Текст вперше опублікований у журналі «Просто неба».
Південно-Африканська Республіка має вдвічі вищий ВВП на душу населення, ніж Україна, тож і люди, здавалося б, мали би тут жити вдвічі краще. Під час прогулянок історичним центром Кейптауна чи відпочинку на узбережжі Індійського океану Дурбана справді може скластися враження, що ти десь у Каліфорнії. Режим апартеїду, що діяв у країні до 1994 року, дбав, щоб рівень життя для білого населення був не нижчим, ніж на Заході. Водночас чорношкіра більшість південноафриканців була позбавлена найпідставовіших прав — на освіту, медичну допомогу чи навіть на вільне пересування країною. Сьогодні цього «кольорового бар’єру» офіційно більше не існує, і серед безтурботних дурбанських серфінгістів і відвідувачів дорогих кейптаунських ресторанів дедалі частіше можна зустріти чорношкірих. Однак більшість африканців і далі живуть за межею бідності.
Проблема ПАР — не бідність, адже це країна з розвиненою економікою і щедрими покладами природних копалин. Її проблема — нерівномірний розподіл цих багатств, через що ПАР щороку посідає провідні місця у списку країн із найбільшими нерівностями. Сотні тисяч африканців, які за апартеїду лишалися непомітними, ізольованими у своєрідних сільських резерваціях («бантустанах»), сьогодні, отримавши право вільно пересуватися країною, мігрували до міст у пошуках роботи і кращого життя для своїх дітей. Вони селяться у занедбаних аварійних будинках у містах або ж власноруч майструють халупи на «нічийній» землі на околицях міст. Так виникають неформальні поселення бездомних, нетрі без жодного легального статусу, без жодних зручностей (води, електрики, каналізації), без інфраструктури (шкіл, медичних клінік), без жодних прав для їхніх мешканців.
Мешканці цих нетрів формально є бездомними, як би вони не намагалися облаштувати і прикрасити свої хатини, зробити їх теплими і затишними. Найчастіше невеличкі однокімнатні помешкання — не більші ніж десять квадратних метрів — будують з алюмінієвих листів, які можна придбати за невеликі гроші на складах будівельних матеріалів. Бідніші мешканці, що не мають грошей на такі листи, використовують знайдені на смітниках шматки металобрухту, дерева чи навіть звичайні картонні коробки, накриваючи все пластиковою плівкою для захисту від дощу. Відчайдушні хлопці, ризикуючи життям, вилазять на найближчі електричні стовпи і нелегально під’єднуються до електрики. Туалети — вигрібні ями. Вода — одна колонка на кількасот хатин, з якої треба носити воду у відрах. Періодично влада влаштовує в цих неформальних поселеннях облави, щоб звільнити землю для потенційних «інвесторів». Усі зусилля, вкладені бездомними у побудову хоч якого-небудь житла для себе і своїх родин, виявляються марними. Бульдозери за лічені хвилини зрівнюють усе з землею, мешканці намагаються швидко врятувати хоч щось зі скромних надбань і почати все з початку на новому місці. Часто мешканці чинять спротив, встановлюють барикади і палять покришки від машин, щоб не підпустити до своїх домівок бульдозери і поліцію. «Вночі прокидаюсь від кошмарів, що гігантський бульдозер руйнує мій дім», — розповідає одна з мешканок неформального поселення Тембеліхле біля Йоганнесбурга. «Вони хочуть нас виселити: поруч торговий центр, якому ми заважаємо, а через дорогу — індійський квартал. Для них ми, як гриби — нас зібрали, халупи зруйнували, а ми знову виростаємо. Бо куди нам подітись? Це єдиний дім, який ми маємо…»
Міська влада не визнає цього поселення, хоч там ще з кінця 1980-х проживають понад кілька тисяч людей. Постійно намагається його «зачистити», відмовляється підводити до поселення електричний струм і водопостачання. Як наслідок, люди самотужки нелегально під’єднуються до електропроводів і водопроводів в «індійському кварталі» Ленасія (за апартеїду це була зона, відведена для проживання південноафриканців індійського походження). «Індійці нас не підтримують, кажуть, що ми в них електрику крадемо. Але де нам іще брати електрику, якщо влада відмовляється нам її підвести? Ми ж готові платити, аби підвели офіційно. Індійці мали би це розуміти і виходити разом із нами на протести, їм же теж буде краще, якщо ми більше не муситимемо у них красти…» Але на протест 16 жовтня з вимогою підвести до поселення воду й електрику не вийшов жоден мешканець Ленасії. Одним із приводів для протесту стала смерть трирічної дівчинки, яка бігла босоніж і перечепилася через оголений електричний провід. Від нелегальних під’єднань постійно гинуть люди — як молоді хлопці, які залазять на стовпи, щоб під’єднатися, так і випадкові перехожі, що спотикаються об проводи, які пускають по землі і які часто оголені від саморобної ізоляції.
Нелегальні під’єднання до електропроводів також часто стають причиною пожеж, як сталося у поселення Кая Сендс 11 жовтня, коли свої домівки втратили понад тисяча людей. «Ми не знаємо, як це сталося. Можливо, від цих проводів. Або, може, від парафінових плит — з електрикою проблеми, тож люди купують парафін. Перевернув, розлив випадково — і все. Бачите, як близько наші халупи одна до одної, тут за годину все згоріло. Та ще й доріг нема, навіть нема пожежним машинам як під’їхати». Мешканці Кая Сендс теж обурюються бездіяльністю влади. «Невже так важко приїхати, зробити нам хоч якісь дороги, підвести електрику, дати нам будматеріали, щоб ми не мусили зі шматків картону та шиферу тут майструвати? У кого були халупи з цегли, то хоч сама структура лишилась, а у нас — все згоріло дотла, навіть невідомо, що відбудовувати». Втім, за відбудову чоловіки взялися відразу. «Ми вже звикли покладатися лише на себе, відбудуємо все і самі. Аби лиш нас нікуди звідси не переселяли. Бо вже пішли чутки, що виселять. Але ми тут близько до промислової зони, в нас тут робота на складах, на будівництві. Ми хочемо тут лишатись — хай у халупах, але тут».
Напередодні виборів влада раптом згадує про цих людей, обіцяє їм житло (іноді для наочності навіть починає будувати поблизу соціальне житло, хоча після виборів воно часто так і лишається недобудованим), а в день виборів встановлює у неформальних поселеннях намети для голосування. Подібні намети щонеділі облаштовують і численні релігійні організації, пропонуючи спасіння в обмін на десятину від скромного нестабільного доходу, а всі біди пояснюючи браком віри. Левову частку доходів бездомних, що живуть у нетрях, становить збір сміття (макулатури, металу, пластику). Звична картина — чоловіки з величезними мішками на візках, які вони наповнюють вторсировиною, просуваючись уздовж вулиці. Жінки тим часом торгують фруктами на тротуарах або ж прибирають домівки заможніших південноафриканців. Середній заробіток від таких занять — 50-100 доларів на місяць, із них левова частка йде на парафін для приготування їжі і на транспорт, щоб доїхати до заможніших районів міста, де є можливості підробітків. Але навіть такий дохід — це краще, ніж нічого у країні, де кожен третій безробітний. Мешканці нетрів вважають, що їм пощастило вирватися до міста, і часто відчувають обов’язок дбати про тих родичів, які лишились у селі, пересилаючи їм щомісяця частину доходу, таким чином переконуючи і їх, і себе самих, що у них усе добре.
