Переклала Ольга Шевченко
В Англії та Сполучених Штатах поліція була створена упродовж лише кількох десятків років — приблизно від 1825 до 1855.
Нова інституція не була відповіддю на зростання рівня злочинності й не приводила до нових методів боротьби із нею. Як до, так і після винайдення поліції найпоширенішим способом, у який влада може розкрити злочин, є змусити когось розповісти, хто його скоїв.
Окрім цього, злочини були вчинками індивідів, а панівні еліти, котрі винайшли поліцію, відповідали на виклики, кинуті колективною дією. Одним словом, влада створила поліцію для реагування на великі, непокірні натовпи, такі як:
- страйки в Англії;
- бунти на півночі Сполучених Штатів;
- та загроза повстань рабів на півдні.
Тож поліція є реакцією на натовпи, а не на злочинність.
Я зосереджуся на тому, з яких людей складалися ці натовпи і як вони стали такою проблемою. Ми побачимо, що, окрім зростання соціальної поляризації у містах, складнощі для правителів створював розпад старих методів особистого нагляду над робітниками. У ці десятиліття держава втрутилася, щоб заповнити прогалину в суспільстві. (…)
* * * * *
Щоб зрозуміти, що особливого в сучасній поліції, слід обговорити ситуацію, коли капіталізм лише зароджувався. Розглянемо ринкові міста пізнього Середньовіччя, приблизно тисячу років тому.
Представники тогочасного панівного класу не жили в містах. Феодали-землевласники мешкали у сільській місцевості. У них не було ментів. Вони могли зібрати військові сили, щоб залякати простолюдинів — які були напіврабами — або ж вони могли воювати з іншими аристократами. Але ці сили не були професійними й не були зайнятими постійно.
Населення міст складалося здебільшого з простолюдинів, які купили свою свободу або просто втекли від господарів. Вони були відомі як буржуа, що означає «мешканці міста». Буржуазія стала піонером економічних відносин, пізніше відомих як капіталізм.
Для цілей цієї дискусії скажімо, що капіталіст — це хтось, хто заробляє гроші, аби заробити більше грошей. Спершу головними капіталістами були торговці. Торговець бере гроші, щоб купити товари і продати їх за більшу суму грошей. Є також капіталісти, які мають справу лише із грошима (банкіри), видаючи позики на певну суму, щоб потім повернути собі більше. Можна було також стати ремісником, який купує матеріали і робить щось на кшталт взуття, щоб продати його дорожче. У системі гільдій майстер-ремісник працював, одночасно наглядаючи за підмайстрами та учнями. Майстри отримували прибуток від їхньої роботи, тож мала місце експлуатація, проте підмайстри й учні мали всі підстави сподіватися колись і самі стати майстрами. Тому класові відносини у містах були доволі плинними, особливо у порівнянні з відносинами між дворянами і підданими. Окрім того, гільдії функціонували у спосіб, що накладав певні обмеження на експлуатацію, тож у дійсності в ті часи капітал накопичували торгівці.
У Франції ХІ-ХІІ століття міста стали відомі як комуни. Прийняття в комуни відбувалося за певних умов, іноді зі згоди лорда-феодала, але загалом вони розглядалися як самоврядні одиниці або навіть міста-держави.
Проте в них не було ментів. Вони мали власні суди і невеликі збройні сили, сформовані з самих мешканців. Ці сили здебільшого не мали жодного стосунку до притягнення людей до відповідальності. Якщо вас пограбували, або на вас напали, або обдурили у ділових оборудках, то ви самі, як громадянин, мусили висунути обвинувачення.
Один із прикладів такого самодіяльного правосуддя, метод, який існував століттями, називається «здійняти ґвалт». Якщо ви, перебуваючи на ринку, побачили, як хтось скоїв крадіжку, ви мусили щосили кричати: «Ловіть злодія!» — і бігти за крадієм. Кожен, хто бачив вас при цьому, мусив долучитися до галасу і теж погнатися за злодієм.
Міста не потребували ментів, оскільки вони мали високий ступінь соціальної рівності, що давало людям почуття взаємного обов’язку. З роками класові конфлікти у містах посилювалися, та навіть попри це міста трималися купи — через спільне протистояння владі дворян і через тривалі зв’язки взаємних зобов’язань.
Протягом століть французи зберігали ці ідеалізовані згадки про ранні комунальні міста як самоврядні громади рівних. Тож не дивно, що у 1871 році, коли робітники захопили Париж, вони назвали його Комуною. Однак тут ми трохи забігаємо наперед.
* * *
Виростаючи з феодального суспільства, капіталізм відчутно змінився. Перш за все, зростали обсяги статків. Згадайте, що в цьому вся суть — перетворювати менші купки грошей на більші. Статки почали зростати астрономічно під час завоювань Америк, коли з Нового Світу привозили награбоване золото і срібло, а африканців викрадали для роботи на плантаціях.
Дедалі більше речей виготовлялося для продажу на ринку. Люди, що програвали у ринковій конкуренції, почали втрачати свою виробничу незалежність і були змушені працювати за платню. Проте в таких місцях як Англія найвагомішим чинником, що змушував людей шукати роботу за платню, був підтримуваний державою рух за витіснення селян із землі.
Міста росли, у той час як селяни тікали з сільської місцевості, а в містах зростала нерівність. Капіталістична буржуазія стала соціальним прошарком, який відрізнявся від робітників більше, ніж раніше. Ринок знищував солідарність ремісничих гільдій. Майстерні ставали більшими, ніж раніше, а в підпорядкуванні одного англійського боса могли бути кілька десятків робітників. Тут я маю на увазі середину XVIII століття, період до початку справжньої фабричної індустріалізації.
Ментів усе ще не існувало, проте багатші класи стали дедалі більше покладатися на насильство у придушенні бідного населення. Інколи армії отримували наказ стріляти у бунтівні натовпи, а подекуди констеблі заарештовували очільників повстань і вішали їх. Тож класова боротьба почала загострюватися, але насправді все змінилося з початком індустріальної революції в Англії.
* * *
Тим часом французи переживали свою власну політичну та суспільну революцію, яка почалася 1789 року. Панівний клас Британії не міг допустити, щоб англійські робітники взяли приклад із французьких. Британці заборонили профспілки та зібрання більш ніж 50 людей.
Попри це, англійські робітники проводили дедалі більші демонстрації і страйки з 1792 до 1820 року. Відповіддю панівного класу було введення військ. Проте були лише два однаково погані варіанти того, що могла зробити армія. Вона могла відмовитися стріляти, і тоді натовп отримав би змогу безкарно робити все що завгодно. Або ж вона могла стріляти в юрбу, давши робітничому класу мучеників.
Саме це сталося у Манчестері у 1819 році. Солдати атакували вісімдесятитисячний натовп, поранивши сотні людей і вбивши одинадцять. Замість упокорення юрби ця акція, відома як бійня при Петерлоо, викликала хвилю страйків і протестів.
Навіть перевірений часом метод повішення лідерів руху почав давати осічку. Страта могла б залякати сто людей, але натовпи тепер налічували до 50 тисяч симпатиків засудженого, і страти лише додали би їм запалу боротися. Зростання британських міст і збільшення поляризації суспільства у них — тобто дві кількісні зміни — почали створювати якісно нові осередки боротьби.
Панівний клас потребував нових інституцій, щоб контролювати цей процес. Однією з них стала поліція Лондона, заснована у 1829 році, всього через десять років після Петерлоо. Нова поліцейська сила була створена спеціально для того, щоб у насильницький спосіб, але без загрози життю, боротися з натовпами, водночас цілеспрямовано намагаючись уникати появи мучеників. Звісно, будь-яка організація, створена для повсякденного насильства, знищить певну кількість людей. Проте на кожне убивство з боку поліції припадають сотні чи тисячі випадків поліцейської жорстокості, які не є смертельними, — розраховані і націлені на залякування, уникаючи розлюченої колективної відповіді.
Коли поліція Лондона не була вишикувана в ескадрони для контролю над натовпом, вона розосереджувалася по всьому місту, щоб наглядати за повсякденним життям бідноти й робітничого класу. Це підсумовує виразну подвійну функцію сучасної поліції: існує розсіяна форма нагляду та залякування в ім’я боротьби зі злочинністю; а є концентрована форма діяльності, яка виражається під час страйків, заворушень та великих демонстрацій.
Ось для чого було винайдено поліцію — для боротьби з натовпами. Проте у більшості випадків менти постійно присутні на місці подій.
* * *
Я почну із загальної теми класової боротьби за користування суспільним простором. Ця проблема має важливі наслідки для робітників та бідноти. Простір важливий для робітників:
- щоб працювати
- для відпочинку й розваг
- для проживання за браку власної домівки
…і для політики.
Спочатку про роботу. Тоді як успішні торгівці могли контролювати суспільні простори, ті, хто не мав стільки ресурсів, мусили ставати дрібними продавцями на вулицях. Крамарі вважали вуличних торговців конкурентами і зверталися до поліції, щоб усунути їх.
Через мобільність та анонімність вуличні торгівці також є ефективними посередниками для збуту краденого. Не лише кишенькові злодії та грабіжники використовували вуличних торговців для збуту. Слуги та раби середнього класу також крали у своїх господарів і передавали товари місцевим продавцям. (До речі, у Нью-Йорку рабство існувало до 1827 року.) Витік багатств за межі комфортабельних міських будинків є ще однією причиною, з якої середній клас вимагав протидії вуличним торговцям.
Вулиця була також просто місцем, де робітники могли проводити свій вільний час — бо їхні будинки не були комфортними. Вулиця була місцем, де вони могли здобути нові знайомства й безкоштовні розваги та, залежно від часу й місця, долучитися до дисидентних релігійних чи політичних практик. Британський історик-марксист Е.П. Томпсон підсумував усе це, написавши, що поліція в Англії ХІХ століття була
неупередженою, однаково прагнучи змести з вулиць торговців, жебраків, проституток, вуличних артистів, кишенькових злодіїв, дітей, які грають у футбол, а також промовців-вільнодумців і соціалістів. Дуже часто приводом ставала скарга крамаря на перешкоджання його торгівлі.
По обидва боки Атлантики більшість арештів стосувалися злочинів без жертв або злочинів проти громадського порядку. Інший марксистський історик, Сідней Гаррінг, зазначив: «Визначення кримінологами “злочинів проти громадського порядку” небезпечно близьке до того, що історики описують як “дозвілля робітничого класу”».
Вуличне життя було — і лишається — особливо важливим для політики робітничого класу. Професійні політики та корпоративні менеджери можуть зустрічатися в офісах і приймати рішення, що мають значні наслідки, бо ці люди керують бюрократами та робочою силою. Але коли робітники зустрічаються і приймають рішення щодо того, як щось змінити, це зазвичай не вважається важливим, якщо тільки вони не зберуть на вулицях людей, що їх підтримують, для страйку чи демонстрації. Вулиця є випробувальним майданчиком для більшої частини політики робітничого класу, і панівний клас цілком свідомий цього. Саме тому він виводить на вулицю поліцію як протидію, щойно робітничий клас показує свою силу.
Тепер погляньмо на зв’язки між двома основними формами діяльності поліції — щоденними патрулями та контролем над натовпом. Щоденне патрулювання призвичаює поліцейських до застосування насильства та погроз насильством. Воно готує їх до проведення великомасштабних актів репресій, які необхідні, коли робітники й пригноблені повстають у більших групах. Це не просто питання набуття практики у користуванні зброєю і тактики. Рутинна робота з патрулювання критично важлива для створення серед поліцейських установки на те, що їхнє насильство слугує для загального блага.
Щоденна робота також дозволяє командирам виявити, хто з копів почувається найбільш упевнено, спричиняючи біль – і потім доручити таким стати у перші ряди, коли справа дійде до застосування жорстких заходів. Водночас «хороший коп», якого ви можете зустріти в епіцентрі подій, створює ключовий для зв’язків із громадськістю фасад тієї брутальної роботи, яку слід робити «поганим копам». Повсякденна робота може також стати корисною у періоди політичних заворушень, оскільки поліція вже провела підготовчу роботу в районах міста, ідентифікуючи лідерів і радикалів.
* * *
Перш за все роботу поліцейських слід поставити у контекст більшого проекту панівних класів щодо управління робітничим класом і його формування. На початку я зазначив, що робітничі заворушення збіглися із занепадом старих методів постійного особистого нагляду за робочою силою. Держава втрутилася, щоб здійснювати нагляд. Менти були частиною цього втручання, проте на півночі Сполучених Штатів держава також розширила свою програму допомоги бідним і мережу публічних шкіл.
Робота поліції була інтегрована у систему допомоги бідним, оскільки констеблі працювали над реєстрацією бідняків та їх розташуванням у робітничих бараках. Ще до професіоналізації поліції констеблі відсортовували «гідних бідняків» від «негідних бідняків». Якщо люди були бідними й непридатними до роботи, констеблі направляли їх до міської системи благодійності, церков або самого міста. Але якщо вони могли працювати, їх засуджували як «дармоїдів» і відправляли в жахливі умови робітничих бараків.
Система допомоги бідноті зробила ключовий внесок у створення ринку найманої праці. Основною функцією системи допомоги було зробити безробіття настільки неприємним і принизливим, що люди радше узялися б до звичайних робіт за дуже низьку платню, просто щоб уникнути безробіття. Караючи найбідніших людей, капіталізм створює низьку планку для зарплатні і тягне всю шкалу зарплат донизу.
Поліція більше не відіграє настільки очевидної ролі у примусі людей до праці, проте вона виконує велику частину покарань. Як відомо, значна частина роботи поліції пов’язана з тим, щоб зробити життя безробітних людей на вулиці неприємним.
Поява сучасної поліції також збігається з розвитком системи загальної освіти. Громадські школи привчають дітей до дисципліни капіталістичного робочого місця; діти відділяються від сімей, щоб виконувати завдання разом із іншими дітьми під наглядом владної фігури, згідно з розкладом, підпорядковані годиннику. Рух за шкільну реформу 1830-х та 1840-х років також мав на меті формування морального характеру учнів. Результатом цього мало стати охоче підкорення студентів владі, їхня здатність до тяжкої праці, самоконтролю та відстрочення винагороди.
Поняття про доброго громадянина, яке вийшло з руху за шкільні реформи, чудово узгоджувалося із поняттями кримінології, винайденими, щоб категоризувати людей на вулицях. Поліція мусила зосереджуватися не лише на злочинах, а й на типах злочинців — метод профілювання, нібито підкріплений науковими рекомендаціями. Поняття «малолітній злочинець», наприклад, наявне як у шкільництві, так і в діяльності поліції, що допомогло пов’язати практику цих двох сфер.
Така ідеологія доброго громадянства мала справити великий вплив на думку студентів, спонукаючи їх думати, що проблеми суспільства спричинені діями «поганих хлопців». Основна мета шкільного навчання, згідно з реформатором Горацієм Манном, мала полягати у запровадженні певного типу свідомості студентів, щоб вони почали дисциплінувати власну поведінку та стали поліцією для себе самих. За словами Манна, метою було зробити так, щоб діти «мали на думці обов’язок, а не поліцейського».
Нема потреби згадувати про те, що аналітична схема поділу суспільства на хороших хлопців і поганих хлопців ідеальна для ідентифікації «козлів відпущення», особливо расових. Така моралістична схема була (і є) також прямим суперником класово свідомого світогляду, який визначає основний антагонізм у суспільстві як конфлікт між експлуататорами й експлуатованими. Діяльність поліції, отже, виходить за межі звичайної репресії — вона «навчає» ідеології доброго й поганого громадянства, яка поєднується із уроками у класі та в бараку для робітників.
Ключовий висновок полягає в тому, що винайдення поліції було частиною ширшої експансії діяльності держави з метою набуття контролю над повсякденною поведінкою робітничого класу. І навчання у школі, і допомога бідним, і робота поліції мали на меті зробити робітників корисними для класу капіталістів і лояльними до нього.
* * *
Закон і діяльність ментів
Спершу кілька слів про законодавство: всупереч тому, що ви могли вивчати на заняттях із держави і права, законодавство не є рамками, в яких функціонує суспільство. Законодавство є продуктом способу, у який функціонує суспільство, але воно не розповідає, як усе насправді влаштоване. Законодавство також не встановлює принципи, за якими повинне існувати суспільство, хоч дехто все ще зберігає надію на це.
Насправді законодавство — всього лиш один засіб з-поміж багатьох інших у руках тих, хто уповноважений його використовувати, щоб впливати на перебіг подій. Корпорації уповноважені користуватися цим засобом, бо вони можуть найняти дорогих адвокатів. Політики, прокурори та поліція теж уповноважені використовувати законодавство.
Тепер щодо поліцейських і закону. У законі є набагато більше положень, ніж вони насправді використовують, тож їхнє застосування закону завжди вибіркове. Це означає, що вони завжди визначають, яку частину населення мають на меті, й обирають, у який вид діяльності слід втрутитися. Це також означає, що менти постійно мають нагоду для корупції. Якщо вони вибірково ставляться до того, кого затримувати за злочин, вони можуть вимагати хабарі за те, щоб не затримувати таку людину.
Можна також розглядати розрив між законом і діяльністю ментів, вивчаючи поширену ідею про те, що покарання починається після засудження. Річ у тім, що будь-хто, хто мав справу з ментами, розповість вам, що покарання починається з моменту, коли ви потрапляєте до них у руки. Вони можуть заарештувати вас і запроторити за ґрати, навіть не висунувши звинувачень. Це покарання, і вони це знають. Не кажучи вже про фізичне насильство, яке можуть застосувати щодо вас, або про способи, у які з вами можуть розправитися, навіть не заарештувавши.
Тож менти розпоряджаються людьми щодня без судових ордерів, і вони щодня карають людей без рішень суду. У такому разі очевидно, що деякі із ключових соціальних функцій поліції не прописані в законі. Вони є частиною поліцейської культури, якої менти навчаються один від одного з відома і за схвалення своїх командирів.
Це повертає нас до теми, з якої я починав. Закон має справу зі злочинами, а звинувачують у злочинах індивідів. Проте поліція була насправді винайдена, щоб розправлятися з робітниками та бідними під час проявів їхньої колективної діяльності: менти мають справу з натовпами, районами, цільовими групами населення — колективними одиницями.
Вони можуть застосовувати при цьому закон, але загалом керуються вказівками, які їм спускають командири, або власними інстинктами досвідчених ментів. Поліцейські директиви часто стосуються колективної діяльності — скажімо, встановити контроль над непокірним районом. Менти спочатку вирішують зробити це, а вже потім добирають, які закони використовувати.
Ось що означає політика «нульової толерантності» або «розбитих вікон», які в минулому могли б бути відверто названими політиками «нахабних нігерів». Їхня мета — залякати і встановити контроль над масами людей, при цьому безпосередньо взаємодіючи лише з кількома індивідами. Така тактика була вбудована у діяльність поліції із самого початку. Закон — це засіб, який застосовують щодо індивідів, проте справжньою метою є контроль поведінки ширших мас.
* * *
В останні кілька хвилин я хотів би обговорити альтернативи.
Одна з них — це система правосуддя, яка існувала у Сполучених Штатах перед появою поліції. Існує багато документів про її діяльність у Філадельфії, тому я обговорю цей штат. Колоніальна Філадельфія розвинула систему під назвою «міноритарні суди», у яких проводилися більшість кримінальних процесів. Мер та старійшини служили суддями-магістратами. Бідняки відкладали гроші, щоб заплатити внесок магістратові, який слухатиме справу.
Тоді, як і в наш час, більшість злочинів скоювали бідняки проти бідняків. У таких судах жертва нападу, пограбування або наклепу працювала прокурором. Констебль міг втрутитися, щоб привести до суду обвинуваченого, але це не те саме, що мент, який проводить арешт. В основі діяльності лежало бажання жертви, а не цілі держави. Обвинувачений міг подати зустрічний позов.
Юристи не брали участь у справі з жодної зі сторін, тому єдиною витратою була плата магістратові. Система не була досконалою, тому що суддя міг бути корумпованим, і життя бідняка не переставало бути жалюгідним, коли він вигравав справу. Але система була більш-менш народною і продовжувала існувати якийсь час після того, як паралельно розвинулася система сучасної поліції та державних обвинувачів.
Поява поліції, яка збіглася із появою державних обвинувачів, означала, що держава натиснула на одну із шальок терезів правосуддя. У суді ви могли би сподіватися на презумпцію невинуватості. Проте до того, як ви потрапите до суду, вам доведеться пройти через руки ментів та обвинувачів, які точно не ставляться до вас як до невинного. Вони мають можливість тиснути на вас або катувати, щоб отримати зізнання (або зізнання у формі угоди про визнання провини) до того, як ви потрапите до судової зали. (…)
Альтернатива з’явиться у разі, якщо ми скасуємо нерівні суспільні відносини, задля захисту яких було винайдено поліцію. Коли робітники Парижа захопили місто за два місяці 1871 року, вони створили уряд під старою назвою — «Комуна». Перші спроби встановлення соціальної рівності в Парижі підірвали потребу в репресіях і дозволили комунарам експериментувати зі скасуванням поліції як окремої державної сили, відокремленої від громадян. Люди самостійно обирали офіцерів громадської безпеки, які були підзвітні виборцям і підлягали негайному відкликанню.
Це не перетворилося на усталену практику, оскільки місто від першого дня перебувало під облогою, але ідея комунарів була правильною. Аби подолати режим поліцейської репресії, слід провести роботу зі встановлення Комуни — тобто побудувати самоврядну спільноту рівних людей.
Перекладено за: David Whitehouse. Origins of the Police. In: LibCom.