Повалення пам’ятників і стирання пам’яті

Переклав Андрій Рєпа

Цьогоріч ми бачили, як у різних країнах протестувальники скидали пам’ятники рабовласникам і творцям геноцидів, і такі вчинки часто засуджували за бажання «стерти пам’ять». Але насправді згадані акції дали змогу ближче придивитися до історичних постатей, яких прославляють ці монументи. А це нагода переглянути історію з погляду її жертв. 

Антирасизм — це, врешті-решт, битва за пам’ять. Це стало однією з найбільш характерних особливостей протестної хвилі, що здійнялася в усьому світі після вбивства Джорджа Флойда у Міннеаполісі. Всюди, де відбувалися антирасистські акції, у центр уваги потрапляло минуле — невдоволення і лють спрямовувалися на пам’ятники, що символізували спадщину рабства і колоніалізму. Під приціл потрапили генерал Конфедерації Роберт Е. Лі у Вірджинії; Теодор Рузвельт у Нью-Йорку; Христофор Колумб у багатьох містах США; бельгійський король Леопольд II у Брюсселі; работорговець Едвард Колстон у Бристолі; Жан-Батист Кольбер, міністр фінансів Людовіка XIV і автор сумно відомого «Чорного кодексу» у Франції; Індро Монтанеллі, батько модерної італійської журналістики і колишній пропагандист фашистського колоніалізму, і так далі…

Незалежно від того, чи вони були повалені, потрощені, розфарбовані чи обписані графіті, ці статуї уособлюють новий вимір боротьби: зв’язок між правами та пам’яттю. Вони підкреслюють разючий контраст між статусом чорних і постколоніальних суб’єктів як меншин, що зазнали стигматизації і жорстокого поводження, і символічним місцем, що відведене їхнім гнобителям у громадському просторі — і, крім того, цей простір утворює міське середовище нашого повсякденного життя. 

Спалахи іконоборства 

Як відомо, революції супроводжуються «іконоборчою люттю». Чи то спонтанні (як-от нищення церков, хрестів і католицьких реліквій у перші місяці громадянської війни в Іспанії), чи ретельніше сплановані (як повалення Вандомської колони під час Паризької комуни), сплески іконоборства надавали форми будь-якому поваленню наявного ладу. 

Кінорежисер Сергій Ейзенштейн розпочинає свій дивовижний фільм «Жовтень» кадрами натовпу, що скидає монумент царя Олександра III, а 1956 року повсталі мешканці Будапешта трощать пам’ятник Сталіну. У 2003 році — як мимовільно іронічне підтвердження цього історичного правила — американські військові організують демонтаж статуї Саддама Хусейна в Багдаді, за співучасті багатьох приряджених до армії телевізійних каналів, намагаючись замаскувати окупацію під народний бунт. 

Попри цей випадок, там, де іконоборство протестних рухів непідробне і відверте, воно неминуче стикається з негативною реакцією. Комунарів, які завалили Вандомську колону, таврували як «вандалів», а художника Ґюстава Курбе, одного з винуватців падіння колони, кинули до в’язниці. Що стосується іспанських анархістів, то їх виставляли в образі скажених варварів. Схоже обурення спалахнуло і внаслідок цьогорічних подій.

Борис Джонсон був шокований, коли на статуї Черчилля з’явився напис «расист» — факт, щодо якого в середовищі істориків існує консенсус, пов’язаний як з його висловлюваннями на адресу африканців, так і відповідальністю, яку він несе за масовий голод у Бенгалії 1943 року. 

Емманюель Макрон гнівно поскаржився на таке іконоборство у зверненні до французького народу, в якому, що прикметно, він жодного разу не згадав жертв расизму: «Цього вечора я чітко говорю вам, любі мої співвітчизники, що Республіка не зітре жодного сліду, жодної постаті зі своєї історії. Вона не забуде ані дещиці своїх досягнень. Вона не повалить додолу жодної статуї». 

В Італії бризки червоної фарби на монументі Індро Монтанеллі в міланському сквері були одностайно засуджені як акт «фашистський» і «варварський» всіма ЗМІ, за винятком Il Manifesto. Поранений у 1970-х роках лівими терористами Монтанеллі був канонізований як героїчний захисник демократії та свободи. Після «боягузливої образи», нанесеної його статуї горе-маляром, редактор газети «Корр’єре делла Сера» закликав, щоб героїчну постать Монтанеллі пам’ятали як «святиню». Але цей «варварський» акт приніс і свої плоди, оскільки багатьом італійцям вдалося дізнатися про «святі» діяння Монтанеллі: в 1930-х роках, коли він був молодим журналістом, він вітав Фашистську імперію та її расові ієрархії; направлений до Ефіопії воєнним кореспондентом, він одразу купив собі чотирнадцятилітню еритрейську дівчинку для задоволення своїх сексуальних і хатніх потреб. Для багатьох коментаторів такими були «тогочасні звичаї», а отже, звинувачення у підтримці колоніалізму, расизму чи сексизму несправедливі та необґрунтовані. Втім, ще в 1960-х роках Монтанеллі засуджував змішані шлюби як джерело цивілізаційного занепаду, використовуючи аргументи, прямо запозичені з «Нарису про нерівність людських рас» Артюра Ґобіно (1853–55).

До речі, такими ж аргументами послуговувався Ку-клукс-клан, коли енергійно заперечував громадянські права у Сполучених Штатах в той самий період. Попри будь-які свідчення, духовний батько італійської журналістики категорично відкидав той факт, що фашистська армія здійснювала газові бомбардування під час ефіопської війни. Міланські «варвари» хотіли нагадати нам про ці прості факти.

Справді, цікаво, що більшість тих політичних лідерів, інтелектуалів і журналістів, які обурюються нинішньою хвилею «вандалізму», ніколи не висловлювали схожого невдоволення з приводу частих випадків поліцейського насильства, расизму, несправедливості та системного расизму, проти яких і спрямовано протести. Вони почувалися цілком комфортно в такій ситуації. 

Багато з них навіть співали осанну іншій іконоборчій хвилі — тридцять років тому, коли в Центральній Європі зносили пам’ятники Марксу, Енґельсу і Леніну. Тоді як перспектива жити серед такого роду пам’ятників була для них неприпустимою і нестерпною, вони цілком задоволені монументами генералів Конфедерації, работорговців, королів-творців геноцидів, правових архітекторів білої вищості і пропагандистів фашистського колоніалізму, які утворюють родовий спадок західних суспільств. Як було сказано вище, «ми не зітремо жодного сліду або жодної постаті з нашої історії».

У Франції повалення монументних пережитків колоніалізму та рабства зазвичай подають як вияв так званого «комунітаризму» — цьому слову нині надають зневажливого відтінку, непрямо натякаючи, що такі пережитки турбують винятково нащадків рабів і колонізованих, а не білу більшість, яка закріплює естетичні, історичні та меморіальні норми, що кодифікують громадський простір. Справді, часто-густо славнозвісний французький «універсалізм» має неприємний присмак «білого комунітаризму». 

Подібно до минулих поколінь, «іконоборча лють», охоплюючи міста в глобальному масштабі, вимагає нових норм терпимості та громадянського співіснування. Антирасистське іконоборство аж ніяк не стирає минулого — воно приносить нову історичну свідомість, яка неминуче впливає на міський ландшафт. Суперечливі монументи прославляють минуле та його дійових осіб, — ось простий факт, що легітимує їхнє усунення. Міста — це живі тіла, які перетворюються відповідно до потреб, цінностей і бажань їхніх мешканців, і ці перетворення завжди відбуваються внаслідок політичних і культурних конфліктів.

Знесення монументів, що увічнюють можновладців минулого, надає історичного виміру теперішній боротьбі з расизмом і пригнобленням. Звісно, річ не тільки в цьому. Це також ще один спосіб протидіяти джентрифікації наших міст, яка прагне перетворити історичні райони на відчужені та фетишизовані локації.

Тільки-но місто класифікується як «світова спадщина» ЮНЕСКО, воно приречене на вимирання. «Варвари», які звалюють пам’ятники, непрямо протестують і проти нинішньої неоліберальної політики, яка витискає нижчі класи з міських центрів і водночас перетворює останні на заморожений антикваріат. Символи старого рабства і колоніалізму поєднуються зі сліпучими вітринами рієлторського капіталізму — вони обидва опиняються під мішенню протестувальників. 

З погляду переможених

Згідно з більш витонченим і збоченим аргументом, антирасистське іконоборство виражає несвідоме бажання заперечити минуле. Хай яким репресивним і неприємним було минуле, стверджують прибічники цього аргументу, його вже не змінити. Звісно, це так. Але працювати з минулим, — надто з минулим, що складається з расизму, рабства, колоніалізму і геноциду, — не означає вшановувати його, як це роблять більшість повалених монументів.

У Німеччині нацистське минуле повною мірою представлене на міських площах і вулицях меморіалами, які присвячені його жертвам, а не їхнім переслідувачам. У Берліні встановлено Меморіал Голокосту на пересторогу прийдешнім поколінням (das Mahnmal). Про злочини СС нагадує не пам’ятник Генриху Гіммлеру, а виставковий центр і музей «Топографія терору», що розташовані на місці колишньої штаб-квартири СС і в’язниці гестапо. 

Нам не потрібні статуї Гітлера, Муссоліні або Франко, щоб пам’ятати про їхні злодіяння. Якраз тому, що іспанці не забули франкізм, уряд Педро Санчеса вирішив перенести рештки Каудильйо з його монументальної могили. Тільки десакралізація Долини Полеглих може перетворити цю фашистську пам’ятку на місце пам’яті в демократичному суспільстві, що опирається забуттю. 

Ось чому глибоко помилково уподібнювати теперішнє антирасистське іконоборство старому damnatio memoriae (прокляття пам’яті). У Давньому Римі ця практика мала на меті видалення публічних комеморацій імператорів або інших персоналій, чия присутність була небажаною для нових правителів.

Ще однією формою damnatio memoriae стало видалення Лева Троцького з офіційних радянських зображень за часів сталінізму, що надихнуло Джорджа Орвелла написати «1984». У романі держава Океанія повністю переписує своє минуле: «Ми вже майже нічого не знаємо про Революцію і дореволюційні роки. Кожен запис про ті часи знищено або сфальсифіковано, кожну книжку переписано, кожну картину перемальовано, кожну статую, кожну вулицю і кожну будівлю перейменовано, кожну дату змінено»¹Орвелл Дж. 1984 / пер. В. Шовкуна. — К.: Вид-во Жупанського, 2015. — С. 148.. 

Такі порівняння збивають з пантелику, тому що вони стосуються стирання минулого людьми влади. Натомість антирасистське іконоборство має на меті звільнити минуле від їхнього контролю, у провокативний спосіб «зачесати минуле проти шерсті», поглянувши на нього не очима переможців, а з погляду переможених і гноблених.

Ми знаємо, що наш архітектурний і мистецький спадок обтяжений наслідками пригноблення. Вальтер Беньямін висловив це у відомій фразі: «Немає жодного документа цивілізації, який би водночас не був документом варварства». Ті, хто звалює пам’ятники, — не сліпі нігілісти: в них немає бажання руйнувати Колізей або піраміди.

Радше їм важливіше не забувати, що, як зазначив Бертольд Брехт, ці видатні пам’ятки культури були збудовані рабами. Едвард Колстон і Леопольд II не будуть забуті: їхні статуї потрібно зберегти в музеях і подавати в такий спосіб, щоб вони пояснювали не тільки ким вони були та їхні видатні досягнення, але також чому і як їхні особистості стали взірцями чесноти та доброчинності — коротше, втіленнями їхньої цивілізації.

Глобальна хвиля

Хвиля антирасистського іконоборства має глобальний характер і не визнає ніяких винятків. Італійці та іспанці по всьому світу пишаються Колумбом, але для корінних народів Америки пам’ятники людині, яка «відкрила» Америку, несуть інше символічне значення. Їхнє іконоборство правомірно вимагає публічного визнання і запису їхньої пам’яті та бачення: те «відкриття» поклало початок чотирьом століттям геноциду. У Фор-де-Франс, столиці Мартиніки, дві статуї Віктора Шельшера, які Французька Республіка традиційно вшановувала як символ скасування рабства в 1848 році, були знесені 22 травня. Щодо цього права газета Le Figaro прокоментувала: «Нові цензори вважають себе володарями істини й захисниками чеснот».

Насправді «нові цензори» (тобто молоді антирасистські активісти) хочуть перегорнути сторінку патерналістської й витончено расистської традиції певного різновиду «універсалізму». Він завжди зображав скасування рабства як подарунок просвітницької Республіки рабам — і цю традицію добре підсумовує Макрон у вище згаданій промові. 

«Нові цензори» розділяють оцінку Франца Фанона, який проаналізував це кліше у книзі «Чорна шкіра, білі маски»: «Чорна людина тільки й знала, що дякувала білій людині, і найбільш красномовним доказом цьому стала вражаюча кількість статуй, поставлених по всій Франції та колоніях, щоб показати, як біла Франція голубить кучерики милого негренятка, якого вона звільнила від кайданів». 

Робота над минулим — це не абстрактне завдання або чисто інтелектуальна вправа. Вона потребує колективних зусиль і невіддільна від політичних дій. У цьому сенс іконоборства останнього часу. Насправді, хоч воно спалахнуло у рамках глобальної антирасистської мобілізації, ґрунт був уже підготований роками контрмеморіальної роботи та історичними дослідженнями, які здійснювали безліч асоціацій і активістів. 

Як будь-яка колективна дія, іконоборство заслуговує на увагу і конструктивну критику. Презирливо таврувати його просто означає займатися апологією історії поневолень. 

Джерело: Jacobin

Енцо Траверсо — історик, викладач Корнелльського університету; читає курси «The European Civil War 1914-1945» і «Landscapes of Memory: Political Uses of the Past».