Я маю речі.
Я маю права.
Я маю голос.

«They say the next big thing is here, that the revolution’s near, but […] it’s all just a little bit of history repeating» («Кажуть, що знову щось станеться, що революція не за горами, але (…) це просто історія трохи повторюється»), — співає Міс Ширлі Бассей (Miss Shirley Bassey) своїм величним голосом. У грудні 2017 року Володимир Путін оголосив, що він ушосте балотуватиметься у президенти на виборах 18 березня 2018 року. Але ми всі знаємо, що шосте переобрання Путіна не є повторенням історії: в цьому немає нічого циклічного. Пам’ятаєте, як у лютому 2012 року, у неминуче холодну російську зиму, він оголосив своє повернення після чотирьох років перебування на посаді прем’єр-міністра?

У 2012 році, у розпал протестів російських громадян із «білими стрічками» проти фальсифікації виборів, кілька революційно налаштованих голів працювали над планом. Про неавторизовану акцію в найбільшій церкві Москви. Вони називалася Pussy Riot, адже бунт тік у них в жилах: група жінок у балаклавах та в обтислих сукнях кислотних кольорів, що грають протестні пісні в неавторизованих місцях у Москві. Цього разу вони планували виступити проти зловісного союзу між Православною церквою та єдиним і неповторним Путіним. У той час зв’язки між церквою і державою в Росії міцнішали. Найбільше їх розлютило те, що лідери Православної церкви виразили свою підтримку Путіну під час його виборчої кампанії у 2012 році.

План був простим і водночас зухвалим. Називався він «Панк-молебень: Богородице, Діво, Путіна прожени». Цього разу протест мав у собі все: п’ять жінок у балаклавах, добре вибране місце — московський собор Христа Спасителя, — хороша протестна панк-пісня проти диктатури та фрази, що виділяються й западають у пам’ять, такі як «Богородице, Діво, Путіна прожени», «Срань, срань, господня срань» та «Богородице, Діво, стань феміністкою».

21 лютого Марія Альохіна, Надя Толоконнікова, Катя Самусєвіч та двоє інших жінок протягнули в храм гітару та підсилювач, видерлися на платформу біля вівтаря та виконали свою пісню. Все тривало заледве сорок секунд, але до березня Марія, Надя та Катя були заарештовані зі звинуваченням у «хуліганстві з мотивів релігійної ненависті, здійсненому групою осіб за попередньою змовою».

Так те, що мало стати історією про феміністський політичний протест, миттєво стало історією про суд, ув’язнення та нелюдську російську систему правосуддя. І коли про твоє ув’язнення дбає сам президент твоєї країни, від тебе ніби очікується, що ти зрештою напишеш мемуари, щоб одного дня світ дізнався правду. Саме це і зробила Альохіна. Вона написала автобіографічну книгу під назвою «Дні повстання» («Дни восстания»). Спершу книга вийшла 11 вересня 2017 року в англійській версії під назвою Riot Days, що звучить набагато краще.

Це коротка розповідь Альохіної про період між 2011-м, коли був заснований гурт Pussy Riot, та її звільненням у грудні 2013 року. Книжка справді включає її перформанс, судовий процес та позбавлення волі, але в основному зосереджується на її численних протестах у в’язниці проти порушення прав людини за ґратами. Оповідь заправлена фрагментами текстів, офіційними уривками з історичних записів: новинами про акцію Pussy Riot, цитатами з промов Путіна та московського патріарха Кирила, витягами із судових стенограм. Книга також містить малюнки сина Марії Філіпа, які допомагають нам візуалізувати історію.

Після короткого вступу, скупої розповіді про свою роль у Pussy Riot та коментарів щодо абсурдності суду, Альохіна зосереджується на своєму перебуванні у в’язниці. Якщо ви бажаєте дізнатися подробиці про її участь у Pussy Riot, якусь інсайдерську інформацію, ви будете розчаровані. Найбільша частина книги охоплює її ув’язнення в жіночій виправній колонії №28 в Березниках у Пермському краї та пізніше у виправній колонії №2 в Нижегородській області.

За найсвіжішими статистичними даними від російської Федеральної служби виконання покарань, кількість людей, що перебувають у в’язницях, колоніях та СІЗО в Росії, становить 567 789. Серед них 45 413 є жінками. З-поміж них 39 018 відбувають покарання в колоніях, лікувально-виправних та лікувально-профілактичних установах. 9437 жінок перебувають у в’язниці в очікуванні вироку.

У Росії існує два типи колоній: «чорні» та «червоні». «Чорна» зона — це та, у якій ув’язнені впливають на життя в інституції. Засуджені, які відбувають покарання в таких в’язницях, послабили колонійний режим, вдаючись до насильства, і встановили контакти із зовнішнім світом — наприклад, отримали доступ до заборонених у тюрмі предметів, таких як мобільні телефони. У результаті адміністрація в’язниці не має ніякої реальної влади над ув’язненими та боїться втручання. Колонія має власні кримінальні правила. «Червона» зона стає червоною, коли працівники колонії застосовують проти ув’язнених тортури та погрози. Щоб досягти покірності від зеків, тюремний персонал свідомо порушує закони. Якби адміністрація хоча б трішки послабила строгість режиму, колонія органічно перетворилася б на «чорну».

Альохіну посадили в «червону» в’язницю. Всі жіночі зони «червоні». Звісно, тюремна влада намагалася зламати її, в основному маніпулюючи іншими зеками, бо тюремники побоювалися, що Альохіна, як і всі політичні в’язні, може порушити покірність, що панує у колонії, та налаштувати інших в’язнів проти адміністрації.

Марія знаходить у собі достатньо сили, щоб продовжувати свій протест у в’язниці. Але вона протестує не проти власного вироку: попри те, що Альохіна не вважає, що зробила щось неправильне, вона ставиться з емпатією до тих людей, чиї релігійні почуття Pussy Riot образили. Вона вимагає, щоб адміністрація колонії та персонал дотримувалися закону і внутрішніх правил в’язниці. Але адміністрація докладає всіх зусиль, щоб не допустити витік будь-яких її скарг чи звинувачень за межі тюрми. Вони змушують її співкамерників мовчати, застосовуючи колективне покарання. Якщо Альохіна скаржиться правозахисникам про брак гарячої води, її відключають усім ув’язненим жінкам. В’язням погрожують та карають невиплатою заробітної плати, скасуванням медичної допомоги чи відмовою у зустрічах із родиною, особливо у побаченнях з дітьми. Жінки змушені писати заяви, що вони «добровільно» хочуть працювати по вихідних та понаднормово. Їх відокремлюють від коханок, погрожують їх побити, партнерки жінок, які спілкуються з Альохіною, потрапляють в одиночні камери.

Альохіна щиро розповідає про те, як їй було важко залишатися сильною у в’язниці. «Поступитися хоч на сантиметр означає втратити кілометр», — повторює вона собі як мантру. Хоча всі питають її, чому вона це робить, Марія протестує далі. Вона оголошує голодування, пише петиції з допомогою правозахисників, притягує тюремних працівників до суду в рамках боротьби за кращі умови у в’язниці. Одного разу вона та інша ув’язнена у виправній колонії №2 у Нижньому Новгороді зробили образливий плакат і пройшлися з ним в’язницею, щоб усі його бачили.

Альохіна також пише про важливі проблеми, з якими стикаються жінки в колоніях. Вони не мають куди чи до кого повернутися після того, як їх випускають. У більшості випадків їхні чоловіки йдуть від них. Довгі терміни ув’язнення розбили не одну родину. «Коли стає зрозуміло, що їхні жінки застрягли за решіткою на довгі роки, чоловіки зазвичай покидають своїх дружин. Натомість дружини не покидають своїх чоловіків-в’язнів. Часто жінки, які долають тисячі кілометрів для своїх чоловіків, приносять величезні тюки з продуктами», — пише Альохіна. Відсоток жінок, які втратили контакт зі своїми чоловіками, що залишилися за межами в’язниці, набагато вищий, ніж відсоток в’язнів-чоловіків. Дружини в’язнів не припиняють відвідувати їх та писати їм протягом довгих років. У чоловічих колоніях завжди черга на побачення або передачі, у жіночих — тиша та пустка.

Ще одна річ, що відрізняє жіночі колонії від чоловічих, — це те, що жінки не протестують проти поганих умов у в’язниці так часто, як це роблять чоловіки. Чоловіки мають ті умови, які мають, саме тому, що у чоловічих в’язницях більша кількість зеків домагаються своїх прав та різних речей, звертаючись до правозахисників. Жінки побоюються доповідати про порушення у в’язницях, а якщо таки доповідають, то їм легко затулити рота: «(…) якщо на них натиснути через що-небудь, вони одразу ж забирають свої слова назад», — скаржиться правозахисниця Альохіної. Саме тому загалом умови в чоловічих зонах кращі.

«“Дні повстання” легко могли б бути книгою спогадів та зізнань від безпосередньої очевидиці одного з найбільш політичних протестів останніх років», — пише The Guardian. І це правда: ми досі мало читали чи чули про те, що сталося за лаштунками. Можливо, це тому, що Pussy Riot не хочуть, щоб у нас склалося враження, наче вони женуться за славою на підставі однієї акції, або вони ще недостатньо постаріли для того, щоб відчувати бажання позгадувати про минуле. Але розповідь Альохіної про нагальні проблеми жінок у російській системі покарання в черговий раз нагадує нам, що в Росії перспективи становища жінок у пенітенціарній системі дуже погані, і покращення їхньої ситуації не варто очікувати найближчим часом.

Марія Альохіна ясно бачить спадкоємність між радянськими трудовими таборами та її власним ув’язненням. Вона впевнена: попри те, що обличчя системи змінилося, її семантика залишається тією самою. Оскільки Альохіна почувається як іще одна дисидентка в цій безперервній історії російської кримінальної системи, мені здається, що вона намагалася написати текст, подібний до збірки мемуарів інших двох чудових письменників, що пережили ГУЛАГ — Варлама Шаламова та Володимира Буковського. У своїй книзі вона пише про них із захватом та надихається їхньою боротьбою за виживання з радянською машиною гноблення, черпає сили для того, щоб оголошувати голодування, боротися з численними порушеннями прав людини. З такої точки зору книга Альохіної може бути зачислена до літературного циклу про систему ГУЛАГ та в’язниці в Росії. Авторка точно зображує гротескну систему через спостереження та дії однієї людини, як це зробили Шаламов та Буковський. З іншого боку, існує суттєва різниця між «Колимськими розповідями» та «Днями повстання». Хоча антагонізм між російською політичною владою і людиною нагадує Радянський Союз, Росія тепер може бути побита на міжнародній арені. «Дні повстання» — більш оптимістична книга, ніж будь-які інші мемуари з в’язниці, тому що щоденник Альохіної наповнений протестами та бунтом.