Фото: Ірина Юрчак

Моя співрозмовниця Анна Оксютович керує соціальним рухом «Працююча християнська молодь» і роками займається підтримкою, опитуванням, навчанням і дослідженням молодих українців, що працюють здебільшого у сфері послуг. У жовтні у Львові її організація організувала виставку «Щоденник молодої заробітчанки», створену на основі свідчень молодих українок до 35 років, які працювали в Польщі, Італії, Португалії, Німеччині і Чехії. Проте це інтерв’ю не тільки про виставку, а й про її широкий соціальний контекст. І про те, якими смислами він наповнюється впродовж останніх років.

Аню, розкажи, будь ласка, про виставку, присвячену жіночій міграції. Як ти шукала співрозмовниць? Чому ти взагалі вирішила зробити виставку про це?

У цій виставці звучать голоси тринадцяти молодих жінок, українок, які зараз працюють за кордоном, або повернулися з-за кордону, або планували працювати на момент опитування. Це вибірка з тридцяти інтерв’ю, які ми провели у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Одеській областях. У виставці взяли участь жінки, які погодилися публічно розповісти свої історії.

Наймолодшій респондентці двадцять років, найстаршій — тридцять п’ять. Ця виставка цікава саме тим, що тільки одна жінка має дітей і родину, а всі інші — неодружені і не мають дітей. Ці жінки поїхали за кордон не тому, що їм треба годувати дітей — як у нас звично уявляють причину міграції, — а тому що вони не можуть забезпечити самих себе в Україні.

Дослідження праці і життя молодих жінок в Україні почалося раніше, кілька років тому, в межах проекту про умови праці на українських підприємствах. Паралельно з цим опитуванням після Майдану ми організовували освітні зустрічі для молоді, де аналізували ситуації, які хвилювали учасниць і учасників: ринок праці, ситуацію з вакансіями, економічну і культурну ситуацію в країні. Деякі з наративів увійшли до виставки про умови праці молоді «Робота, життя та інші дрібниці у Львові», яка відбулася два роки тому у центрі міста.

Починаючи з 2014-го, 2015-го років учасниці наших зустрічей почали їхати на роботу за кордон. І ми почали робити нові інтерв’ю, вже з-за кордону. Всі вони їхали на тимчасову роботу, ніхто не їхав на постійну. Для більшості з них це принципово новий досвід. І всі вони говорили про свої фінансові проблеми, коли виїжджали. Так з’явилася ідея виставки про умови праці за кордоном на основі наших матеріалів.

У теперішній виставці вони знову розповідають про себе, але вже з іншого ракурсу. Для багатьох із них їхній досвід залишається невидимим і неосмисленим або осмисленим дуже мало.

Найскладніші історії у виставку не потрапили — як, скажімо, історія дівчини, яка поїхала в Китай, і за якийсь час у неї там почалися серйозні проблеми з поліцією. Коли вона приїжджала і ми спілкувалися, вона багато говорила про те, що про її почуття і випробування ніхто не знає, і нікому невідомо, якою ціною даються їй ці поїздки. Оця от невисловленість у глибшому вимірі є кульмінаційною і дуже показовою.

Практично в ті самі дні, що й ваш проект, на вулицях Варшави з’явилася виставка, також присвячена українським мігранткам. Як ти, напевно, спостерігала, це викликало велику хвилю контроверсійних реакцій. Як ти це оцінюєш?

Проект «Я українка» привертає увагу до публічного дискурсу в самій Польщі щодо великої кількості українських заробітчанок, які там зараз працюють. Як на мене, цей проект — важливий початок розмови про жінок на заробітках в інших країнах, і добре, що ця розмова нарешті почалася. Це також і рефлексії про те, як приймають українських заробітчан у Польщі. Ця виставка також актуалізує питання про те, який імідж українці мають у сусідній країні, і ця актуалізація широко публічна. Бо досі ми могли б згадати хіба що про скандальний випадок на польському радіо, чиї ведучі жартували на тему українок, які прибирають у їхніх будинках, і, як пам’ятаєш, та історія завершилася їхнім звільненням.

Економіці Польщі вигідні українські працівниці і працівники. Наскільки вони помітні у польському суспільстві? Чи відчувають вони себе у безпеці? Хто має артикулювати і вирішувати питання їхніх прав і повноцінної присутності в громадському просторі?

Роботодавці знають, що українкам можна платити менше, пропонувати роботу неофіційно. Жінки працюють в умовах, які мають негативний вплив на здоров’я та становлять загрозу життю, у медіа час від часу з’являються повідомлення про трагічні випадки на виробництві.

Може, у Польщі і не знають, хто така Леся Українка, про яку згадано у проекті. Але що взагалі знають у Польщі про українську культуру? Жінки, які брали участь у нашій виставці, говорили, як їх зачіпало, що про Україну знають дуже мало. Молоду заробітчанку, яка родом з Тернопільської області, на роботі на кухні у ресторані під Краковом питали: «Чи є у тебе телевізор?», «На чому ви спите вдома, чи є ліжка?» Наприкінці 90-х жінки, які їхали першими в Італію, були вражені цими питаннями… Пройшло 20 років — і українки чують ці питання знову. Це велика проблема формування державної культурної політики за кордоном.

Проте чи можемо ми в Україні похвалитися широкими знаннями власної культури? Здавалося б, в Україні знають, хто така Леся Українка… Але що знають про її політичні погляди?

Де працюють твої співрозмовниці за кордоном і в який спосіб виїжджають?

Мігрують через посередницькі фірми, за підтримки знайомих чи родичів, які вже там, або з допомогою дальших знайомих — наприклад, парафіян зі своєї церкви чи когось із села, хто вже довший час працює за кордоном.

Одна з учасниць дослідження розповідала, як легко можна натрапити на посередницьку фірму з працевлаштування в Польщі, яка візьме гроші і не виконає своїх зобов’язань. Вона заплатила дві тисячі гривень (які позичила) і за домовленістю з фірмою поїхала в Польщу працювати розкладальницею товару в магазині жіночого одягу. Проте щойно вона перетнула кордон, їй прийшла смс про те, що умови її роботи змінені і вона найнята, щоб чистити рибу. Вона відмовилася і впродовж багатьох днів переживала сильний стрес, мала порушення сну, не могла спати і не могла знайти іншої роботи, аж поки їй не допомогла сестра, яка в той момент уже працювала в одному ресторані під Краковом. Через деякий час вони обидві повертаються в Україну, віддають борги, за зароблені кошти купують зимовий одяг і оплачують собі курси англійської. Паралельно думають, що робити далі.

Що тебе особливо зачепило в цих інтерв’ю?

У кількох інтерв’ю молоді жінки розповідали мені, що вони відчули свою цінність — як працівниці — і вперше саме за кордоном до них поставилися без приниження. Від них також не вимагали ніякого особливо емоційного заангажування, а просто виконання роботи, що було для них дуже важливо. Одна з працівниць великого приватного підприємства у Львові, де вона і її подруги працювали по 12-13 годин, розповідала мені, що коли вони отримували обід, їм завжди нагадували, що їх годують «задурно».

Зараз феміністки починають говорити про психологічне насилля в родині, але про психологічне насилля на робочому місці не говорить взагалі ніхто.

Так, я ніколи не чула таких дискусій і не бачила у нас досліджень.

Але цю проблему ми всі на собі знаємо. Психологічне насильство на роботі — це коли керівники оцінюють твою зовнішність, сімейний статус, і дозволяють собі коментарі й «жарти», які не стосуються роботи. Це і є втручанням, порушенням особистих меж іншої людини. Але ці дії, звичайно, не здаються чимось особливим тим, хто їх вчиняє. Нездорові стосунки часто бувають не лише між керівником і співробітником, але й між співробітниками, які працюють поруч. І оскільки на роботі ми проводимо більше часу, ніж в родині, дуже важливо, як ми себе там почуваємо. Одна жінка в інтерв’ю розповіла мені, що з усіх робочих місць вона йшла через робочу атмосферу. Вона не витримувала, коли жартували або над її віком, або коментували її зовнішність, або казали: «Ти маєш бути вдячна, що сюди прийшла». Всі ці речі не є «невинними», вони дуже впливають на наше самопочуття і самооцінку.

Отже, справа не тільки в грошах.

Для багатьох респонденток така поїздка на заробітки — це перший досвід закордону (бо до того вони могли бути тільки на прощі). Для когось це дуже складний досвід, а хтось, навпаки, каже, що саме на роботі за кордоном до неї чи до нього вперше поставилися добре, без тиску, дорікань і звинувачень.

Дуже багатьом людям складно побачити в цьому досвіді міграції якесь позитивне значення. Їм часто складно визнати, що міграція мала для них свої плюси (навіть якщо було багато мінусів). Загалом вони не звикли визнавати перед собою свої здобутки і мікроперемоги. Їм складно похвалити себе, бо існує велика звичка до самозакльовування, знецінення себе.

Їхня міграція — це часто фінансові причини, але також і проблема з розумінням себе, самореалізацією і загальною «атмосферою», як сказала одна зі співрозмовниць.

Знаково, що поширена риторика «треба працювати на себе» існує начебто як альтернатива негідним умовам праці. Деякі учасниці говорили перед поїздкою, що мріють про свою маленьку власну справу. Хтось, наприклад, хотів купити інструменти для кулінарії або якісь спеціальні приладдя для стрижки собак. Проте коли вони повернулися назад і ми зустрілися опісля, я почула, що їхні ідеї не можуть бути реалізовані — переважно через складність проекту або через брак коштів. Після повернення з заробітків одна з учасниць, Наталя, скажімо, почала рахувати можливі витрати на відкриття свого салону для стрижки собак і зрозуміла, що у неї просто немає достатніх коштів навіть після заробітків за кордоном.

Час спливає, і вони хочуть розуміти, чим їм займатися далі. Хтось іде на курси англійської, оплата яких не є доступною всім. А пізніше вони звинувачують себе у тому, що не можуть швидко вивчити мову.

Чи говорять твої співрозмовниці про освіту, яку вони отримали в Україні? Про співвідношення вимог робочого ринку й отриманих в університеті компетенцій?

Більшість жінок, чиї наративи представлені у виставці, мають вищу освіту. Одна з учасниць, яка не отримала вищу освіту, каже, що довгий час переживала постійне почуття сорому і відчувала, що не прийнята в суспільстві, бо в неї не було диплому. Розповідала, що при кількох співбесідах на роботу з нею часто говорили як з неповноцінною.

Жінки говорять, що навіть за наявності вищої освіти не можуть самореалізуватися. Вони по-різному оцінюють свою міграцію — дехто як новий досвід, а дехто каже, що не бачить в цьому нічого вирішально нового. Але у всіх є дуже багато звинувачення щодо себе самих, на зразок: «Я недопрацювала», «Я не зробила те і те», — хоча всі вони зробили дуже багато.

Ти говорила тільки з жінками?

Ми опитували також і чоловіків, але жінок більше. Я думаю, що варто говорити про молодих жінок із низьким доходом в Україні як про вразливу соціальну групу. Чоловіча вразливість також помітна, але це вразливість іншого типу, з іншим типом соціалізації, проявами і наслідками. Це, власне, і є одним із наших центральних месиджів, який ми хотіли донести до людей: молоді жінки з низьким рівнем забезпечення в Україні є вразливою групою.

З чоловіками загалом складніше говорити на такі теми. Але ті, з ким я записала інтерв’ю, також звинувачували себе в усьому. Скажімо, один чоловік говорив, що він працює на трьох роботах, але все одно не заробляє достатньо, щоб виплачувати кредит на квартиру. Інший чоловік, який бачив родину п’ять годин на добу включно зі сном, позиціонував себе як успішного, бо міг фінансово забезпечити родину, тому він відчував себе крутим. Я думаю, такі-от речі пов’язані ще й з патріархальною культурою, в якій чоловік повинен бути мачо.

Чоловіки висловлюються більш загально, не персонально про себе. Дехто у своєму наративі намагається відтворювати неоліберальний дискурс — «кожен може стати успішним» — говорячи про себе як про невдаху. Деякі зізнаються, що свідомо уникають стосунків, бо не можуть забезпечити себе і свою партнерку, говорять про відчуття лузерства, применшують свою роль і мають дуже низьку самооцінку. Щодо незадоволення місцем праці, то найчастіше я бачу готовність піти з роботи, якщо вона не влаштовує, серед чоловіків. Жінки терплять значно довше. Це показують результати наших опитувань.

Ти думаєш, що справді існує відчутна різниця між способами реакції на нездоровий робочий клімат у жінок і чоловіків?

Я думаю, що і чоловіки, і жінки відчувають свою непотрібність, а тому, як наслідок, обирають пасивну позицію. Нещодавно було дослідження про те, що 92% молоді в Україні не беруть участь в громадських організаціях. У дослідженні брала участь молодь віком до 35 років. Це мав би бути найбільш активний час для людини. Щойно я сказала, що молоді чоловіки і жінки «обирають пасивну позицію». Але наскільки це коректно? Вони не є присутніми, не є акторами (активними діячами) у громадській і соціальній діяльності, не включені у те, що відбувається навколо. Зауваж, що в цьому дослідженні немає даних, скільки годин на день працює молодь. Статистики перепрацьованих годин у нас немає — через велику частку тіньової економіки.

Робочі зміни по 10-12 годин — це поширена пропозиція від українських роботодавців. Хронічна кількість перепрацьованих робочих годин, довга тривалість зміни вважається в нашій країні новою нормою. Хто говорить про те, що значна частина молоді працює по 10-12 годин або має додаткову роботу, щоб могти себе хоч якось забезпечити?

Це також питання до громадських організацій: наскільки вони репрезентують потреби й інтереси молоді, чи можуть відповісти на питання, які хвилюють молодь, якою мовою (і чиєю мовою) відбувається комунікація. Багато ГО працюють за грантовою схемою, яка не включає глибокого занурення в проблему, проекти є короткочасними.

Можливо, тому стає дедалі популярнішим фрілансерство серед молоді?

Я думаю, що саме тому — і це попри те, що фрілансери не мають жодних соціальних гарантій і захисту. Чому так? Окрім моди, це вибір формує також і брак достатньої кількості хороших робочих місць. Я думаю, що це протест молоді. Вони не хочуть входити в професійні колективи, де панують нездорові стосунки, бо їм уже цього всього достатньо з їхніх травматизованих родин, де вони виростали. У форматі фрілансерства людина принаймні не чує, що вона погана, навіть якщо продовжує говорити це сама собі.

Загалом, я думаю, що це один із великих позитивів — те, що наша молодь більше не бажає терпіти приниження. Зараз можна уже не мати цих токсичних колективів.

Одним із респондентів був молодий чоловік, який працював кухарем і змінив сім закладів. Він цікавився кухнею, не знайшов сприятливих обставин і культури стосунків на робочому місці для професійного розвитку і пішов із галузі.

Цікаво, що деякі офіціанти і менеджери, стаючи керівниками, починають наслідувати ту ж поведінку, яку раніше засуджували. Це відбувається зокрема і тому, що вони ніколи не бачили інших способів взаємодії.

«Мало хто готовий говорити про те, що у молодих людей хронічна втома і часто просто тотальний страх комунікації»

Ти згадала про дискурс успішності, який зараз поширюється дедалі більше. Можеш розказати детальніше?

Мені здається, що в останні два роки публічний дискурс просто поглинули розмови про успішність. Риторика повсюдна і дуже зростає. Причому ніхто не може сказати, що саме тут мається на увазі. Це наче якийсь міф, якийсь ідеал, який мало хто може втілити в реальність. Найчастіше це пов’язано з фінансовою забезпеченістю і з самопрезентацією, яка будується на мантрі «я — успішна/ий». З того, що пригадую, кілька років тому це не було так поширено. Одна з респонденток мені сказала, що відчуває, що в Україні треба бути або генієм, або дуже багатою з родинних статків, і тоді ти можеш вважатися успішною. А інакше ти просто ніхто. Але навіть якщо людина талановита, то вона часто може не усвідомлювати цього через брак середовища, яке її підтримувало б.

Ще я думаю, що «успішність» може бути штучним замінником або підміною гідності — така собі монетизована гідність, яку має бути видно назовні. А все через велику кількість комплексів, які ми маємо.

Молоді люди в Україні переживають почуття сорому і вини за те, що «з ними щось не так». Відчувають вину за те, що вони народилися і живуть у країні, яка перебуває в стані трансформації — за речі від них не залежні.

Середньостатистична українська родина є травмованою, і почати рух від цього мінусу, в якому живуть тисячі молодих людей — дуже важко. Але чому про це говориться у публічному просторі так мало і так нечасто?

Ти знаєш, мабуть, що Львів цього року обрано молодіжною столицею України, й у вересні був форум, у програмі якого був цілий блок «Успіх, де ти?». Форум за участі відомих спікерів, які виступають на різних сценах міста. Але наскільки вони репрезентують молодь і є експертами з ситуації молоді?

Чому цих ідей стає дедалі більше?

Мені здається, що їх посилює війна і те, що дедалі більше людей живуть у стані постійної тривоги. Дискурс про успішність є такою собі психологічною компенсацією. Коли я вчилася в університеті (15 років тому), то було не страшно бути бідним студентом. Це не було комфортно, але існувало розуміння, що є причини. Зараз якщо ти не можеш себе забезпечити, то це тому, що ти просто «не хочеш мати більше», «треба більше старатися». Також поруч із ідеєю про успішність існує культ позитивного мислення: «головне позитивно думати, а все інше складеться». Фільтруй думки, коротше. А якщо не склалося, то це ми просто погано старалися думати.

Цей дискурс успішності, економіка «селфмейд» набуває поширення в усьому світі, і у пострадянському суспільстві він значно жорсткіший, з відтінком тоталітарного, який не терпить заперечення.

Те, що держава Україна усувається від своєї соціальної функції щодо громадян, також має сильний вплив. Риторика «ти сам вибираєш, чи стати успішним» є вигідною в тому числі для тих, хто мав би нести відповідальність за добробут громадян. У країні дуже погано працюють ключові соціальні інститути і реформи йдуть повільно, але вся відповідальність на тобі, якщо ти не справляєшся.

Усі канали зараз говорять про успішні історії переселенців і практично ніколи про самотніх мам, чиї діти мають інвалідність. Легше говорити про фантоми успішності, щоб не говорити про реальність. Держава організовує тренінги, на яких пропонує всім стати підприємцями, не кажучи про те, що бути підприємцем в Україні по-чесному практично дуже складно. Та й не повинні всі бути стартаперами, хтось має ще й учити дітей і шити одяг.

Чи можна ці наративи змінити через конкретні соціальні інститути або, може, через створення нових структур?

Імовірно. Зауваж, що у нас нема партій і дієвих профспілок, які б говорили про права робітників, і загалом немає соціальної солідарності. Я пригадую, як на іншому соціальному форумі в Одесі йшлося про моделі успішності, в аудиторії були здебільшого молоді люди з дипломами хороших університетів. Їм усім радили створювати власні приватні підприємства. Але всі знають, що перш ніж щось створити і розвинути якийсь проект, треба мати за що жити, поки це підприємство розвивається. Під час однієї сесії одна з учасниць спитала: от я маю вищу освіту, я працюю не за спеціальністю, офіціанткою по 12 годин — скажіть, як мені стати успішною в моїй ситуації, у випадку довгого робочого дня, як мені перейти на новий рівень? Її питання проігнорували, їй взагалі не відповіли. Тобто ці 3-5 відсотків людей, які сидять в умовній президії на умовних семінарах про успішність, мають зовсім інше життя, і вони кажуть решті 95 відсоткам людей, як їм треба жити. Натомість більшість людей не представлені ніде, на жодних публічних платформах, за них ніхто не говорить, і вони не мають майданчика, де б могли висловитися, де б їх хотіли почути. Тому вони відчувають себе ще більше маргіналізованими.

Це питання ставлять і наші учасниці виставки: «Я поїхала, заробила трохи грошей, на наступні шість місяців життя, але що далі після повернення? Як мені перейти на наступний рівень, де люди усміхнені?».

Мало хто готовий говорити, наприклад, про те, що у молодих людей хронічна втома і часто просто тотальний страх комунікації. Їм видається за краще мовчати і «не висовуватися». І це дуже мало хто розуміє — може, хіба зрідка окремі освічені священики. Бо церква на західній Україні — те що я спостерігала, — теж абсорбує, використовує риторику успішності у стосунку до молоді.

Так, це хороше питання — чому ідеал в Україні не в тому, щоб бути людиною, а в тому, щоб бути успішним.

Тільки мені завжди цікава вся історія успіху: наприклад, коли власників, до прикладу, успішного веганського кафе питають про їхній стартовий капітал, вони мали би про це легко розповісти. Але вони чомусь мовчать і ховаються від цього питання. Те, що запуск нових бізнесів відбувається за фінансової підтримки близьких родичів чи після продажу нерухомості, залишається в тіні. Натомість розповідь будується таким чином, наче це доступне кожному, і вся справа лише у виняткових персональних чеснотах.

Можливо, це пов’язано також і з тим, що у нас дуже низький рівень довіри між людьми, але також і довіри до інституцій.

На Сході України досі є профспілкові рухи. Наприклад, у Кривому Розі шахтарі добилися підвищення зарплат на 30%. Первинною вимогою профспілки було підвищення зарплат удвічі, але те, що їх підвищили на третину — також досягнення. Там профспілка нараховує близько 10 тис. членів. У нас мало дієвих профспілок, але саме профспілки з підтримкою широкого громадського руху, який потім став політичним, збудували добробут сучасної Європи. Проте все одно люди масово виїздять і з підприємств на Сході на роботу за кордон. І тому ті, хто залишаються змушені понаднормово працювати.

У Львові на «Фуджікурі» змінюється культура менеджменту через велику плинність робітників. Працівники в інтерв’ю говорили, що на них «на роботі кричать значно менше» (!).

Так, здається, зміна роботи — це форма їхнього персонального протесту.

Дуже на це виглядає. Ще причину поширення ідеалів «успішності» я бачу у великому розриві між невеличкою купкою інтелектуалів і «звичайними» людьми: між ними є брак спільної мови, смислів і платформ, де вони б перетиналися. Існує мода на певні професії — при тому, що в суспільстві потрібні зовсім інші. Тому молода людина сьогодні не хоче бути робітником, бо бути робітником — це бути кимось неіснуючим. Зрештою, праця вже не є цінністю. Тому багато хто вважає, що бути менеджером крутіше, ніж слюсарем на «Львівелектротрансі», бо статуси, імідж стали важливішими за конкретну роботу. І ніхто ніде не проговорює хибність цих уявлень, і їхню однобокість.

Але коли є небажання примірювати на себе будь-яку конкретну, реальну, активну ідентичність, людина атомізується. Крім небажання, є ще така річ як страх. Це теж пов’язане з довірою: кому довіряти і з ким ідентифікуватися.

І це все також великі питання до нас самих — як, наприклад, чому батьки проплачують освіту і потім посаду прокурора своїй дитині, позичаючи на це гроші в банку, бо своїх у них нема. Або — як ми добре знаємо — їдуть на заробітки, щоб інвестувати у фантом освіти.

Нещодавно ти разом з іншими колегами оприлюднювала результати проекту дослідження робочих умов швачок на українських підприємствах. Чи є зрушення в їхніх умовах праці після досить великого розголосу?

Навколо цього дослідження було багато галасу в інтернеті: такого бути не може, бо не може. Пригадую, на презентацію результатів у Львові прийшло багато людей, і серед них був один чоловік, який представився власником приватного підприємства, що шиє одяг. Він сказав, що не може знайти працівників, і що ми придумали це дослідження, бо такого, як ми описали (зарплати, умови), — нема. Він не міг собі помислити, що може бути інша реальність, ніж та, досвід якої мав він. Хоч його реальність теж існує: у Львові відтік швачок, зокрема через те, що багато з них виїжджають до Польщі. Але є також швачки, які працюють на низькооплачуваних роботах, бо не мають куди подітися.

Невидима жінка у місті, невидима її робота. До цього дослідження у нас ніхто вголос не говорив, якою поганою є ситуація швачок, які шиють на міжнародні відомі бренди. Після оприлюднення дослідження стало зрозуміло, що ми не знаємо реальності, умов їхньої праці, і це було несподіванкою для багатьох .

Це дослідження показало, що щось, чого ми не розуміємо, не можемо собі пояснити, може сприйматися як придумане, і без детального аналізу причин — заперечуватися в суспільстві. Мені видається, що в нас маса таких мікрореальностей, які не перетинаються, заперечуються, спростовуються. Ми не аналізуємо їх і не вирішуємо, але над ними є ілюзорна парасолька успішності, яку нібито може отримати кожен. Хоча насправді ні.

Може, це спосіб стрибнути з віктимності у невіктимність, наче примусово гойднути маятник, прискорити його рух у протилежному напрямку?

Мені здається, що ти дуже цікаво це сказала. Справді, з одного боку є оце от відчуття себе жертвою, але в комплексі з великим почуттям провини. І багато депресивних настроїв. З іншого боку, справді, є цей дискурс: скільки можна бути в цьому стані, давайте різко станемо достойними людьми.

У нас також велика україноцентричність, нам все здається, що Україна — центр світу, і ми практично не схильні аналізувати наші внутрішні процеси у глибокому контексті й аналізі з євросоюзівськими і світовими процесами. Коли говорю з молоддю, вони дивуються, коли чують, що в багатьох країнах є проблеми: вони думають, що саме в нас усе найгірше. Тобто разом з постійним індивідуальним самозвинуваченням багато людей звикають до думки, що в цій країні завжди все погано.

У Міністерство молоді і спорту, наприклад, не можуть повірити, що в Україні є багато молодих людей, які не мають власного комп’ютера. Бо всі ж мають смартфони. Але смартфон — це фасад, людина почуває себе настільки погано, що вона хоче хоч би так приховати свій стан від інших. Маючи смартфон у кредит, ти маєш принаймні не гірший фасад за інших, бо те, що ти їси і про що ти думаєш, все одно нікого не цікавить.

Десять років тому я особисто їздила на роботу в Польщу й допомагала мамі продавати овочі на ринку. Я бачу, як за десять років це все змінилося. Тоді молодь ще так не їздила, у моєму колі я навіть не дуже про це зізнавалася. Але зараз молодь їде дедалі частіше і дедалі більше. Коли вони виїжджають, то мало кого цікавлять, коли повертаються — теж. Але от нарікань про «втрату молоді» і brain drain — без жодної розробленої соціальної програми допомоги — у нас предостатньо.