Переклала Таша Ломоносова
Відмінний історичний досвід у різних регіонах України створив політичні культури та ідентичності, що дуже різняться[1]. Кожен регіон України має специфічну історію: Закарпаття було єдиною частиною України, що тривалий час перебувала під угорським пануванням — ледве не тисячу років; Буковина — єдина частина, що побувала під пануванням як Молдови, так і, в новітній час, Румунії; Буковина та Галичина були єдиними регіонами, що пережили австрійське панування; велика частина України на півдні виокремилася з Кримського ханства; значна територія центральної України була свого часу частиною Великого князівства Литовського; нарешті, велика частина формотворчого історичного досвіду України розгорталася в межах Польщі та Росії/СРСР. Кордон між останніми державами змінювався з плином часу, і деякі частини України перебували набагато довше під владою Польщі (Галичина: 1386-1772, 1918-1939), а деякі — під владою Росії та її радянської спадкоємиці (Гетьманат та Слобідська Україна — з середини XVII століття до проголошення незалежності у 1991, з перервою під час німецької окупації в 1941-1943 роках). І Крим, звичайно, не був у складі Української РСР до 1954 року, перебуваючи до цього у складі Російської РСР.
Усі попередні режими лишили свої сліди в регіонах, і не лише у сферах мистецтва та архітектури. Польська та угорська мови досі широко вживані та зрозумілі, відповідно, в Галичині та на Закарпатті, тоді як російськомовне населення переважає україномовне на Сході та Півдні. Трудова міграція з України до Угорщини, Польщі, Росії відбувається з районів, що мають історичні зв’язки з цими країнами. Українська греко-католицька церква має найсильніші позиції там, де католицтво свого часу вже панувало (в колишній польській та австрійській Галичині та на колишньому угорському Закарпатті), тоді як православ’я домінує там, де раніше була Росія та Молдова (в центральній, східній та південній Україні і на Буковині). Строкате минуле створило строкату Україну.
В умовах нинішньої кризи найбільш помітним є регіональна розбіжність між Галичиною з одного боку та східною і південною Україною з іншого. До Галичини, в цьому розумінні, належать три західні області України: Івано-Франківська, Львівська та Тернопільська (у якості ж Австрійської коронної землі Галичина була більшою; її західні території були включені до Польщі після Другої світової війни). Оглядачі та вчені часто оперують терміном «Західна Україна», але якщо йдеться про політику, то згадані три області Галичини суттєво відрізняються від інших західноукраїнських областей — Чернівецької (що включає в основному колишню Буковину) та Закарпатської. Галичани були представлені у великій кількості в антиурядових демонстраціях як Помаранчевої революції, так і так званої революції Євромайдану[2] (термінологія на позначення того, що сталося взимку 2014/15, лишається спірним питанням). В обох випадках галичани протестували проти урядів, що їх очолювали президенти та команда з базою на Сході (Леонід Кучма у Дніпропетровську та Віктор Янукович у Донецьку). І навіть попри те, що люди з усієї України пристали на їхню точку зору, саме галичани були тими, хто артикулював бачення української ідентичності, яке сформувало Євромайдан і запалило гаряче обурення на Сході та Заході. Наприклад, вітання, популяризоване революцією Євромайдану — «Слава Україні! — Героям Слава!» — походить із Галичини, де у тридцятих роках воно було гаслом радикальної правої Організації українських націоналістів (ОУН). Відповідно, іншою є політична культура на сході та півдні України. Тут були регіони, що найбільше чинили опір політичним змінам, які вніс Євромайдан. У цих частинах сходу та півдня, де більше 90% населення є російськомовним, невдоволення сприяло виникненню потужних сепаратистських рухів (Крим, східний Донбас).
Центральна ж Україна радше відображала, ніж творила політичні культури. Київ, процвітаюча столиця, привернув мігрантів з усіх регіонів України. Вища адміністрація, втілена низкою президентів, або прагнула балансувати між Заходом та Півднем/Сходом (Леонід Кравчук, Леонід Кучма), або схилялася до Заходу (Віктор Ющенко), або до Півдня та Сходу (Янукович). Частина антиурядового активізму в Києві була породжена протистоянням киян проти потужних політичних та економічних «кланів», що перебували за межами столиці, у Дніпропетровську та Донецьку.
Політична культура Галичини сформувалася у Центральній Європі. З середини дев’ятнадцятого століття вона поділяє одержимість Центральної Європи політикою національності. Галицькі українці (тоді звані русинами) відстоювали прагнення національного визнання під час революцій у 1848 році. Національність була головним питанням, навколо якого оберталася політика в Габсбурзькій Австрії, включаючи коронний край Галичину: монархія була вимушена піти на спеціальні домовленості з угорцями та поляками, аби компенсувати їм втрату незалежності, чехи боролися з німцями за контроль над Богемією, і уряд міг упасти через введення словенської мови у школах Штирії. Монарша угода з поляками надала цій групі повний контроль над русинами/українцями Галичини та спричинила гостру боротьбу між народами. В середині дев’ятнадцятого століття ще було можливим мати кількашарову польсько-українську ідентичність, проте простір для її існування зник до 1900 року. До того часу галицькі русини мали кристалізоване розуміння себе як українців, національності відмінної від поляків та росіян, яку вони поділяли з людьми, що населяли Малоросійські провінції Російської імперії. Як і інші народи Центральної Європи, вони розвинули ексклюзивний націоналізм[3].
Коли в листопаді 1918 року Габсбурзька монархія розвалилася, поляки та українці розпочали війну за східну частину колишнього австрійського коронного краю, населену великою кількістю українців. Українські галичани, що переважали чисельно, але були недостатньо озброєні, програли в цій битві. Післявоєнне врегулювання, що передбачало воскресіння Польщі та Литви, створення нових держав фінів, естонців та латишів, винайдення таких досі небачених державних утворень як Югославія та Чехословаччина залишило українців Галичини фрустрованими та озлобленими. Ситуацію частково радикалізували ветерани польсько-української війни та студентська молодь. Українські студенти піддавалися дискримінації у сфері вищої освіти в міжвоєнний Польщі, перспективи їхнього працевлаштування в польській національній державі теж були примарними. Хоча комунізм був привабливою силою для певної частини молодої української інтелігенції в 1920-х, чистки та голод в Україні в 1930-х роках спрямували переважну більшість невдоволених до політичної правиці. Ветерани та студенти продовжили боротьбу з Польщею шляхом актів терору та саботажу, включаючи численні вбивства високопоставлених посадових осіб польського уряду. Їхньою найважливішою організацією була ОУН, заснована в 1929 році. Почавши з близької ідеологічної спорідненості з італійським фашизмом, цей рух згодом тяжів до більш екстремальних німецьких націонал-соціалістів. Першим правилом поведінки в ОУН було: «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї»[4]. Радикальний націоналізм ОУН упродовж воєнного часу привів його членів до участі в Голокості та етнічних чистках польського населення. Коли радянська влада повернулася до Галичини в 1944 році (вперше вона отримала її у 1939 в результаті альянсу з Гітлером), ОУН та її збройні сили, Українська повстанська армія (УПА), проводили відчайдушні заколоти проти радянської влади, що зрештою припинилися лише у 1950 році. Політичну культуру, створену в Галичині цим історичним досвідом, цілком можна підсумувати старим ОУНівським гаслом, що відродилося на Євромайдані: «Україна понад усе».
Спосіб мислення, що розвинувся на півдні та сході, був доволі відмінним. Формування політичної культури цих регіонів відбувалося спершу в Російській імперії, а потім у Радянському Союзі. За винятком коротких революційних періодів (1905, 1917, 1989), простору для національної політики було мало. В Російській імперії толерували малоросійські (тобто українські) етнографічні особливості, але не культурний сепаратизм, не кажучи вже про сепаратизм політичний. Використання української мови публічно та у друкованих виданнях було суворо обмежене декретами у 1863 та 1876 роках. Коли у 1905 році українську мову було дозволено використовувати у друкованих виданнях, їй усе ще було закрито доступ до державних інституцій і, що важливіше, до шкіл. У 1920-х відбувався радянський експеримент у розвитку національних культур — програма, відома як «коренізація». Інтелігенція радянської України палко сприяла українізації, але її провідні представники були вбиті в ході чисток 1930-х років. З тих часів до кінця вісімдесятих будь-які спроби брати участь у національній політиці будь-якого роду закінчувалися тюремним ув’язненням або іншими формами репресій. У цьому контексті той тип національної політики, що зародився у галичан, не мав жодної можливості для розвитку у південній та східній Україні[5].
У цьому контексті галицький історичний досвід значною мірою сприяв політичній мобілізації серед українців, тоді як придушення незалежної політичної діяльності як у Російській імперії, так і в Радянському Союзі породило більш пасивну політичну культуру в східних і південних частинах країни[6]. Дуже важко оцінити, якою мірою нинішній сепаратистський рух на Донбасі був створений внутрішніми чинниками, а якою завдячує зовнішнім впливам[7]. За моїм власним враженням, галичани кинулися в події Євромайдану з великою пристрастю. Українські громадяни на Півдні та Сході, які не схвалювали Євромайдан, потребували підбурювання до дії та заохочення, порад, людських ресурсів та зброї ззовні.
Крім цього, історія спричинила дивну лінгвістичну ситуацію в Україні. По суті, навіть сьогодні кожен в Україні може говорити російською мовою та розуміти її, проте багато людей не можуть говорити українською і навіть мають проблеми з її розумінням. Галичина є єдиним регіоном, де розмовна українська беззаперечно домінує у містах. На Півдні та Сході, у таких містах як Сімферополь, Одеса, Харків та Донецьк мовою спілкування є російська, а знання української є слабким. Ця лінгвістична ситуація має низку історичних причин. Однією з них є просто тривале занурення цих територій у рамки державних утворень, що були російськомовними, — це сприяло використанню російської. Більше того, модернізація суспільства відбувалася тут переважно за посередництва російської мови. Міграція також зіграла свою роль. Коли Росія захопила південь Кримського ханства, і багато татар залишили ці землі, «Новоросія» була населена мігрантами з Балкан та німецькомовної Європи, і всі вони врешті прийняли російську в якості своєї lingua franca; мігранти прибували також і власне з Росії[8]. Вид закріпачення, що переважав в етнічно українських регіонах, прив’язував селян до землі, так що на нові території переїхали значно менше з них, ніж можна було очікувати, виходячи з територіальної близькості. З другої половини ХІХ століття до середини 1920-х робітники мігрували з етнічних російських територій до гірничо-металургійних центрів — Харкова та Донбасу. Багато українців ще були прив’язані до землі: добровільно до початку 1930-х років, а потім — з примусу протягом наступних десятиліть. Крим із його садами, виноградниками та пляжами став домівкою для багатьох членів радянської еліти у відставці, переважно росіян та російськомовних. Крім того, Схід, на відміну від Заходу, має високий рівень урбанізації. 91% населення Донецької області проживає у містах, як і 87% у Луганській області та 80% у Харківській; для порівняння, в Івано-Франківський та Тернопільській області в містах проживає менше 45% населення, у Львівській області — 61%[9]. Одним із наслідків урбанізації на сході України була асиміляція з російською мовою[10]. (Специфікою Галичини є те, що українці були невеликою меншістю в містах до того, як польське та єврейське населення не було вигнане та вбите під час та одразу після Другої світової війни; міста були заново заселені українцями з малих міст та сіл.)
Найбільш релевантною до подій Євромайдану та сепаратистського руху на Сході та Півдні є історична пам’ять про Другу світову війну та події безпосередньо після неї, що розділяє українців. Для когорти людей старших двадцяти років та тридцятилітніх це питання про те, що їхні діди чинили протягом війни. На більшій частині України діди служили в Червоній армії. Галицькі діди теж служили в Червоній Армії, але багато з них воювали і проти Червоної Армії, або в військових чи поліцейських утвореннях на службі в Німеччини (зокрема, у дивізії СС «Галичина»), або в Українській повстанській армії (УПА), військовій силі ОУН. Галичани багато в чому згадують росіян та східних українців, які прийшли на їхню землю у період після Другої світової війни, в якості окупантів, а не визволителів. Перебуваючи у підпіллі, УПА та ОУН вбивали російських та східноукраїнських вчителів, священиків та політичних діячів[11]. Більшість людей на Півдні та Сході мали небагато симпатії до такого роду українського націоналізму, а також до наявності на Майдані великого портрета лідера ОУН Степана Бандери і численних чорно-червоних прапорів. ОУНівські стандарти Blut und Boden («крові та ґрунту») були глибоко чужими для багатьох.
Звичайно, роман Майдану з героями українського націоналізму воєнних часів був подарунком для російської пропаганди, яка любить прирівняти активістів Майдану до їхніх героїв. Наприклад, російське ток-шоу, яке у травні 2014 транслював канал «Россия-1», показало страхітливі картини Львівського погрому в липні 1941 року, вирішальну роль у якому відігравала міліцейська армія ОУН, раптово урвавши їх сценами палаючих будівель в Одесі, де загинуло 42 проросійських активістів на початку того місяця[12]. Це порівняння, природно, проблематичне. Кожен історичний момент є унікальним, як колись помітив Демокріт. З одного боку, в 1941 році українські націоналісти шукали свого союзника в нацистській Німеччині; в 2014 їхніми союзниками були Сполучені Штати і Європейський Союз. Характер союзників вплинув на те, як українські націоналісти поводили себе в ці різні епохи. Крім того, хоча багато активістів Майдану черпали натхнення з ОУН і УПА, їх у переважній більшості не приваблювали проекти націоналістів щодо етнічних чисток, існування яких вони в будь-якому разі заперечують.
Проте не може бути сумнівів у тому, що Майдан багато чого зробив для зміцнення гегемонії націоналістичної точки зору. Крім оптики ОУН під час демонстрацій, переможний Майдан віддав усі державні інструменти суспільної пам’яті в руки прихильників ОУН. Нинішній міністр освіти Сергій Квіт є шанувальником української націоналістичної ідеології Дмитра Донцова, був членом правої націоналістичної групи «Тризуб» імені Степана Бандери, а зовсім недавно втрутився, аби врятувати меморіальну дошку пошани одного з лідерів ОУН — Ярослава Стецька, затятого антисеміта[13] — у Мюнхені. Чільний голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко займав цю посаду і під керівництвом колишнього президента Віктора Ющенка. Тоді він вихваляв ОУН та заперечував їхню участь у погромах. (Він також був відповідальним за горезвісний список із дев’ятнадцяти винних у Голодоморі, 40% із яких виявилися євреями). Володимир В’ятрович — молодий історик, який збудував кар’єру, прославляючи ОУН та заперечуючи її злочини проти євреїв та поляків, — був призначений головою Українського інституту національної пам’яті. Можливо, вони зможуть посприяти поширенню свого бачення минулого України по всій території країни, поступово ліквідуючи регіональні конфлікти ідентичностей, які переслідували Україну протягом десятиліть незалежності.
Важко оцінити значення і можливі наслідки післяреволюційної гегемонії гасел та героїв націоналістів воєнного часу. До Євромайдану деякі шанувальники націоналістів повернулися до витоків, тобто до націоналістичних публікацій тридцятих і сорокових років, що призвело до організації факельної ходи у Львові в супроводі неонацистської символіки. Але тепер учасники широкої коаліції прихильників Євромайдану, серед яких як активісти за права геїв та демократи, так і праворадикальні націоналісти, вітають один одного гаслом, що може мати повністю оновлений сенс. Минулого літа я читав звіти Служби безпеки ОУН, де вони перераховували людей, яких вони вбили в 1943 як політично підозрілих. Більшість звітів були завершені обов’язковим «Слава Україні». Чи означає це гасло тепер «Давайте об’єднаємося за нашу країну і протистоятимемо вторгненню»? Коли люди нині відповідають: «Героям слава», чи мають вони на увазі під «героями» насамперед своїх співвітчизників, які загинули на Майдані? Коли вони шукають натхнення в Бандері, ОУН і УПА, чи передбачають вони, що мусять боротися безвідносно до того, чи мають вони якусь раціональну надію на перемогу? Чи можна прийняти націоналістичну спадщину в якості національної спадщини і просто забути про її темну сторону? Іноді кліше є слушними: тільки час покаже.
Примітки:
[1] У період після Помаранчевої революції 2004 року я написав розгорнутий аналіз того, як історія сформувала відмінні формати ідентичності на сході та заході України: John-Paul Himka, “The Basic Historical Identity Formations in Ukraine: A Typology,” Harvard Ukrainian Studies 28, no. 1-4 (2006): 483-500.
[2] У лютому 2014, згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології, серед протестувальників у таборі на київському Майдані лише 12% були киянами. З 88% тих, хто приїхав до Києва, 55% становили ті, хто приїхав «із Заходу», 24% — з центральної України (за винятком Києва) та ще 21% — зі Сходу та Півдня разом. До заходу тут належать такі області: Чернівецька, Івано-Франківська, Хмельницька, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Закарпатська та Волинська; у цих областях проживають лише 23,4% населення України. Див. «Від Майдану-табору до Майдану-січі: що змінилося?» Київський міжнародний інститут соціології, прес реліз від 6 лютого 2014; Статистика населення від Державної служби статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2014 року (Київ: Державна служба статистики України, 2014).
[3] Найкращим введенням до історії русинів/українців у Габсбурзькій Галичині є праця Ivan L. Rudnytsky, “The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule,” in Ivan L. Rudnytsky, Essays in Modern Ukrainian History, ed. Peter L. Rudnytsky (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1987), pp. 315-52. Серед інших досліджень, що можуть стати у пригоді, Jan Kozik, The Ukrainian National Movement in Galicia: 1815-1849, ed. Lawrence D. Orton (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1986); John-Paul Himka, Religion and Nationality in Western Ukraine: The Greek Catholic Church and the Ruthenian National Movement in Galicia, 1867-1900 (Montreal: McGill-Queen’s University Press, 1999); Paul R. Magocsi, The Roots of Ukrainian Nationalism: Galicia as Ukraine’s Piedmont (Toronto: University of Toronto Press, 2002).
[4] Олександр Зайцев, Український інтегральний націоналізм (1920-1930-ті роки). Нариси інтелектуальної історії (Київ: Критика, 2013), 282. Класична робота про ОУН англійською — John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism. 2nd ed. Littleton, CO.: Ukrainian Academic Press, 1980. Проте це апологетична робота, що є некритичною до націоналістів та замовчує їхні темні сторони. Її варто врівноважити роботою Per A. Rudling, The OUN, the UPA and the Holocaust: A Study in the Manufacturing of Historical Myths, The Carl Beck Papers in Russian & East European Studies, 2107 (Pittsburgh: Center for Russian & East European Studies, University Center for International Studies, University of Pittsburgh, 2011).
[5] Найкращим загальним дослідженням цих питань є Serhy Yekelchyk, Ukraine: Birth of a Modern Nation (Oxford: Oxford University Press, 2007). Варто поглянути також на Alexei Miller, The Ukrainian Question: The Russian Empire and Nationalism in the Nineteenth Century (Budapest: Central European University Press, 2003); та Bohdan Krawchenko, Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine (London: Macmillan in association with St Antony’s College, Oxford, 1985).
[6] Центр досліджень суспільства займався моніторингом протестів в Україні. В 2013, до повстання протестів Євромайдану, і в серпні 2014 року регіоном країни з найбільш високим відсотком протестів (22% і 27% відповідно) був Захід. На Донбас припадало 10% і 4%; на центральну Україну — 19% і 23%. «Чи назріває новий Майдан? Результати моніторингу протестів, репресій та поступок за серпень 2014 року», Центр соціальних і трудових досліджень.
[7] На цю тему див. Serhiy Kudelia, “New Policy Memo: Domestic Sources of the Donbas Insurgency,” PONARS Eurasia, 29 September 2014; та Andreas Umland, “In Defense of Conspirology: A Rejoinder to Serhiy Kudelia’s Anti-Political Analysis of the Hybrid War in Eastern Ukraine,” ibid., 30 September 2014.
[8] Новоросійська губернія була утворена в 1764 році. Кордони Новоросії зсувалися впродовж решти XVIII століття, проте загалом вони охоплювали те, що ми зараз розуміємо під сходом та півднем України. Президент Росії Володимир Путін відродив цей термін у квітні 2014 року, припускаючи смутні територіальні прагнення в регіоні з Харкова на південь через Донбас і на захід через південь, аби зв’язати цю територію з Придністров’ям.
[9] Державна служба статистики України, Чисельність.
[10] На цю тему див. Terry Martin, The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939 (Ithaca and London: Cornell University Press, 2001), 99, 120, 122-23.
[11] Архівні джерела на цю тему знайти важко, але із загальною схемою можна ознайомитися в Alexander Statiev, The Soviet Counterinsurgency in the Western Borderlands (Cambridge: Cambridge University Press, 2010), esp. 124-26, 269.
[12] А. Мамонтов, «Бандеровцы». Я хотів би подякувати Богдану Оришкевичу за звернення моєї уваги на цю телепрограму.
[13] Стецько був головою проголошеного ОУН уряду у Львові, коли її міліцейська армія очолила погром у місті. Інформація про втручання Сергія Квіта у справу в Мюнхені отримана з “Bedenken gegen Gedenktafel,” Süddeutsche Zeitung, Bavarian edition, 8 May 2014. Я вдячний Ґжеґожу Россолінському-Лібе за надання мені копії цієї статті.