Переклав Андрій Рєпа
Модерність — це насамперед реальність негативна. Це справді вихід із традиції. Кінець старої кастової системи, дворянства, релігійного обов’язку, ритуалів ініціації, місцевих міфологій, упідлеглення жінок, абсолютної влади батька над синами, офіційного відокремлення між незначною кількістю можновладців і зневаженими робітничими масами. Ніщо більше не відваджує із цього шляху, який був замислений на Заході починаючи з Відродження, чітко окреслений за доби Просвітництва XVIII ст., втілений і прокладений разом із небаченим піднесенням виробничої техніки і безперервного вдосконалення засобів обчислення, пересування, комунікації.
Такий вихід із традиції схожий на нечуване торнадо, що здійнялося над людством і за якихось три століття змело форми організації суспільства, які тривали тисячоліттями. Але цей вражаючий процес породжує суб’єктивну кризу, причини й обсяги якої ми осягаємо, але ніяк не можемо їй зарадити. Особливо це стосується крайньої і дедалі більшої складності, зокрема для молоді, знайти себе в новому світі.
Оце і є справжня криза. Інколи нам здається, що справа в кризах фінансового капіталізму. Але ж ні! Зовсім не в них! Капіталізм розповсюджується на всіх парах і почуває себе пречудово. Кризи і війни є невід’ємною частиною його розвитку. Вони дають йому хоч і дикунські, але необхідні засоби для очищення конкуренції і дозволяють переможцям зосереджувати в своїх руках якомога більшу кількість наявного капіталу.
З цього суто об’єктивного погляду (концентрація капіталу), ми нагадаємо про наше теперішнє становище: 10% населення світу володіють 86% наявного капіталу; 1% володіє 46% цього капіталу; а 50% населення світу не володіє взагалі нічим, 0%. Можна легко зрозуміти, що 10%, які володіють майже всім, аж ніяк не хочуть змішуватися з тими, в кого немає нічого. Зі свого боку, значна кількість тих, хто ділить між собою ті дрібні 14%, що залишилися, шалено прагнуть будь-що-будь зберегти те, що мають. Ось чому вони часто підтримують (звертаючись по допомогу расизму і націоналізму) незліченні репресивні перепони, які виставляються проти страшної «загрози», яку вони вбачають у 50% тих, хто нічого не має.
Звідси випливає, що нібито об’єднувальне гасло руху Occupy Wall Street «Ми — 99%» фактично не відображає реального стану справ. Насправді так званий Захід повниться людьми, які, не належачи до 10% керівної аристократії, однак постачають глобальному капіталізму дрібнобуржуазний загін прихильників, той самий славетний середній клас, без якого демократична оаза не мала б ніякого шансу вижити. Так що, далеко не будучи 99% навіть символічно, молоді сміливці Волл-стріту, навіть у своїй первинній групі, представляли лише невеличку жменьку, що мала неминуче розсіятися, щойно промайнули святкові дні «руху».
Нічого не вдасться зробити, якщо ці активісти не почнуть наполегливо й послідовно, не сподіваючись на швидкі результати, вибудовувати зв’язок із реальною масою тих, хто не має нічого (або насправді якийсь мізер). Якщо вони не прокреслять таким чином політичну діагональ із тими серед 14%, насамперед інтелектуалами, і тими серед 50%, насамперед робітниками і селянами, потім нижчим прошарком середнього класу, його малооплачуваною і прекарною частиною. Такий політичний зв’язок збудувати цілком можливо, адже він уже сплітався під знаком маоїзму в 1960–1970-х роках. І нещодавно він знову з’явився завдяки рухам захоплення в Тунісі та Каїрі, чи в Окленді, де намітився активний зв’язок із портовими докерами.
Усе залежить, абсолютно все, від остаточного відродження альянсу інтелектуалів і робітників та його політичної організації в міжнародному масштабі. Але за наявного стану крайньої слабкості такого руху об’єктивний, осяжний, вимірний результат виходу з традиції (оскільки він здійснюється в формі глобального капіталізму) може відбуватися не інакше, як ми сказали: вузький прошарок олігархії диктує свої закони не лише переважній більшості людей на грані простого виживання, а й озахідненим, тобто впокореним і стерильним середнім класам.
А що відбувається на соціальному та суб’єктивному рівні? Вже в 1848 році Маркс дав вражаючий опис, який сьогодні навіть ще правдивіший, ніж за його часів. Процитуємо кілька рядків цього старого тексту, який звучить неймовірно свіжо:
Там, де буржуазія досягла панування, вона зруйнувала всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини. […] Вона втопила в льодовій воді егоїстичного розрахунку священний порив побожної мрійливості, лицарського захоплення, міщанської сентиментальності. Вона перетворила особисту гідність у мінову вартість. […] Буржуазія позбавила ореолу святості всі роди діяльності, які вважалися досі почесними і на які досі дивилися з побожним трепетом. Вона перетворила лікаря, юриста, священика, поета, мужа науки в своїх платних найманих працівників.
Тут Маркс підкреслює те, що вихід із традиції в її буржуазній і капіталістичній версії насправді розчахує гігантську кризу символічної організації людства. Справді, тисячоліттями внутрішні для людського життя відмінності були кодифіковані, символізовані в ієрархічній формі. Найважливіші дуальності, як от молоді й старі, жінки й чоловіки, ті, хто належить до моєї родини, і ті, хто не належить, знедолені й всесильні, моє професійне коло й інші кола, чужинці й земляки, єретики і віряни, простолюд і дворяни, міста і села, розумова і фізична праця визначалися в мові, в міфологіях, в ідеологіях, у заведеній релігійній моралі через звернення до структур порядку, які кодифікували місце одних та інших в переплутаних ієрархічних системах. Так, вельможна жінка стояла нижче свого чоловіка, але вище за простолюдина; багатій із буржуазії мав кланятися перед герцогом, але його челядь мала кланятися перед ним; також скво, дружина індіанця з того чи того племені, була майже нічим у порівнянні з воїном племені, але майже всім порівняно з полоненим іншого племені, для якого час від часу вона визначала спосіб покарання. Або ж дрібний вірянин католицької церкви міг розглядатися як комашка перед своїм єпископом, але вважався обранцем у порівнянні з єретиком-протестантом, так само як син вільної людини абсолютно залежав від свого батька, але особисто мав за раба чорного батька численної родини.
Так, будь-яка традиційна символізація спирається на структуру порядку, що розподіляє місця і, як наслідок, відносини між цими місцями. Вихід із традиції, яку здійснив капіталізм як загальна система виробництва, насправді не пропонує жодної нової дієвої символізації. Все, що він пропонує, — це лише груба і незалежна від економіки гра, нейтральне, а-символічне панування того, що Маркс назвав «льодовою водою егоїстичного розрахунку». Звідси походить історична криза символізації, через яку потерпає сучасна молодь, залишаючись у повній дезорієнтації.
Ця криза, прикрившись вуаллю нейтральної свободи, пропонує за універсальну панацею лише гроші. Нас хочуть переконати, що вихід із цієї кризи можливий тільки двома шляхами: або не існує й не може існувати нічого кращого, ніж оця ліберальна і «демократична» модель, із її свободами, запломбованими нейтральністю ринкового розрахунку; або ж нас охоплює реактивне бажання повернутися до традиційної, тобто ієрархічної символізації.
Ці два шляхи є, на мій погляд, надзвичайно небезпечними тупиками. Суперечність між ними стає дедалі кривавішою і втягує людство в нескінченний вир воєнних конфліктів. І ця проблема хибних суперечностей не дозволяє вийти на передній план справжній суперечності. А якраз вона має послужити нам орієнтиром для думки і для дії. Справжня суперечність пропонує два бачення неминучого виходу з ієрархічної символічної традиції: а-символічне бачення західного капіталізму, яке творить жахливі нерівності й патогенні блукання, і бачення, загалом назване «комунізмом», яке, починаючи від Маркса і його сучасників, пропонує винайти егалітарну символізацію. Після попереднього історичного краху державного соціалізму в СРСР або в Китаї ця засаднича суперечність модерного світу була замаскована хибною суперечністю (щодо питання виходу з традиції): вона протиставляє нейтральну і стерильну чисту негативність панівного Заходу фашизоїдній реакції, яка, часто перевдягнена в вироджені релігійні оповіді, з неймовірною агресивністю, що прагне приховати реальну безсилість, ратує за повернення до старих ієрархій.
Сварка між ними грає на руку їхнім обопільним інтересам, хоч на позір їхній конфлікт непримиренний. Контролюючи засоби масової інформації, вона заполонює всю увагу, примушує кожного до штучного вибору типу «Захід або Варварство» і блокує формування єдиного глобального переконання, що може врятувати людство від катастрофи. Це переконання (деколи я називаю його комуністичною ідеєю) декларує, що в самому русі виходу з традиції, ми маємо працювати над винайденням егалітарної символізації, що могла б супроводжувати, кодифікувати, вибудовувати суб’єктивну мирну основу для колективізації ресурсів, дієвого зникнення нерівностей, визнання — за суб’єктивним, рівним правом — відмінностей і, нарешті, зникнення відокремлених властей державного типу.
Отже, ми маємо звернути нашу суб’єктивність до зовсім нового завдання: борючись на двох фронтах (проти руйнації символічного в льодових водах капіталістичного розрахунку і проти реактивного фашизму, який прагне реставрації старого ладу), ми маємо винайти егалітарну символізацію, що відновлює відмінності, відстоюючи спільні правила, що формуються на всеосяжному розподілі ресурсів.
Що стосується нас, людей Заходу, ми маємо насамперед здійснити культурну революцію, що полягає в тому, щоб звільнитися від абсолютно архаїчного переконання, за яким наше бачення речей вище за будь-яке інше. Навпаки, це переконання вже занадто відстало від того, що, починаючи з ХІХ століття, хотіли і передбачали перші великі критики нерівнісної брутальності й позбавленого сенсу капіталізму. Ці великі предтечі також добре бачили, що нібито демократична політична організація зі своїми сміховинними електоральними ритуалами була лише ширмою тотальної залежності політиків від вищих інтересів конкуренції та пожадливості. Сьогодні яскравіше, ніж будь-коли, на наших очах розгортається сумне видовище того, що вони зі своєю нещадною чіткістю називали «парламентським кретинізмом».
Ми маємо рішуче відкинути таку «західну» ідентичність, як і повністю відмовитися від реактивних фашизмів. А натомість треба ствердити нові егалітарні цінності. Більше не бути іграшкою фальшивої суперечності, перейти до роботи зі справжньою суперечністю. Це дозволить нарешті винайти політичну силу, яка замінить приватну власність і конкуренцію тим, що Маркс назвав «вільною спільністю».
Перекладено за: Alain Badiou. La crise : vraie et fausse contradiction du monde contemporain.