Віддалена робота — не панацея від експлуатації

Переклала Дарина Товкач

Відтоді, як почалася глобальна пандемія, відсоток віддалених працівників різко зріс. Ліберали відстоювали цей перехід, але ігнорували те, що можливість працювати віддалено не сприяє боротьбі з експлуатацією, яка лежить в основі капіталістичної праці. 

З-поміж численних змін у способі життя людей, які спровокувала пандемія, найбільше уваги з боку ЗМІ отримало зростання поширеності дистанційної роботи. На Всесвітньому економічному форумі зауважили, що можливості для дистанційної роботи розподілені нерівно: «висококваліфіковані» працівники з вищим доходом здебільшого працюють з дому, на відміну від працівників сфери послуг. Ця тенденція викликає таке занепокоєння, що економісти навіть називають її «бомбою уповільненої дії для нерівності». 

Переважна більшість працівників не перейшли на дистанційну роботу. Працівники сфери послуг, як і працівники виробничих галузей, у більшості випадків продовжують роботу на місці. Попри цей факт, непропорційна кількість матеріалів ЗМІ зосереджена на дистанційній роботі. Можливо, очевидним поясненням цього є те, що люди, яким доручено писати про умови роботи, дуже часто самі є віддаленими працівниками. 

Висвітлення віддаленої роботи з боку ЗМІ та політичних аналітичних центрів залишає незрозумілим, що цей перехід означає для працівників. Чи дистанційна робота емансипаційна, як стверджують її прихильники, чи в ній і далі переважають ті самі форми експлуатації, що й у звичайній роботі? 

Віддалена робота начальника — не така, як у нас

Під час першої хвилі пандемії у квітні 2020 року мільйони людей вперше відкрили для себе віддалену роботу. До того часу лише невелика група працівників світу, часто на керівних посадах, роками користувалася перевагами віддаленої роботи. Прихильники роботи з дому стверджували, що вона сприяє креативності, зменшує відволікання та допомагає заощадити час на дорогу. 

У тих випадках, коли працівники мають важелі впливу на свого роботодавця, віддалена робота справді може виконати обіцянки її прихильників. Браян Паллістер, колишній прем’єр-міністр від Прогресивної консервативної партії Манітоби¹Канадська провінція — прим. ред. й давній прихильник дистанційної роботи, втілив найсміливіші фантазії про роботу з дому. Ненсі Макдональд з журналу Maclean’s написала про умови роботи Паллістера, який керував провінцією Манітоба до вересня 2021 року зі свого розкішного другого будинку в Коста-Риці. Основний будинок Паллістера знаходиться в горезвісно холодній столиці провінції — Вінніпеґу (місцеві жителі часто називають його «Вінтерпеґ»). 

Макдональд вразило побачене в резиденції Паллістера: 

Там є все, що може бути потрібно: баскетбольний майданчик для відпрацювання кидків, затінений ґанок для читання. Гостьовий будинок політик переробив на тренажерний зал з біговими доріжками та гирями. Завдяки двом великим супутниковим антенам він залишається на зв’язку; власний трансформатор гарантує забезпечення електроенергією. Хіба басейн він майже ігнорує… За потреби він і його дружина їздять на сріблястому Land Cruiser або на квадроциклах Honda. 

Не дивно, що під час свого першого терміну на посаді, з 2016 по 2019 роки, Паллістер провів загалом 146 днів у своєму оазисі. Тоді його відсутність спричинила невеликий скандал. Не переймаючись критикою, політик зазначив, що в обраному ним робочому житті є багато практичних переваг. «Тут легше працювати, ніж у Манітобі, де мене постійно відволікають якісь збори», — прокоментував він для Maclean’s. У курсі його тримають зідзвони з менеджерами що два дні. Для всього іншого, за його словами, «є електронна пошта й месенджери». 

Досвід віддаленої роботи більшості працівників дуже мало схожий на досвід Паллістера. Як зазначили в Washington Post, щоб утримати контроль над своєю робочою силою на відстані, керівництво почало використовувати складні технології  відстежування, дія яких розповсюджується безпосередньо на домівки співробітників. Нам, звісно, слід остерігатися сприйняття цих технологій як передових. На традиційних робочих місцях схильність компаній до стеження відображає динаміку влади між начальством та підлеглими, і те саме стосується контролю над віддаленими працівниками.

На початку літа оптимізм стосовно зростання кількості вакцинованих у Канаді та Сполучених Штатах породив плани щодо повернення до офісів. У липні Ед Зитрон в матеріалі для Atlantic зауважив, що багато працівників не хочуть повертатися. За словами Зитрона, віддалена робота продемонструвала, що структура менеджменту перевантажена:

Віддалена робота дає більшу свободу тим, хто працює, і позбавляє повноважень тих, хто досяг успіху завдяки дипломатичності, а не праці, а також тих, хто тримається на посаді, бо завжди знаходить, на кого перекласти провину за свої невдачі. Це позбавляє можливості імітувати продуктивність (сидячи за столом з напруженим обличчям або постійно розмовляючи по телефону), а також, що важливо, викриває, скільки керівників і менеджерів не роблять внеску в отримання прибутків. 

Зитрон формулює це не так, як міг би соціаліст, — без згадки, що це працівники вносять основний вклад у підсумковий результат, — але, разом з тим, його спостереження допомагають розпочати важливе обговорення. Соціалісти зосереджують увагу на розриві між працівниками та капіталістами. Під час пандемії проявився новий розрив — можливо, настільки ж суттєвий. Розрив між працівниками та менеджерами. Керівництво традиційно несе відповідальність за координацію праці та контроль виконання поставлених працівникам задач. Але під час пандемії більшість віддалених працівників повідомили про підвищення продуктивності поза наглядом керівництва. 

Зростання поширеності дистанційної роботи, спричинене пандемією, також показало, що інтереси топменеджерів, власників компаній і членів правління — або канадських міністрів — переважно суперечать інтересам їхніх працівників. 

Дурна робота vs. важлива робота

Коментарі Зитрона нагадують про класифікацію різних форм роботи, яку розробив Девід Ґребер у своїй класичній книзі «Дурна робота» (Bullshit Jobs). У ній Ґребер переконливо зазначив, спираючись переважно на власні дослідження, що багато найманих працівників проводять свої дні за виконанням завдань, які, на їхню думку, майже або абсолютно не мають значення. Такі роботи не сприяють щастю, здоров’ю чи безпеці інших; вони можуть навіть не бути жодним відчутним чином пов’язаними з отриманням прибутку. 

Абсурдність роботи в умовах капіталізму в очах Ґребера настільки велика, що її реальність важко відрізнити від вигадки. У 2002 році податковий аудитор у фінському Гельсінкі помер прямо за столом, і його колеги, не усвідомивши, що від нього лишився лише труп, ще сорок вісім годин працювали поруч. Наскільки це відрізняється від сцени з «Блідого короля» Девіда Фостера Воллеса, де аудитор помирає за своїм столом у податковій службі й протягом днів цього ніхто не помічає? 

Ґребер стверджував, що працівники можуть нічого й не робити — головне, щоб їх бачив керівник. Працівники, які бездіяльно сидять за своїми столами й тишком роздумують, чи помітить їхнє звільнення світ чи бодай організація, мимоволі доводять правдивість тези Ґребера про дурну роботу. 

Звісно, це не означає, що всі роботи — дурниця. Один зі способів визначити цінність певної професії — запитати, що станеться, якщо працівники перестануть надавати свої послуги: у випадку не дурної роботи серйозні наслідки стануть помітними швидко. Подумайте про експлуатованих, перетруджених і низькооплачуваних працівників у будинках для людей похилого віку у Квебеку. У квітні 2020 року через страх, що COVID заразить їх і вбʼє, ці працівники звільнилися чи відмовилися від своїх обовʼязків. 

Примус вдома та в офісі 

У книзі Ґребер цитує опитування, в якому американські офісні працівники заявили, що час, який вони присвячують своїм безпосереднім обов’язкам, зменшився з 46% робочих годин у 2015 році до 39% у 2016 році. Це виглядає як дуже різке зниження і без того низького показника. Респонденти стверджували, що решта часу йде на відповіді на електронні листи, «беззмістовні» зустрічі й адміністративні завдання. 

Ми часто думаємо про капіталізм як про економічну систему, спрямовану на максимізацію продуктивності й ефективності. Тому дивно уявляти, що в капіталістичних галузях можуть існувати посади, на яких основна задача — створення непотрібних завдань, виконання яких не приносить жодної вартості. Ця суперечність не повинна нас дивувати. Розподіл робочого дня на окремі одиниці часу, а не на завдання, призводить до неефективності. Якщо день розбити таким чином, фокус роботи зміщується з досягнення результатів на присутність у певному місці протягом певної кількості часу. 

У постіндустріальну епоху майстри клавіатури в «економіці знань» займаються хаотичними сізіфовими завданнями, результат яких, мʼяко кажучи, нелегко помітити. Абстрактність результатів роботи в економіці знань видається ще більш очевидною в порівнянні з іншими галузями. Касири в продуктових магазинах, прибиральники на станціях метро, водії автобусів, поштові перевізники, медсестри, вчителі та персонал по догляду за домом — це працівники, результат чиєї роботи очевидний. 

З одного боку, офісні працівники — хоча вони здебільшого є найманими — відрізняються від «синіх комірців» і користуються відповідними перевагами залученості до розумової праці, такими як можливість працювати вдома. З іншого боку, те, що результат такої роботи часто є туманним, посилює відчуття, що час, проведений на роботі — це насправді повністю марна трата людських зусиль. У будь-якому випадку, без належної оплати та соціального пакету переваги роботи вдома дуже незначні. Наприклад, уникання дорогих і тривалих поїздок на роботу — ніщо для батьків, які працюють, мають мінімальну зарплату й не отримують допомоги у догляді за дітьми. 

Вирішувати мають не начальники

Однак є підстави вважати, що віддалений формат може принаймні стати виходом із сумної та безглуздої ситуації, описаної в «Дурній роботі». Канадські аналітичні центри ADP й Angus Reid провели опитування, в якому порівняли умови роботи 1500 респондентів у квітні 2020 року з квітнем 2021 року. Було виявлено, що «попри більшу тривалість робочого дня, 42% канадських віддалених працівників почуваються більш продуктивними, а більше третини (37%) помітили підвищення якості своєї роботи». Здається правдоподібним, що підвищення продуктивності — результат зниження кількості дурниць, якими ці працівники змушені займатися протягом звичайного робочого дня. 

З іншого боку, з огляду на зміни, офісні працівники повідомили, що працюють довше й відчувають стрес і вигорання. Крім того, працівники змушені миритися з нестерпним рівнем стеження. 

Оскільки не всі офісні працівники віддають перевагу одному формату — близько 40% кажуть, що їм найкраще підійшов би баланс п’ятдесят на п’ятдесят між віддаленою та офісною роботою — найбільш зручним рішенням було б дозволити працівникам самим вирішувати, чого вони хочуть. Це стане можливим, лише якщо працівники матимуть більше влади на робочому місці. Активніше залучення працівників різних галузей до профспілок — важливий фактор для здобуття більшої автономії. 

Цінність праці занадто довго оцінювали за словами начальства, а не за її позитивним соціальним впливом. Незадовго до своєї передчасної смерті Ґребер відзначив цей факт, написавши, що «ми є сукупністю тендітних істот, які турбуються одне про одного, а ті, хто надає левову частку цієї турботи, яка допомагає нам вижити, перевантажені, не отримують належної оплати і щоденно стикаються з приниженнями». Поки не буде подолано базову капіталістичну структуру робочої ієрархії, віддалені працівники страждатимуть від тих самих обмежень, що і їхні колеги в будь-яких робочих просторах. 

Джерело: Jacobin

Переклад підготовлений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.