається або говорить публічно те, що їм не до шмиги.
Проблема у тому, що бажання вийти на Банкову із протестом проти нападів виявили не просто правозахисники та нацисти в рамках однієї акції. До протесту закли́кали спільною заявою ті, хто вважає, що не можна бити, різати, поливати кислотою і залякувати — з одного боку. А з іншого — ті, хто проти побиттів, різанини і залякувань лише тоді, коли це роблять не вони, або коли це стається не з тими, хто, на їхню думку, має бути побитий, порізаний і заляканий. Одні кажуть, що треба припинити безкарне насильство і притягнути винних до відповідальності; інші це підтримують, поки не йдеться про їхні власні напади — там безкарність їх цілком задовольняє.
Химерне поєднання в одній акції тих, хто вважає, що канібалізм — це табу, і тих, хто практикує людожерство сам, виступаючи «проти» лише тоді, коли з’являється загроза бути з’їденим, ставить під загрозу і шкодить лише першим. Співпрацю правозахисників із ультраправими, навіть у рамках одного протесту, потім довго доведеться пояснювати і виправдовувати — бо сидіння за одним столом із людожерами дискредитує тих, хто людятину не їсть. Канібалів же обідання із не-людожерами не хвилює ніяк — тим більше, що в разі браку їжі запас завжди під рукою.
І не варто порівнювати теперішній протест із Майданом. Бодай тому, що Майдан не починався зі спільних заяв лібералів та нацистів, та й потім таких заяв не пригадую. Але навіть там — мало хто завдав такої шкоди вимогам Майдану щодо справедливості, прав і свободи, як участь ультраправих, і обговорення цього триває й дотепер. Тільки от висновків не зроблено.
З тих чи інших причин (про які я не знаю, і тому висувати здогадки не буду) організатори не забезпечили ані «санітарний кордон» від доєднання до заяви й акції організацій із насильницькою, ксенофобною чи людиноненависницькою ідеологією, ані чітко проголошений мораторій на використання партійної та політичної символіки.
Згідно із частиною повідомлень (а «Ніч на Банковій», нагадаю, відбувалася не лише у Києві) візуально протест був «викрадений»: присутність правозахисного та антинасильницького наповнення подекуди була «перекрита» кількістю представників ультраправих організацій. Місцями виглядало так, наче саме авторитарні націоналісти та нацисти були кістяком протесту.
Я також знаю, що чимало активістів і активісток вийшли туди протестувати проти всіх нападів — у тому числі скоєних ультраправими. Це робить конфлікти і потенційне насильство майже неминучими. Добре, що такі конфлікти вчора не сталися, бо це могло б повністю знищити основне послання акції, затьмаривши і дискредитувавши її. Треба також враховувати високий рівень взаємопереплетення ультраправого середовища і силових структур.
Я пропоную причетним до протесту після його закінчення подумати, що саме пішло не так, і про те, що дозволило «впасти на хвіст» важливому протестові людям і організаціям, які цінності цього протесту не поділяють. Це відбувається не вперше за останні п’ять років, звісно. Але хотілося б, аби грі у граблі колись настав кінець. Так само як і хвилі насильства, безкарності та страху в Україні.
Я знаю, що чимало із моїх колег зі мною не погодяться. Це добре, бо створює можливість і простір для дискусії (тих, хто дискусіями нехтує, я колегами не вважаю — особливо якщо дискусію замінюють насильством, як-от деякі з підписантів). Мене дуже засмучує сама ситуація. А от про що мені справді шкода — це про те, що, нехай і з причин поза моїм контролем, я пишу це запізно. Але краще зараз, ніж ніколи. Бодай для подальшого обговорення.